Tertium non datur (ч.2). Помірна поліетнічність населення України ще не означає, що 70% мають притьмом знепритомніти, втратити національну пам’ять…

1202_patria-kovbasa

(продовження, початок див. http://schozavtra.in.ua/2014/12/01/tertium-non-datur-hto-ne-maje-snahy-vypysaty-vlasnu-istoriyu-vyvchatyme-chuzhu-ch-1/ )

***
Але повернімося до концепту космополітизму і збагнімо, що він так само, як патріотизм (і здебільшого саме як антонім й антитеза останнього), широко і різнояко представлений у світовій літературі та європейському мистецтві. Задовго до Сталіна представлений! Почати б з образу вічного блукальця й безпритульника Агасфера (польською мовою він так і зветься – Tulacz, – безпритульний, той, хто позбавлений свого). Цей образ став фольклорним у європейській літературі, описати його в цих полемічних міркуваннях – годі. Натомість варто згадати, з якої першопричини все почалося, чому Христос прокляв Агасфера на вічне валандання світом: не соромтеся, панове, – кажіть, ви ж знаєте!

А першопричина – в духовній глухоті й душевній черствості, байдужості. Не допоміг цей підпарканний «осмислювач глобальних проблем» одному конкретному страждальцю, – Христові, котрий на мить пристав, несучи свого хреста Дорогою Скорботи на Голготу: «йди собі далі», – кинув він мученикові замість слова співчуття. «Іди і ти», – відказав Агасферові Христос, прирікши його на вічну безпритульність. Вічна безпритульність – неминуча складова хваленого вами, панове, концепту космополітизму, концепту, який у світовій літературі розростається вельми різними і далеко не завжди привабливими образами і смислами.

Європейський космополітизм – це не тільки життя душі як захопливої мандрівки сонячними левадами світу, що пишним цвітом розквітає в європейському францисканстві пізнього середньовіччя і поновному францисканстві початку ХХ століття (Л.Стафф, М.Рильський та ін.). Це також у різний спосіб художньо втілене безґрунтянство, манкуртство, безрідність – всі ці мистецькі похідні вічного блукальства біблійного Агасфера, за гріх байдужості покараного неспроможністю полюбити бодай щось, притулитися душею бодай до чогось, віднайти «своє». Станіслав Виспянський 1903 р. цей тип шукача «багатших сіл» називає «перекотиполем», – пригадуєте у «Весіллі» – «pon latawiec!»? Себто за цим архетипним образом і мотивом не закріплено одного-єдиного значення й оцінки, – їх завжди проявляє конкретний час, дана історична ситуація.

Чи ж Україна, а в ній і ми, грішні, нині переживаємо такий історичний момент свого національно-культурного і державного розвитку, що найбільше потребуємо уславлення безкореневості, космополітизму, з одного боку, і всілякого засудження і поганьблення націоналізму й патріотизмом, з другого?! Питання до студійних мислителів. Ось затавруємо «вузьколобий» патріотизм, і відразу, широколобі, вскочимо до європейської сім’ї народів. Так?! Чи бодай багаторазову візу років на п’ять собі урвемо, так?!

А насправді в цій бесіді відбулося ось що: довільно потрактований М.Рябчуком космополітизм був поставлений на місце здорового почуття патріотизму і націоналізму, – любові до своєї вітчизни, яка зовсім не конче означає засліпленість, зашореність і печерність. Повторимо вголос: відчуття власної етнокультурної ідентичності, патріотизм і націоналізм зовсім не конче означають самохвальство, зашореність і дикунство. Інша річ, що змусь дурня Богу молитися, то він і лоба розіб’є, але до чого тут власне патріотизм?

Чим іншим, як не широтою горизонтів і загальнолюдським духовним виміром просвітлений патріотизм Тараса Шевченка з його нищівною інвективою власного негідництва й глупоти (як багато пізніше скаже про це один відомий і мудрий єврей, «ми – нормальна нація, у нас є своя погань»):
Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!

Хіба це «стадність» і «зашореність»? Проте М.Рябчук свого досягає: однобоко представлений ним космополітизм потісняє, виштовхує собою з морально прийнятного виміру націоналізм і патріотизм – ці фундаментальні і життєтворчі поняття, без яких абсолютно неможливий розвиток будь-якої культури і державне становлення будь-якої самостійної країни. У накресленій М.Рябчуком схемі український націоналізм і патріотизм опиняються за межами моральної норми! Космополітизм у М.Рябчука – це насправді той таки патріотизм, лишень «прирощеної якості», – розумніший, далекоглядніший, рефлектуючий. У підсумку патріотизм і загалом глибоке відчуття власної національної ідентичності – це у Рябчуковій схемі – збочення, підсліпуватість, недорозвиненість ума і серця.

Саме тому, підгигикуючи Рябчуковим спекуляціям, Андрій Бондар і доходить свого вікопомного осяяння, за яким українцеві, щоби стати людиною, треба перестати бути патріотом. Воістину сон розуму породжує чудовиськ!

Тоді як насправді семантично й історично космополітизм – це не меншою мірою, ніж хвалена Рябчуком широта погляду, також ідеологія індивідуально мотивованого споживацтва і прагматизму, забезпечення найліпших для себе умов життя коштом громадян іншої країни, ідеологія відречення від громадянського обов’язку на користь повного пакета громадянських прав.

На одному зі своїх полюсів націоналізм може бути лихом ксенофобії і ненависті до «іншого». Але й космополітизм на одному зі своїх полюсів – це морально ущербна позиція, бо визначальне для космополітизму «ubi bene – ibi patria» означає, що хтось інший мав віддати свій час і сили на оте «добре», яке лукаве «я» тепер воліє узяти в готовому вигляді, де воно на якийсь час воліє «віднайти собі пристановище, вітчизну». Байдуже, хто саджав – споживатиму я! Бо ж, скажемо відверто, куди веде ця буцімто «вищість» над етнокультурною окремішністю її адептів з України? До Сомалі, Руанди, Якутії? Ні, 99,9% емігрують (виїжджають пожити) до Франції, Канади, США та інших «багатших сіл» світу, приміром, Австрії. Ковбасна еміграція, голий егоїзм, яка вже там «широта і зіркість», облиште!

Наголосимо ще раз: осмислювані поняття мають певні «вроджені» домінантні конотації, але насправді соціокультурні чи моральні сенси цих понять проявляються кожним конкретним історичним «тепер». Бо завше є люди і є людці. Так ось ми стверджуємо, що саме тепер таврувати в Україні націоналізм й умлівати від космополітизму, – це сон розуму (і «тепер» тут охоплює щонайменше два десятиліття нашої незалежності!).

У середині бурхливих 90-х, наслухавшись прикрих для себе зауважень стосовно спромог української еміграції та її культурно-мистецьких осягнень, Богдан Рубчак написав психологічно прозірливу, блискучу студію «Кам’яні баби чи Світовид?» (Рубчак Б. Кам′яні баби чи Світовид? // Світовид (Київ). – 1996. – Ч.2.), де показав, що за певних вимушених обставин життя поза вітчизною може бути не менш, а навіть більш сприятливим для творчості, для «розширення очей» і ума, ніж мляве чатування на своєму у вітчизні (звідси – образ незрушної кам’яної баби).

Поет і вчений цілком слушно іронізує, прохаючи «не розтягувати вітчизну, як гуму», себто наголошуючи на неприйнятності старих критеріїв для цілком нових явищ; наголошує на потребі виходу за власні межі, без чого годі збагнути світ. Але річ у тім, що Б.Рубчак та інші українські емігранти трьох хвиль не обирали собі такої долі, – так сталося під тиском драматичних, а то й трагічних обставин як не їх власного, то життя українського народу, життя їхніх батьків, котрі за цю вітчизну боролися, котрі не погодилися жити «під москалем» або «під совітами» (що, по суті, одне і те ж).

Відтак Рубчакове обґрунтування сенсу життя поета, а ширше – митця поза вітчизною цілком зрозуміле і в суто людському, і в пізнавальному, і в естетичному планах, ба більше – правдиве. Позиція «між» (вітчизною і світом) справді часом відкриває можливості особливого бачення. Але це зовсім не означає, що таке особливе бачення є бенкетом душі і розуму, що тільки таким, – з позиції «між» – і має бути бачення сучасного інтелектуала. Сказане Рубчаком не є апологією цього «між»!

На «зашореність» й загалом проблеми входження України у світ (те саме «розтягнення України на цілий світ») іще 1991 р. вказував І.Дзюба: «Нашими постійними супутниками тут не раз були і часом знову стають патріотичні емоції, безкритичні захоплення і натхненний гіперболізм не лише як рудимент міфологічної стадії мислення, а й як зворотний бік нашого комплексу неповноцінності. Заниженість мірок і смаку, самохвальство, не в останню чергу зумовлені відірваністю від загальнолюдської культурної і наукової атмосфери, відключеністю від світових культурних потенціалів. У свою чергу такий наш стан заважатиме нашому гармонійному входженню в культурний світ, де панують поважні критерії та суворі вимоги, підриватиме довіру до нас та до нашої здатності на адекватну самооцінку» (Дзюба І. Україна і світ // Україна. Наука і культура. – К., 1991. – Вип.25. – C.15).

Точно! Але ж Іван Михайлович чудово знає (і не раз про це казав!), що самохвальство, зарозумілість, спекуляція загальниками і гуманізм на рівні чистих абстракцій – всі ці надміри процесів глобалізації й ознаки завищеної самооцінки – можуть дошкуляти і дошкуляють Україні не менше, ніж описане ним хуторянство як прояв заниженої самооцінки. Зрештою, не потрібно зрікатися вітчизни, щоби вивчати іноземні мови. І нехай тут Рябчукові з Бондарем присвітить образ не тільки Аскольда Мельничука, а й Миколи Лукаша або й Володимира Діброви. Ачей останній знає англійську на кілька порядків ліпше за обох співрозмовників, хоча, за їхньою логікою, ніяк і не виб’ється в люди, все ніяк не перейде як письменник на англійську. Пише та й пише, як послідній патріот, цією українською. Мабуть, якийсь печерний націоналіст…

Ми зовсім не закликаємо до апологетики національного з доби раннього романтизму (й властивого йому етнографізму). Також слід погодитися з Тімоті Снайдером, що сьогодні годі повернутися до суто національної держави, бо така ймовірність спливла з початком ХХ століття. Водночас помірна поліетнічність населення України (близько 30% громадян, які не числять себе українцями) ще не означає, що 70% мають притьмом знепритомніти, втратити національну пам’ять, що їм у цьому треба всіляко сприяти, що державний патріотизм не має живитися національним.

Ми стверджуємо, що в моральній деградації українського суспільства велика провина лежить на українських гуманітаріях, котрі процес модернізації потрактували як процес денаціоналізації і не без допомоги заїжджих диригентів сягли в цьому виняткового результату. Abyssus abyssum invocat! На нищівність цього результату нам нині з гіркотою вказують наші закордонні колеги:

«Результат можна побачити просто зараз на сході України. І тут Донецьк, Слов’янськ, Краматорськ — є тим, як насправді виглядає країна без націоналізму: корумпована, анархічна, переповнена злочинцями-рантьє і найманцями. Здебільшого, це люди в масках, які атакували українські державні інститути під керівництвом російських спецназівців, це — не націоналісти; це люди, які виконуватимуть вказівки будь-якої політичної сили, яка платить більше або обіцяє найбільше. І хоча вони становлять меншість, більшість не протистоїть їм. Навпаки, більшість дивиться на боротьбу пасивно і, здається, готова прийняти будь-який уряд. Як і мої друзі у Львові, це люди, які живуть там, опинилися там випадково, їхні батьки чи бабусі й дідусі приїхали туди за примхи радянського бюрократа, і вони не мають прихильності до будь-якої нації чи будь-якої держави взагалі.

Так лише крихітна група націоналістів в Україні, яких, можливо, ми можемо тепер погодитися називати патріотами, представляє собою єдину надію країни, щоб уникнути апатії, хижої корупції, і, врешті-решт, розчленування.

І це не повинно дивувати: у ХІХ столітті жоден розумний борець за свободу не міг собі уявити можливості створити сучасну державу, не кажучи вже про демократію, без будь-якого націоналістичного руху за собою. Тільки люди, які відчувають якусь прихильність до свого суспільства — люди, які шанують свою національну мову, літературу та історію, люди, які співають національних пісень і відтворюють національні легенди — будуть працювати від імені цього суспільства». (Енн Аппелбаум. Націоналізм – саме те, що потрібно Україні. – День, 14 травня 2014).

Ось так, пане Бондарю, а з ним й усі інші «просунуті» гуманітарії, що продовжують заповзято витравлювати національне і патріотичне з українського гуманітарного дискурсу, – побивати своїх, щоб чужі боялися! Зрештою, знаємо гаразд, де витоки цього манірного цурання української національної свідомості, – вони в споконвічних російських кошмарах. Бо національний патріотизм, чинний націоналізм або ж жива національна свідомість (так – ліпше?!) є непримиренним і найстрашнішим ворогом російської імперської свідомості, що у захланності своїй не відає утоми.

Хай хоч де вирине власне українське, ця імперська шовіністична свідомість каже його засудити, обсміяти як низьке і негідне, або ж перетягти з українського поля на «російське» і тим усмирити. Як приміром, це сталося свого часу зі «Словом о полку Ігоревім»: сьогодні мало хто з пересічних любителів словесності знає, що насправді це – пам’ятка суто києворуська, себто – давньоукраїнська, яка в російську історію словесності втягнута силоміць. Як пише з цього приводу багатолітній дослідник «Слова о полку Ігоревім» Борис Яценко, «Ще М.Грушевський писав, що «Слово» з часів М.Максимовича та В.Бєлінського завжди мислилося як пам’ятка яскраво українська й лише згодом стало політичним «козирем», котрий, як щедро висловлювалися російські вчені, «належало тим чи іншим способом вирвати з українських рук» (Цит.за: Яценко Б. У полоні власних містифікацій (про статті Е.Кінана та Г.Грабовича) // Слово і Час. – 2002. – №5. – С.28.).
***

(продовження буде)

Джерело:
http://litakcent.com/2014/10/24/tertium-non-datur/
Володимир Моренець:
Tertium non datur
24 Жов 2014, 17:58

1201_V_Morenets

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.