Tertium non datur: хто не має снаги виписати власну історію, вивчатиме чужу (ч.1)

1201_vata1
«ЛітАкцент» свідомий того, що обсяг статті Володимира Моренця виходить за межі прийнятних для сайту стандартів. Проте з неймовірної поваги до професора НаУКМА, як і до інших авторів сайту, ми радо оприлюднюємо його полемічний монолог, спричинений, зокрема, бесідою за назвою «Національні рамки не є достатні для адекватного розуміння світу. Український журналіст, публіцист та перекладач про патріотизм, космополітизм та печерний націоналізм», що відбулася між Миколою Рябчуком та Тарасом Чубаєм і Андрієм Бондарем на програмі ТВІ 27 серпня 2013 року. Зацікавлених у дискусії на запропоновану тему просимо поєднуватися.

СРСР розвалився і зник у мороці минувшини. Поряд з іншими новими європейськими державами на карті світу виникла незалежна Україна, яка здавалося б, саме на етапі свого геополітичного утвердження украй потребує власної етнокультурної кодифікації, – вирізнення і постулювання власної самості, бо ж як усім іншим її розпізнати, якщо її власна гуманітарна думка соромиться її презентувати світові? Але, – парадокс! – саме в останні десятиліття, в часи незалежності українська гуманітаристика, похапливо інтегруючись у світовий інтелектуальний контекст, досягла просто надзвичайних успіхів у протилежному: у радісному поборенні власної етнокультурної, національної самості.

За радянської доби викривати і таврувати український націоналізм, як відомо, було «святим обов’язком» кожного радянського науковця. Проте національні особливості артефактів мистецтва і художнього мислення загалом було можна і обговорювати, і відзначати (так, виділив же М.Т.Рильський у своїх «Вечірніх розмовах» Миколу Вінграновського саме тому, що він з-поміж усіх інших дебютантів 60-х – «найбільш національний». А «іншими» в тому контексті, до речі, були Василь Симоненко і Віталій Коротич). А ось у добу незалежності національна специфіка, національна проблематика й парадигматика почали наполегливо витіснятися з простору академічних гуманітарних студій як засновки надумані, ретроградні і шкідливі.

У галузі історичних досліджень чимало прислужилися цьому, приміром, Олексій Толочко і Георгій Касьянов (див. наприклад: Георгій Касьянов, Олексій Толочко. Національні історії та національна історіографія: виклики й небезпеки при написання нової історії України. – «Український історичний журнал. – 2012. – № 6. – с.4-24.). На думку цих учених вітчизняну історію навіть останніх століть (не кажучи вже про більші часові виміри) не можна прочитувати й прописувати під національним кутом зору, бо він – хибний, адже різного люду тут жило.

Що правда, то правда – жило тут різного люду, проте хай там як, історико-культурний первень києворуських земель й України ХVІ–ХVІІІ століть визначався в головному домінантним, автохтонним етносом. Однак, виявляється, цей автохтонний етнос не має права на власну історію навіть нині. Ось так і виникають у головах більш одверто налаштованих осіб різні історичні девіації на кшталт Новоросії, «невідомо чому і для чого переданої Україні на початку 20-х років». Перефразовуючи відомий вислів, ствердимо: хто не має снаги виписати власну історію, вивчатиме чужу.

У галузі філософії над «національним філософуванням» як поняттям іронізує в ефірі Голосу Америки Михайло Мінаков, і гостро заперечує таку постановку питання відомий учений Віктор Малахов. З приводу останнього дослідник питання І.Лисий пише: «впливовий український філософ В.Малахов, – людина глибокої і, я б сказав, поміркованої думки, в рецензії на останню працю покійного В.Мазепи не тільки зі скрухою, а й гіркотою дивується несподіваній україноцентричності позиції свого старшого колеги, бо переконаний, що проблеми нації, національного належать давньому минулому, а їхню актуалізацію асоціює тільки з жахіттям нацизму в Німеччині першої половини ХХ ст.» (І.Я.Лисий. Національно-культурна ідентичність філософії: сім наближень до теми. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2013. – С. 38).

Не менше адептів настання «епохи загальнолюдського» і в українському літературознавстві, де з подачі низки «просунутих» вітчизняних знавців посттеорії саме в часи незалежності стало непристойним зосереджувати увагу на етнокультурній специфіці художнього творива. Для прикладу, «речниця неолібералізму у вітчизняній гуманітаристиці Т.Гундорова іронізує щодо «глорифікації тожсамості» і національну ідентичність культури вважає міфом, вигаданим «шістдесятниками» (І.Я.Лисий. Національно-культурна ідентичність філософії: сім наближень до теми. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2013. – С.38-39).

Так відкоментований І.Я.Лисим пасаж Т.Гундорової варто процитувати, бо ж маємо тут справу не тільки з низькопробним іронізуванням людини, яка претендує на статус провідного українського літературознавця, а й відвертим непрофесіоналізмом, дослідницькою сліпотою і банальним пересмикуванням смислів. «Започаткована в постмодернізмі недовіра до протиставлення «я» та «іншого» співіснує в українському контексті з глорифікацією тожсамости («самособоюнаповнювання», за Василем Стусом). Екзистенційне «самособоюнаповнювання» характеризує модернізаційний патос органічного міту національної культури, що його створили шістдесятники» (Т.Гундорова. Постчорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн. – К.: Критика, 2005, с.31).

Почати з того, що «недовіра до протиставлення «я» та «іншого» закладена ще у Святому письмі (Лев.19 : 19), вона, зокрема, є суттю десятої Божої заповіді, вона ж проголошена в Нагірній проповіді (Матв.39-44), отож якась буцімто евристичність постмодернізму в плані заперечення антагонізму «я» – «інший» є авторською вигадкою Гундорової і твердженням цілком безпідставним.

А стосовно Стусового «самособоюнаповнювання», – то цим болісним висловом поет закарбував власну вийнятість із життя, страхітливу вирваність із природного соціального контексту людського існування: саме це, а не приписуване йому Гундоровою бахвальство власною самістю. Жахає брутальність, із якою авторка переінакшує виболене Стусове слово, і саморефлексію, визнану поетом за єдине живло власного існування у в’язниці, називає «глорифікацією тожсамости», це ж треба! Проте що вдієш, як не дав Бог морального слуху, то де ж його взяти?!

Йдеться навіть не про те чи те гуманітарне судження, а про очевидну (і роками виплекану) тенденцію (тренд, базову точку) витісняти поняття українського національного (етнокультурної сутності, особливості, специфіки) з кожного розмислу про людину і людське тут і тепер. Чому, з якої причини? Тому, що ХХ ст. явило нам темну сторону ідеї нації і практики національного будівництва? Так, явило, але ж немає жодного сумніву, що людина будь-що, буквально будь-що, особливо у царині уявлень (ментальних структур) здатна довести до абсурду! Так само, як і слушні перестороги кожного притомного інтелектуала стосовно засліпленого плекання етнокультурної самості. Ми саме й ведемо мову про те, що і вони можуть бути доведені, ба більше – тепер доводяться в Україні до перекреслення української етнокультурної ідентичності загалом. Це вимощує шлях уже відвертому програмному українофобству наших днів.

Зрозуміло, що рефлекторний острах багатьох інтелектуалів стосовно нації (як теми і категорії) породжений передовсім німецьким нацизмом та деякими меншими за масштабом наслідками націоналістичних рухів ХХ ст., де й культивувалася ота, так бездарно вжита Гундоровою щодо Стуса, «глорифікація тожсамости». Проте хіба самої лише людської здатності геть усе доводити до абсурду достатньо, аби з такою затятістю винародовлювати, як кажуть поляки, себто денаціоналізувати гуманітарну думку як таку, та ще й чомусь вибірково саме українську?

Якщо ви в літню спеку поставите над лисиною лінзу, то спершу спричините опік тім’ячка, а невдовзі пропалите в голові дірку, – ніхто не заперечує, так і буде. Але ж хіба це причина очорнювати світло, скасовувати сонце чи перейменовувати його на місяць? Чи не ліпше припинити маніпуляції з лінзою?!

Тим часом в Україні процес розвивається саме в напрямі спекулятивного маніпулювання поняттями «націоналізм», «патріотизм», «космополітизм» аж до прямої підміни їхніх смислів. Яскравим свідченням цього є не лише наукові праці, а й їх суспільний резонанс у вигляді популяризаційного медійного дискурсу. Спершу визнаймо, що ми геть не балувані більш-менш внемливими культурологічними радіо- і телепрограмами. А тоді поглянемо на те, що все ж таки є.

Показовою тут буде бесіда Миколи Рябчука з Тарасом Чубаєм і Андрієм Бондарем на програмі ТВІ 27 серпня 2013 року (всього за якихось кілька місяців до нового Майдану). Бесіда під показовою назвою: «Національні рамки не є достатні для адекватного розуміння світу. Український журналіст, публіцист та перекладач про патріотизм, космополітизм та печерний націоналізм» (http://tvi.ua/program/2013/08/27/chb_vid_27082013).

Досвідчений політолог, культуролог і критик Микола Рябчук, всілякими обумовленнями намагаючись утриматися від активно нав’язуваної йому ведучими радикальності, у підсумку стверджує прописну істину: для того, щоби пізнати світ і себе у світі, необхідно вийти за межі себе і свого, саморефлексія – доконечна умова міродайного самопізнання і світорозуміння. З оцим (єдино посутнім) планом розмислів М.Рябчука годі сперечатися, бо вони, повторимося, – аксіоматичні і хрестоматійні. Бентегу і неприйняття викликає інше.

По-перше, це – гостро негативне щодо національної свідомості тло, упродовж усієї бесіди інтенсивно витворюване двома ведучими. Так, «для затравки» апології космополітизму (яка і є суттю усієї цієї передачі) Т.Чубай кидає М. Рябчукові таку репліку: «Тобто космополітизм може бути такою більш індивідуальною позицією, тоді як націоналізм і патріотизм – це більше для розвитку якихось таких стадних речей, так?». А розпалений власною інтелектуальною відвагою А.Бондар взагалі добалакується ось до чого: «Зрештою, українець, коли перестає бути патріотом, стає людиною…». Себто глядачеві буквально нав’язується думка, що український націоналізм і навіть патріотизм, – це речі за визначенням ганебні й нікчемні, вони обов’язково пов’язуються цими студійними мислителями з інтелектуальною обмеженістю, стадністю, безкультур’ям, самохвальством, браком критичного мислення і ще повною торбою гріхів і ґанджів, від яких українцеві, щоби стати людиною, слід звільнитися.

Аби перевести подих у цій прикрій полеміці зі своїми співвітчизниками й колегами-літераторами, відішлемо читача до думки Сен-Жон Перса (не все ж самотужки спростовувати доморослу маячню): “Про Францію нічого й казати: вона – це я сам і все, що є в мені. Вона для мене – найсвятіше начало, те єдине, завдяки чому я можу стати причетним до того найважливішого, що є у світі. Навіть коли б я не був саме французькою звіриною, не був виліплений саме з французької глини (і мій останній подих, як і найперший, буде хімічно чистим французьким подихом), – французька мова все одно була б для мене єдиною можливою вітчизною, єдиним оплотом і пристановищем, єдиним щитом і єдиною зброєю, єдиним “геометричним пунктом” цього світу, де я міг би існувати” (Цит. за: Перс Сен-Жон. Поетичні твори / з франц. переклав М.Москаленко. – К.: Юніверс, 2000. – С.7-8).

Це і є отой «печерний націоналізм», про який з відразою ведуть мову наші знайомі? (вони особливо полюбляють вживати слово «печерний», напевно, воно найповніше передає їхнє уявлення про те, що націоналізмом «індоктринується» лише дикун, навіть не варвар, а саме – дикун. Щоправда «індиктринується» – також улюблене співрозмовниками слівце). То Сен-Жон Перс – дикун? Чи так ми називатимемо тільки національно свідомих українців, осіб виключно українського походження і у вітчизні, й у діаспорі? Га?!

Співбесідники розмірковують: А. Бондар: «А от українська діаспора, наприклад, у Канаді й Америці являє іноді абсолютно печерні приклади українського націоналізму, і там космополітизмом і не пахне. Здавалося б, люди живуть в абсолютній ситуації космополітизму…». Так таки так, погоджується з ним М.Рябчук: «Ви навели дуже добрий приклад. Я справді сам зустрічався з такими людьми, і це тільки підтверджує, що немає жодного якогось жорсткого правила, і підтверджує те, про що я казав: що можна бути космополітом, живучи в Україні й ніколи нікуди не виїжджаючи, і навпаки – можна залишатися печерним націоналістом, проживши більшу частину життя в тій же Америці. Мені здається, що це пов’язано з тим, що ці люди виїжджали, будучи вже ідеологічно індоктринованими, або навіть якщо вони там народжені, то вони з дитинства були там індоктриновані певним чином, і завдяки цьому вони набули певної зашореності, що взагалі характерно для всіх…». Фраза обірвана і в ефірі, але з контексту легко збагнути, що «зашореність» властива людям з розвинутим почуттям національної свідомості, тоді як вільний і широкий погляд на світ – це дар космополіта.

Нещасні, зашорені канадійські патріоти , котрі 1812-1814 рр. захистили свій суверенітет від зазіхань США (щоправда в США ці події, що забрали життя понад 2 тис. американських громадян, називають «другою війною за незалежність», – себто для деяких країн «національні історії» все ж таки – можливі!), ці підсліпуваті патріоти країни кленового листя століттями приймають емігрантів з Європи, зокрема й високочолих космополітів з України. Куди б вони вивозили свої безцінні зади, якби не зашорені канадійські патріоти, – ось питання!

То чого ж нам, панове, дивуватися запроданцям, котрі вбивають за українську мову українців на сході держави, коли ведучий популярної всеукраїнської телепрограми стверджує: українцеві, щоби стати людиною, треба перестати бути патріотом? Або й іще пряміше: українець-патріот – це недолюдина, особа зашорена, напівзряча, дикун. Цікаво, чи Андрій Бондар колись пробував рефлектувати наговорене собою, ну просто поглянути на власні сентенції збоку (запрошує ж він усіх і кожного відрефлектовувати самих себе)?

Гаразд, Тарасові Чубаєві як блискучому музикантові й істинному українському патріотові невипадковий глядач готовий дарувати його «стадні нісенітниці», – ну розважається собі чоловік в ефірі, це просто вітерцем навіяло, – доба клозетного постмодерну затрималася в Україні, такі діла. Зараз Тарас Чубай візьме в руки гітару, заспіває – і все стане на своє істинно вітчизняне місце: і батькове слово, і український мелос, і громадянська позиція митця! А Андрій Бондар? Почне писати вірші англійською і опиниться в юпітерах світової критичної уваги? Вже є такий один, котрий перейшов з української на англійську, щось не квапиться до нього Нобелівка, ой не квапиться

Та найприкметнішою в цьому типовому для нашої гуманітарної думки сюжеті є позиція М.Рябчука, котрий проходить між екстремами, що їх йому підкидають ведучі, натхненно виспівуючи спритнооку осанну космополітизму («Розумієте, у своєму житті я бачив цілу низку українських космополітів, які для мене є абсолютно взірцевими людьми, і патріотами, й інтелектуалами. Насамперед це Юрій Шевельов: він себе позиціонував як космополіт, і водночас це був абсолютно блискучий український інтелектуал, і я думаю, що дуже відданий українській справі. Але він мав справді широкий погляд і мав великий скепсис щодо вузьколобого націоналізму. І я в цьому поділяю його позицію»).

Свято – де?! Штука в чому?! А штука в тім, що стосовно космополітизму, потрактованого так, як це робить М.Рябчук, немає і не може бути заперечень. Щоправда, Микола Юрійович одкровенно пересмикує: він називає «космополітизмом» освічений і зрячий націоналізм, високоінтелектуальний патріотизм, якому відкриті всі сторони і виміри сучасного світу. Світового рівня лінгвіст Юрій Шевельов за відомих обставин жартома назвав себе «космополітом», постулюючи неантагоністичність патріотизму і всесвітності. Він же був упевнений, що sapienti sat, що розумному – зрозуміло! Виявилося, що таких менше, ніж здавалося.

І не Сталін в інтелектуальному обігові Європи надав поняттю «космополітизм» негативного обарвлення, як у цьому нас силкується переконати М.Рябчук (мовляв, хто осудливо ставиться до космополітизму, той мимоволі утривалює сталінізм і, зокрема, його практику побиття «безродних космополітів» початку 50-х років). Лукавите і пересмикуєте, Миколо Юрійовичу!

Бо космополітизм насправді має доглибний ґандж, і цей морально вразливий аспект космополітизму – вроджений і дуже давно помічений, зовсім не в контексті більшовицької критики журналів «Звезда» і «Ленінград»! Ця негативна конотація, яку журналіст М.Рябчук прив’язує виключно до відомих сталінських кампаній кінця 40-х – початку 50- років ХХ ст. (до боротьби з так званими «безродними космополітами»), ця духовна недовіра зумовлені апріорі присутнім у концепті космополітизму пристосуванством, піднесенням власної вигоди над власним громадянським обов’язком, своєкорисливою мімікрійністю сповідуваної особою ідентичності.

«Ubi bene, ubi patria” («там, де добре – там вітчизна») – це не Сталін придумав, і не вдавайте, пане, що Ви не знаєте цього латинського вислову! Так звана «всесвітня людина» як поняття, слово і концепт бере свій початок у давніх греків, зокрема, Діогена Синопського і Геракліта. Аксіологічні – ціннісні його виміри і смисли широкі до полярних, і утвердження виключно позитивного сенсу цього всесвіття (скажімо, граду Божого за св. Августином) є пересмикуванням й історії поняття, й здорового глузду як такого. Це поняття доглибно амбівалентне, а ви його подаєте однопланово, як Божу росу.

До чого тут здоровий глузд? Бо тією ж мірою, якою націоналізм може бути тупою «глорифікацією» власного роду з причин, яких насправді нема і які відомі хіба що самому глорифікатору, так і космополітизм може бути сліпим і зашореним уславленням людського роду при цілковитій байдужості до історичної долі його окремих складових і представників. Хай спробує «шанувальник усього людства» переконати конкретного співбесідника, що він поважає і шанує його завжди етнокультурно зумовлену самість, коли йому глибоко начхати на свою власну.

Бачили ми таких «радєтєлєй за всьо чєловєчество», котрі оваціями вітали (і вітають!) криваві злочини давніх і новітніх муравйових. У польському національному гаслі ХІХ століття «За вашу і нашу свободу!» стократ більше вселюдської чуйності, ніж у всіх теревенях про любов до людства, разом узятих. Тим паче, – що ми і прагнемо показати, – це не так апологія вселюдської любові, як заперечення українського націоналізму і патріотизму. Французький патріотизм, – за Сен-Жон Персом, – для цих добродіїв можливий, а український – ні, ніколи, ніяк, за жодних умов: зашорений він, ксенофобний, печерний (ви ще забули сталінське – «зоологічний», можете запускати в обіг)!
***

(продовження буде)

Джерело:
http://litakcent.com/2014/10/24/tertium-non-datur/
Володимир Моренець:
Tertium non datur
24 Жов 2014, 17:58

1201_V_Morenets

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.