Останнім літаком

160524_Grg_Ukr_Mld

«І залишилися ми лиш удвох – на весь світ самі-самісінькі»,сумно іронізує грузинський друг. Під «ми» він має на увазі нас, грузинів та українців. «Мовою окупантів це називається “Вот и встретились два одиночества”, – віджартовуюсь я. – Зате відтепер навіки разом. І до Євросоюзу нас покличуть одночасно, й будемо ми останніми, кого туди взагалі покличуть. Я вже бачу ці слоґани типу “Україна і Грузія – наймолодші в ЄС”».

Мені подобається, що з грузинами жартується невимушено. Це найвищий рівень взаємного розуміння – коли жартуєш з абсолютною впевненістю, що твій жарт зрозуміють і оцінять правильно.
Продовжувати читання Останнім літаком

Неземна мудрість російського офіціозу

160523_kal-kon1

Росія – це справді країна, покликана дивувати світ. Коли розкривають роти її міністри чи директори академічних інститутів, то залишається або чухати потилиці, намагаючись поставити діагноз їхній неземній мудрості, або тікати якомога подалі. Та хіба втечеш кудись у добу Інтернету?

От і зараз: спершу кілька високопоставлених урядовців РФ в істеричному тоні прокоментували перейменування українських міст у рамках процесу декомунізації. Чогось особливу їхню увагу привернула зміна назви тепер уже колишнього Дніпропетровська. Скажімо, офіційна речниця МЗС РФ Марія Захарова написала у Facebook: «Если уж вспомнили про “декоммунизацию”, надо было возвращать истинное название – Екатеринослав. В крайнем случае, Новороссийск. Не депутаты, а 247 зомби-недоучек». Дуже різко на це відреагував журналіст Віталій Портников: «Может, перед тем, как советовать переименовать Днепропетровск в Екатеринослав, тебе Краснодар в Екатеринодар переименовать? Кто мешает, зомби-недоучка?» Для такої різкості є всі підстави: насправді це місто спочатку звалося Новий Кодак, а Катеринославом звалося інше місто у пониззі річки Самари. Потім місто під такою назвою почали будувати на місці козацької слободи Половиці; в нього увійшов і Новий Кодак. Отож різкий закид Портникова на адресу Захарової має під собою всі підстави, чи не так?

160523_kal-kon2

Продовжувати читання Неземна мудрість російського офіціозу

У день закінчення війни ми повинні усвідомити – війну не закінчено…

160518_crazyred

Цей день наразі не можна назвати днем нашої єдності.

160518_crazyred1
Частина країни полірує ювілейні медалі, закуповує гвоздики і чіпляє до виворотів лацкана смугасті стрічки – щоб із викликом пройтися до Алеї слави. Виринуть на день із підпілля сталіністи-комуністи і не розігнані поки вітренківці. Канал Інтер спокусить черговими «Смуглянкою» і «Катюшею». Ті, хто вважає себе ветеранами, отримає разові 400 гривень від влади і щорічні сто грамів від Опоблоку.
160518_crazyred2
А як же інакше, скажуть деякі. Не можна, щоб велику перемогу приватизував Путін. Негоже спускати йому образливі слова про те, що фашизм подолали б і без України.
Продовжувати читання У день закінчення війни ми повинні усвідомити – війну не закінчено…

УПЦ (Московського патріархату). Троянські коні «русского мира»

160518_rpc1
У війні, яку веде Росія проти України, УПЦ (МП) відіграє далеко не останню роль

Те, що відбувається в останні два роки в середовищі Української православної церкви, підпорядкованій Московському патріархату (УПЦ (МП)), інакше, ніж реваншем проросійських сил не назвеш. Чиниться відвертий тиск на священнослужителів, які демонструють проукраїнські симпатії. Деякі через це взагалі змушені були піти з цієї церкви. Наприклад, ректор Ужгородської духовної академії Віктор (Бедь). Натомість, нинішній «предстоятель» УПЦ (МП) Онуфрій (Березовський) не лише підтримує проросійські сили, а й робить провокаційні заяви про те, що на Донбасі ведеться «громадянська війна», що українській мові не місце в церкві – мовляв, тут треба вести богослужіння церковнослов’янською мовою і таке інше.

160518_rpc2

Чи випадковою є така «метаморфоза»? Далебі, ні. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, УПЦ (МП) відіграє далеко не останню роль. Хто що б не говорив про «самостійність» цієї релігійної структури, насправді вона залежала й залежить від Москви. Ось у нинішніх умовах Москві не потрібно, щоб УПЦ (МП) «гралася в українізацію», як це було раніше. Зараз настав час, щоб ця структура відверто працювала на Росію. Ось вона й працює. Продовжувати читання УПЦ (Московського патріархату). Троянські коні «русского мира»

Український прапор над Києвом 1 травня 1966 року

160503_1966-05-01_1
Більшість борців із радянським режимом і досі залишаються «кримінальними злочинцями»

Рівно півстоліття тому, у ніч проти 1 травня 1966 року, над будівлею Київського інституту народного господарства (сьогодні це Київський національний економічний університет) двоє молодих хлопців вивісили жовто-блакитний прапор. Червоний – радянський – зірвали, а національний український підняли. Вчинили цей подвиг 26-річний Віктор Кукса та 28-річний Георгій Москаленко. Обоє – київські робітники, а Георгій – ще й студент-вечірник того самого інституту народного господарства. Задум хлопців був такий: будівля інституту розташована на Брест-Литовському проспекті (зараз – проспект Перемоги) якраз навпроти заводу «Більшовик». Рано-вранці на проспекті формуватимуться першотравневі колони робітників заводу, щоб потім пройтися Хрещатиком. Ось вони і мали б побачити замість червоного жовто-блакитний прапор.
160503_1966-05-01_2

Продовжувати читання Український прапор над Києвом 1 травня 1966 року

Яка саме євроінтеграція?

160503_raf

Якось не прийнято говорити погано про євроінтеграцію чи ставити під сумнів європейський вибір України. Принаймні, серед порядних людей. І взагалі, саме слово «Європа» у середовищі українських прихильників демократії та незалежності апріорі асоціюється з чимось правильним, прогресивним, гуманістичним, одне слово, з чимось світлим. Із тим, що конче потрібно запозичити й імплантувати в українські реалії задля їхньої зміни на краще. Ну, а те, що серед деяких українських незалежників, але не демократів слово «Європа» означає ще й (чи не передусім!) небезпечну, на їхню думку, толерантність щодо сексуальних меншин, – то скільки в нашій країні таких, так би мовити, «малоєвропейців» (які з цього питання завжди порозуміються з малоросами)? Вони політичну погоду не роблять, хоча і є вельми гучними та скандальними.
Продовжувати читання Яка саме євроінтеграція?

«…тоді є шанс, що русифіковані реґіони колись і справді стануть двомовними…»

160501_2lang_1

У своєму крайньому на Збручі тексті (http://zbruc.eu/node/50648) Юрій Винничук слушно повертається до мовного питання в Україні, акцентуючи увагу на тому, що після Майдану російська «здобула певні моральні преференції, з якими кожен україномовний змушений миритися». Загалом погоджуючись із цією тезою, не можу не висловити сумнів щодо оптимізму автора, якому віриться, що молоді покоління з порозумінням «справляться значно успішніше». Можливо, але лише за умови, що то буде понимание, а не порозуміння.

Бо після Майдану й початку російської аґресії ціла країна почала активно спростовувати міфи російської пропаґанди про так звані утиски російськомовних, хунту й фашистів. Все б нічого, але на шляху до переконання себе й усього світу в тому, що ми не етнічна, а політична нація, яка може собі дати раду з внутрішньою різноманітністю й двомовністю, нам намагаються нав’язати існуючий стан речей як «нормальний», «демократичний» чи «європейський». І коли україномовна людина просто каже, що мовна ситуація в Україні хвора і що наша мова в багатьох сферах — під реальною загрозою, її блискавично оголошують провокатором, який зазіхає на «єдність» країни. Російськомовні патріоти не гребують моральними маніпуляціями, розповідаючи про двомовність Майдану, російську в прифронтових окопах чи журнал Шевченка. Теза проста: якщо хочемо миру в країні — треба якомога хутчіш визнати, що ніякої мовної проблеми немає. Продовжувати читання «…тоді є шанс, що русифіковані реґіони колись і справді стануть двомовними…»

Де він, «план Маршалла» для України?

160430_west&ptn

Ті з читачів «Дня», кому, як то кажуть, «за тридцять із гаком», пам’ятають мабуть, що на початку 1994 року ЦРУ США представило аналітичну доповідь, у якій, зокрема, йшлося про майже неминучий розкол України на дві держави, більше того – про можливу втрату української державності як такої. Все у тій доповіді було на місці: статистичні та соціологічні дані, думки експертів, наукова аргументація висновків… От тільки нічого схожого на той прогноз не сталося. Тож, виходить, іноді не тільки багаті плачуть, а й високооплачувані аналітики потрапляють пальцем у небо.

Після того багато було песимістичних, а часом навіть катастрофічних прогнозів західних експертів щодо майбутнього України. Проте, попри всі труднощі та трагічні події, найгіршого не сталося. Це не означає, що на розмисли зарубіжних аналітиків не треба зважати; просто потрібно розуміти, що вони – не боги й не святі, а водночас жити слід передовсім власним розумом, бо ніхто краще за нас самих не знає нашої ситуації…
Продовжувати читання Де він, «план Маршалла» для України?

Леонід УШКАЛОВ “МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ: ЩО ТАКЕ УКРАЇНА” (ІІ)

160427_M_Drahomanov
Михайло Драгоманов

(закінчення)

Але й це ще не все. Приблизно така сама візія України, як її подав Драгоманов у своєму «Передньому слові до «Громади»», вже була відома з підписаної криптонімом И. М. публікації в журналі «Основа» за травень 1861 року «Краткое географическое обозрение края, населенного южнорусским (украинским или малороссийским) народом». Ось що тут сказано: «Країна, населена південнорусами (українцями, малоросами), займає частину Східної Європи. Її протяжність із заходу на схід становить майже 20 градусів довготи, тобто від 38 до 58 градуса східної довготи (рахуючи від острова Ферро), що складає понад 1.800 верст. Найбільша протяжність з півночі на південь сягає 900 верст, тобто від 44 градусів 30 мінут до 53 градусів 45 мінут північної широти. Продовжувати читання Леонід УШКАЛОВ “МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ: ЩО ТАКЕ УКРАЇНА” (ІІ)

Леонід УШКАЛОВ “МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ: ЩО ТАКЕ УКРАЇНА” (І)

160426_1_Ukraine_map_XVII
(клікабельно)

Михайла Драгоманова (1841–1895) поціновували по-різному і за його життя, і згодом. Хтось, як-от Сергій Степняк-Кравчинський, Єгор Лазарев та Фелікс Волховський, бачив у ньому одного з «найбільших політичних мислителів» свого часу[1]. Хтось міг пристати на думку Микити Шаповала, який стверджував, що Драгоманова цілком справедливо вважають «батьком модерного визвольного руху та творцем визвольної програми українського народу або коротше – ідеологом нової України»[2]. А хтось поділяв присуд Дмитра Донцова, згідно з яким Драгоманов є символом ХІХ століття – цього «найбільш антигероїчного віку нашої історії»[3]. Нехай там як, але навіть діаметрально протилежні оцінки ідей Драгоманова незаперечно свідчать про одне: його роль в українській традиції двох останніх століть важко переоцінити. А ще, як на мене, вони свідчать про те, що наші оцінки Драгоманова ще й досі навряд чи можуть претендувати бодай на якусь остаточність. І головна причина цього – неможливість дотримання засади, про яку говорив колись Юліан Охримович: «Історик Драгоманова мусить держатися одного важного правила: брати під увагу всі його твори, не минати ніже титли, ніже коми…»[4]. Але ж ці твори досі так і не зібрано, не видано, не прокоментовано. Важко навіть сказати, скільки їх є взагалі. Так, у 1906 році Михайло Павлик стверджував, що «всіх творів Драгоманова, з перепискою, буде на 60 великих томів!»[5]. Може, це й перебільшення, бо Павлик мав схильність до всіляких гіпербол[6]. Пізніше, у 1920-х роках, Всеукраїнська академія наук планувала видати твори Драгоманова у 25-и томах, а вже на початку 1970-х Петро Одарченко писав, що коли б зібрати докупи всі праці Драгоманова, то «вони склали б понад 30 великих томів»[7]. Скільки ж їх є насправді?..
Продовжувати читання Леонід УШКАЛОВ “МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ: ЩО ТАКЕ УКРАЇНА” (І)

Тексти для нетривіального читання





Каталог сайтів

Flag Counter

InterNetri.Net