Tertium non datur (ч.4). Бути людиною якогось роду можна тільки перебираючи на себе особисту відповідальність…

1205_vata2
(закінчення, початок див. http://schozavtra.in.ua/2014/12/01/tertium-non-datur-hto-ne-maje-snahy-vypysaty-vlasnu-istoriyu-vyvchatyme-chuzhu-ch-1/ ; http://schozavtra.in.ua/2014/12/02/tertium-non-datur-ch-2-pomirna-polietnichnist-naselennya-ukrajiny-sche-ne-oznachaje-scho-70-mayut-prytmom-zneprytomnity-vtratyty-natsionalnu-pam-yat/ ; http://schozavtra.in.ua/2014/12/04/tertium-non-datur-ch-3-natsiokulturna-identychnist-je-skladnykom-sformovanoji-lyudskoji-osobystosti-yak-takoji-ba-bilshe-neodminnym-chynnykom-formuvannya-ostannoji/)

***

Тепер нам слід узяти до уваги, що особистість як така виникає і означується здійсненням особистісного вибору (див. Ч. Тейлор. «Джерела себе» та «Етика автентичності»), в тому числі й стосовно власного походження, культурної приналежності, родинного й патріотичного спадку, обов’язку тощо. Щойно ми це визнаємо, як стає очевидним, що без зазнаного й осмисленого досвіду націокультурної самоідентифікації особистості не може бути: в цьому випадку завжди йтиметься про недоформований маргінес соціального полотна.

Ми би порівняли цей стан недоформованості з газоподібним станом матерії, з якої ще не виринула планетарна твердь. У нашому українському випадку цей «недонароджений» (за Василем Стусом) стан (який, однак, не є безтурботним станом лялечки – благісним станом душевного сну, а власне видовою морфологічною незавершеністю), ми означимо запозиченим словосполученням «какаяразніца».

Какаяразніца – це вельми цікава психоемоційна недуга, ну хоч би тому, що, як ми показали вище, її радісно вітає і культивує частина вітчизняних так званих інтелектуалів; її послідовно і цілеспрямовано упоширюють на українських теренах ідеологи і практики «руссскаго мира», охоче інфікуючи нею і себе, проте з одним фундаментальним ферментним додатком: «какаяразницавсемирусскіє». І чеченець – какаяразніца, і бурят – какаяразніца, і татарин – какаяразніца; і московит – какаяразніцавсемирусскіє.

Какаяразніца – це сірий туман безформності, знелюднена зона, чистий маргінес, де панують середні величини, де керуються запитами і потребами масового споживача, де досліджують масову літературу, від якої за десять-двадцять років не лишиться й сліду, – а що ж ви хотіли? Досліджувати значиме і тим надавати йому ваги, утривалювати? Даруйте, це – не для вас, інородців.

Таким чином значна частина національної (принаймні у політичному сенсі) спільноти опиняється на історико-соціальному узбіччі, звідки її можна легко підштовхнути чи то до «ісконно русскаго» Криму (де Москва уперше ствердила свою владну присутність лишень 1783 р.), чи то до якоїсь там в імперській маячні вигаданої Новоросії, що так чи так призводить до панування імперського «свого» на винищеному полі відчуженого національного.

Беручи до уваги природу виникнення «homo soveticus» та занепад спорудженої ним країни, у підвалини якої декларативно був покладений інтернаціоналізм, Роман Шпорлюк визнає правду за Дж. Когеном, котрий стверджував: «немає іншого способу бути людиною, крім як бути людиною якогось роду» (Cohen G.A. Reconsidering Historical Materialism. – MOMOS. – #36. Marxism, 1983. – C 240, цит. за: Шпорлюк Роман. Формування модерних націй. Україна – Росія – Польща. – К.: Дух і літера. – 2013, – с.42).

Бути людиною якогось роду можна тільки перебираючи на себе особисту відповідальність і за презентацію цього роду у світі «Іншого», і за стан самого роду у світлі загальнолюдських морально-етичних критеріїв. У так чи так означеному твердженні «я – українець (єврей, поляк, німець тощо)» немає і за визначенням не може сьогодні бути жодної «глорифікації», а лише почуття відповідальності і шлях до усвідомлення власного призначення. Сказане фактично означає свідомо визнану ангажованість у певну етнічну спільноту, що зовсім не суперечить сповідуванню загальнолюдських цінностей, а є лише єдино можливим до них шляхом.

У ХХ столітті через дійсність тоталітарних режимів поняття заангажованості виявилося значною мірою дискредитованим, але насправді полярна щодо неї кондиція аж ніяк не гарантує повноцінної людської самореалізації, зовсім навпаки! Як ми вже зазначали вище, шлях до осмислення фундаментальних гуманістичних категорій, таких як свобода, любов, честь, доброта, совісність, які не мають і не можуть мати предметно-матеріального вираження, неминуче пролягає через колективний досвід, що у кожному разі має характер того чи того етнокультурного досвіду.

Блукання й терзання Джойсового Улліса, відкриваючи читачеві морально-філософську проблематику людини ХХ сторіччя, розгортаються у Дубліні і є духовними пошуками ірландської людини. Герой роману «По кому подзвін» лишається прикривати відхід іспанських республіканців саме як американець, котрий власним життям доводить право вільної людини на вільний вибір: це американець лягає за кулемет, щоби зберегти самоповагу і залишитися гідним сповідуваної ним свободи. Захар Беркут І.Я.Франка – це український (червоноруський) князь, котрий зупиняє орду на шляху до Європи, причому ця його українськість/руськість є вираженою і цілком очевидною як для автора з читачем, так і для самого літературного героя. Себто етнокультурна ідентифікованість автора та його творива є складовою його буттєвої і морально-філософської заангажованості.

Годі вже спекулятивних протиставлень творчої свободи і заангажованості: це напрямки не зіставні площини, до чого слід додати величезну розмитість так уживаного поняття «заангажованість». Бо одна річ – це класова або партійна сервільність, й зовсім інша – причетність/дотичність автора до осмислення гуманістичної проблематики як такої або його закоріненість у волю його нації до життя, – це також, уявіть собі, «заангажованість» (щоправда не в Сартровому її розумінні).

Бо насправді художня думка ніколи й не розривалася між заангажованістю й незаангажованістю, а за будь-яких обставин завжди ангажувалася у щось: чи то в ідею соціального служіння (позитивізм), чи то в далеку від простоти ідею мистецтва для мистецтва (ранній модернізм), чи то в пошук істини (високий модернізм), чи то в концепт мистецтва як гри (постмодернізм). Все це – різні типи того, що ми називаємо гарним французьким словом «ангажемент».

Сьогодні достоту зрозуміло, що перед жодним “розпуттям” з подальшим вибором між “заанґажованою” і “незаанґажованою” стезею ані в 30-х, ані в 50-х роках ані європейська, ані українська художня думка не опинялися (кон’юнктурна продукція “на замовлення” сталінської чи гітлерівської влади предметом серйозної розмови бути не може). Саме питання сформульоване некоректно: телеологічність незалежно від міри її текстуального оприявлення є одним із природних чинників вербалізації (словоявлення) авторського “я” (Див.: Фізер І. Телічна спрямованість у сучасній інтерпретації // Деякі міркування про телічну спрямованість українського літературного процесу. – Наукові записки НаУКМА. – Т.19. Філологічні науки. – К.: Стилос. 2001. – С.19) – так само у “пражан”, як і нью-йоркчан, шістдесятників або поетів Київської школи.

Інша річ, що в другій половині XX ст., потрясеного здійсненням катастрофічних тоталітарних проектів, цілепокладальний горизонт примножився телосом* гри, маніфестаційно безпредметної забави, послідовного розсіювання смислів, тверджень та уявлень про людину і світ, від чого, однак, не перестав бути ще одним телосом, самою в собі метою (Див.: Андрусів С. Модернізм/постмодернізм: ланки безкінечного ланцюга історико-культурних епох // Світо-вид. – 1997. – №1 – 2 (26 – 27). – С.13-16; Фізер І. Український постмодернізм: метання бісеру перед свинями або телічно зумовлений процес? // Деякі міркування про телічну спрямованість українського літературного процесу. – Наукові записки НаУКМА. – Т.19. Філологічні науки. – К.: Стилос, 2001. – С.23-25). Але це вже інша, хоч і дотична до нашої тема.

Нам же важливо підкреслити те, що кожний митець у кожному акті творення завжди перебуває перед розпуттям певної цілеспрямованості, і з цього “розпуття”, а точніше, верховини повсякчасного духовно-інтелектуального «зміщення» і сумніву перед ним простирається значно більше, аніж два шляхи, два напрями, два тракти: один – у соціальний сервілізм (соцреалізм, націоналізм, етноцентризм, які таким чином утворюють буцімто єдиний ряд різнознакової, ба навіть полярної, але ж заангажованості), а другий – у творчу свободу (автентичність авторського самовираження, суверенний індивідуалізм тощо). Брехня, підміна понять! Це – різні площини, і суверенно індивідуальним та естетично самототожним пречудово може бути митець, котрий імпліцитно сповідує й утверджує ту чи ту ідеологію. Наприклад, космополітизм. Хіба ні?

Під кутом зору іманентної ідеологічності тексту як такого постмодерністи (Див.: Фізер І. Постмодернізм: post/ante/modo. Слово з нейтральним значенням. – Наукові записки НаУКМА. – Т.4. Серія: Філологія. – К.: 1998. – С.43-47) нічим не відрізняються від речників того чи того національного відродження. І навпаки: глибоко суб’єктивоване світобачення не заважає висловлювати судження загальної філософської ваги. Зрештою вся значима поетична практика 90-х років XX ст. – початку XXI ст. суперечить наявності подібних “розтоків”: досить перечитати “Цитатник” Сергія Жадана або “Ангели і тексти” В.Цибулька, аби в цьому переконатися. Так, щодо цього останнього М.Рябчук наприкінці своєї проникливої студії цілком слушно стверджує: “Міфоборство обертається міфотворством, життя пише себе поетом Цибульком на свій, а не на його розсуд, повертаючи його саркастичні сентенції найнесподіванішим патетичним чином. … Сентиментальний хуліган, який намагається “реальність порятувати сюрреальністю” і створити літературу “потрібну в непотрібності”, виявився прив’язаним до українського “дао” міцніше, ніж він собі думав і нас намагався переконати” (Рябчук М. Ангели – не тексти // Критика. – 1997. – Ч.2. – С.25).

Гадаємо, давно час зважити й на таку розумну думку: “Досить легко зробити висновок, – пише Ч.Тейлор, – що занепад класичного світопорядку залишає нам тільки можливість прославляти самість та її здатності. Легко відбувається сповзання до суб’єктивізму і до змішування автентичності зі свободою самовизначення. Значна частина сучасного мистецтва звертається до прославляння людських здатностей і почуттів … …

Але окремі з найвизначніших письменників двадцятого століття не є суб’єктивістами у цьому сенсі. Вони зосереджуються не на самості, а на чомусь поза нею. Серед них Рільке, Еліот, Паунд, Джойс, Манн та інші. Їхній приклад показує, що неминуче вкорінення поетичної мови в особистому сприйнятті не повинно означати, що поет більше не досліджує світопорядок поза самістю” (20).

До цього треба додати ще дві вкрай важливі сентенції. Перша полягає в тому, що віднаходження смислу/покликання особистого існування ймовірне тільки за умови виходу за межі та умови життя самої цієї особистості. Ось як про це пише М.Мамардашвілі у своїй посмертно виданій праці «Лекції про Пруста»: «Щойно я вжив термін «метафізичний». Філософ Кант, розмірковуючи про те, що я назвав покликанням і що Пруст теж називає покликанням, вірою, казав так: людське покликання не вичерпується і не обмежується умовами і межами нашого життя. Це доволі хитра фраза. Уявіть, що йдеться про моє або ваше покликання. Під покликанням ми розуміємо призначення у житті. Але те, що називається призначенням, вказує на те, що воно не обмежене умовами і межами нашого життя. Тобто наше призначення виходить за межі нашого життя. Метафізикою ми і називатимемо оте щось, чому не можна надати смислу в межах нашого життя та його умов. Наприклад, є такий термін, або поняття, або якість – «доброта». Ви не можете слову або уявленню «доброта» надати смислу в рамках умов і меж нашого життя. Бо якщо ви мусите доброту визначити тільки в рамках умов свого життя, то вона не має сенсу. Це безумовний факт, який ми знаходимо, якщо грамотно і послідовно, до кінця продумуємо те, що міститься в доброті.

Якщо все, що має смисл, має смисл тільки в умовах і рамках мого життя, то бути добрим, вихованим, ввічливим і так далі не має жодного смислу. Пруст казав, що в межах нашого життя немає жодних підстав навіть для того, щоби бути просто ввічливим. Адже, збагніть, що значить підстави? – це значить, що будь-який акт життя ми повинні пояснювати в термінах доцільності: для чого, навіщо, чому він служить. Якщо ж ми виявляємо в собі щось таке, що є, а ми не можемо пояснити, повністю вичерпати смисл цього служінням державі, суспільству, задоволенням наших практичних потреб (якщо покладати смисл тільки в межах нашого життя), то це щось – позбавлене смислу, беззмістовне, марне. А метафізика перевертає це і каже: метафізичний елемент існує, метафізикою є все те, що є і чому водночас не можна повністю надати смислу. Або смисл чого не можна вичерпати зведенням до меж і умов нашого життя» (Мераб Мамардашвили. Лекции о Прусте (психологическая топология пути). – М.: Ad Marginem. – 1995. – С.57-58).

У світлі сказаного очевидно, що кожна послідовно здійснювана спроба уникнути вкорінення, себто заангажованості в сутнісну гуманістичну проблематику призводить до відмови від «дослідження світопорядку поза самістю». Не можна бути «людиною світу» без ангажованості у те чи те етнокультурне буття!

В іншому місці цей же славетний феноменолог взагалі постулює неодмінність ангажованості людини в дійсність життя, без чого особистість приречена ковзати по поверхні явищ і вдовольнятися «видимостями»: «Основний психологічний тип людини, якій взагалі може відкритися світ (не перед всякою світ відкриється, навіть якщо вона цього захоче) і для якої по якихось магнітних лініях розкривається або розверстується її власна психологія, – це ангажована людина (Мераб Мамардашвили. Лекции о Прусте (психологическая топология пути). – М.: Ad Marginem. – 1995. – С.28).

Ось тому ми й стверджуємо, що українська гуманітарна думка часів незалежності вчинила великий гріх і вельми завинила перед своїми свіввітчизниками, громадянами України, доклавши подиву гідну масу зусиль на плекання непричетної до перебігу життя особистості, всі смисли існування якої вміщуються в умови і межі її власного особистого життя. Відтак не дивуймося золотим батонам і трагікомедії поновного явлення народові їх незчисленних адептів: адже ми цього і хотіли!

А як ні, – то ні. У цьому разі ведімо мову про етнокультурно визначену людину, про національну свідомість і патріотизм, про свободу й відповідальність бути громадянином України (Росії, Польщі, Канади тощо). Бо третього не дано.

Володимир Моренець

* ТЕЛОС (грецьке telos – кінець, мета) – в давньогрецькій філософії кінцева мета чогось; один з чотирьох основних принципів буття у філософії Аристотеля (прим. «Вчора, сьогодні, завтра…»)

Джерело:
http://litakcent.com/2014/10/24/tertium-non-datur/
Володимир Моренець:
Tertium non datur
24 Жов 2014, 17:58

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.