2014_11 – 13 грудня

11 грудня відбулося:

***
1211_Symyrenko_Platon
155 років тому (1859) відомий український підприємець-цукрозаводчик і меценат Платон Федорович Симиренко повідомив Шевченка, що послав листи до свого представника у Москві С.Д. Пурлевського, у яких просив того вислати поетові 1100 карбованців на видання «Кобзаря». Книжка побачила світ у січні 1860 року. На титульній сторінці «Кобзаря» 1860 зазначено: «Коштом Платона Семеренка» (за що, до речі, Платон Семеренко дуже образився на Тараса Григоровича). Вперше «Кобзар» було видано у 1840 році у Петербурзі і до нього ввійшло лише вісім творів.
1211_kobzar-shevchenko
***

***
95 років тому (1919) до Полтави вступили частини Червоної армії.
***

***
90 років тому (1924) делегація представників української автокефальної церкви (митрополит України і архімандрит Київський В. Липківський, заступник голови Всеукраїнської церковної ради Хомичевський, проповідник-професор Чеховський, архієпископ Волинський Орлик і архієпископ Чернігівський Павловський) передала до НКВС УСРР петицію від імені церкви про відсутність її зв’язків з петлюрівською еміграцією й підтримку радянської влади. Петиція містила клопотання про затвердження статуту УАПЦ і підпорядкування їй усіх православних церковних об’єднань, що існували в Україні.
***

***
85 років тому (1929) секретаріат ВУЦВК дозволив місцевим органам влади самостійно видавати постанови щодо вилучення дзвонів з церков, молитовних будинків «у разі якщо цього вимагає більшість населення». Цього ж дня наркомат праці УСРР видав постанову «Про роботу в дні релігійних свят 25 і 26 грудня 1929 року», дозволивши підприємствам, що не перейшли на безперервний робочий тиждень, оголошувати святкові дні робочими за рішенням загальних зборів трудових колективів.
***

***
15 років тому (1999) у Гельсінкі на саміті ЄС прийнята спільна стратегія Європейського Союзу щодо України. Європейський Союз та країни-члени запропонували Україні свій досвід будівництва сучасних політичних, економічних, соціальних та адміністративних структур, наголосивши, що головний тягар відповідальності за майбутнє України лежить на ній самій.
***

***
1211_Chubaty Mykola
125 років від дня народження Миколи Дмитровича Чубатого (1889-1975), українського вченого, історика права та церкви, педагога, публіциста.
***

***
1211_V_Myhulko
90 років від дня народження Віктора Васильовича Мигулька (1924-1993), українського художника театру і кіно, заслуженого художника УРСР. З 1953 року – на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Художник-постановник фільмів: «Іван Франко», «Олекса Довбуш», «Поштовий роман», «Народжена революцією», «Циганка Аза».
***

12 грудня

1212_flag_zsu
День Сухопутних військ України. Відзначається в Україні згідно з Указом Президента № 1167/97 від 18 жовтня 1997 року, щорічно в цей день.

1212_zbroyni

12 грудня відбулося:

***
95 років тому (1919) військові частини Червоної армії вибили з Харкова денікінців і зайняли місто.
***

***
1212_Fukudzava1
180 років від дня народження Юкіті Фукудзави (1834-1901), японського мислителя, вченого-просвітителя, ідеолога японських лібералів останньої третини ХІХ ст. Перший президент Токійської академії наук (з 1879 р.). Засновник університету Кейо – одного з найпрестижніших вишів сучасної Японії (його конкурентами є лише Університет Васеда і Токійський університет); він є також одним із засновників японських ЗМІ. Портрет Юкіті Фукудзави зображено на банкноті номіналом у 10 000 японських ієн.

Яскравий спогад про Юкіті Фукудзаву залишив «батько» японського соціалізму Сен Катаяма. Якось у 1884 році він слухав виступ Фукудзави в «Кейо гідзюку», де той пояснював студентам, що приїхали на навчання до столиці, яким чином по поверненні на батьківщину досягти успіху. Катаяма писав: «Стиль виступу свідчив про те, що Фукудзава, як ніхто інший, умів підлаштовуватися під будь-яку аудиторію. Слово по слову, фраза за фразою, і слухач непомітно опинявся переконаним і в щирому захваті вигукував: «А він і справді має рацію! Все так і є насправді!» Кожен міг зрозуміти думки й аргументи оратора, це було доступно навіть найобмеженішій людині. Його повчання крутилися навколо зрозумілих речей – як краще прожити, тобто, як заробити побільше грошей». І висновок Сен Катаями: «Недарма ті, хто виховувався у Фукудзави і пройшов його школу, стали дуже успішними людьми у діловому світі».

Юкіті Фукудзава був справжнім бунтарем і все його життя – своєрідне дзеркало, у якому відбилися буремні події тогочасної Японії, яка поривала з феодальною відсталістю, закритістю суспільства й ставала на шлях модернізації та реформ, перетворюючись на одну з найпотужніших індустріально розвинених держав Азійсько-Тихоокеанського регіону. Фукудзава зробив надзвичайно багато для пропагування західної культури, західного світогляду та способу життя в Японії. З дитинства і до самої смерті він скептично ставився до традиційних цінностей японців й був непримиренним критиком усього патріархального. Народився він у збіднілій самурайській родині й доклав чимало зусиль, аби вирватись зі звичного соціального кола, що тоді було зробити дуже не просто. У 18 років юнак залишив батьківську домівку, подався у Нагасакі – єдине місце в Японії, де могли з’являтися іноземці, вивчив голландську, потім англійську мови і став перекладачем. Служив спочатку у сьогуната, згодом у японського посла в США. Декілька разів здійснив подорожі по США і Європі. Побачене й почуте описував у книгах, які в Японії одразу ж ставали бестселерами. Саме за його книгами співвітчизники дізнавалися про те, як живуть європейці.

Ім’я Фукудзави настільки тісно було пов’язане з Заходом, що якийсь час будь-яка японська книга, присвячена західному світу, називалася в ужитку «Фукудзава-бон» – книга Фукудзави. Багато кого погляди і вчинки Фукудзави шокували, обурювали, але він не зважав на поголос. Перше, що він зробив у створеній «Кейо Гідзюку» (спочатку це була школа, де навчали англійській мові, а вже згодом – університет) – заборонив  традиційні для японців поклони. «Це дурниця, яка відбирає купу часу», – аргументував своє рішення просвітитель. Студенти Кейо викидали самурайські мечі (для японців річ майже священна), нехтували релігійними обрядами, їли м’ясо та робили ще багато чого такого, від чого у старших японців відбирало мову. Молоді люди, учні Фукудзави – в міру цинічні й безмежно прагматичні, запам’ятавши настанови вчителя, невдовзі збудували по суті нову державу – сильну й агресивну. Мілітаристська Японія брала найактивнішу участь в усіх військових конфліктах, починаючи з кінця ХІХ століття, й закінчуючи Другою світовою війною.

Звичайно, постать Фукудзави (як то зазвичай і буває з історичними постатями такого масштабу) є контраверсійною. Втім, з часом його висловлювання на кшталт того, що від завойованого у 1875 році у китайців Тайваня, варто каменя на камені не залишити, здійснивши (кажучи сучасною мовою) максимально жорстку зачистку, забулися, і в пам’яті пересічного японця він закарбувався передусім як мислитель і просвітитель. У доволі відомій книжці «Основи цивілізації» (1875) він з притаманною йому прямотою (навіть жорстокістю) писав: «Японії у нинішньому її стані абсолютно нічим гордитися перед Заходом. Оскільки вона є обділеною ще й корисними копалинами, то їй залишається гордитися хіба що своїми пейзажами. А що стосується продуктів людської діяльності, то предметів для гордості тут ніколи і не було». Варто зауважити, що пейзажі, на відміну від більшості японців, Фукудзава теж не любив.

1212_Fukudzava2
***

***
1212_I_Denysiuk
90 років від дня народження Івана Овксентійовича Денисюка (1924–2009), українського літературознавця, критика. Жив у Львові, впродовж багатьох років працював у Львівському університеті. Дослідник історії української літератури (зокрема, творчості Михайла Павлика, Маркіяна Шашкевича, Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Франка, Ірини Вільде).
***

***
1212_Maschenko
85 років від дня народження Миколи Павловича Мащенка (1929–2013), українського кінорежисера, народного артиста УРСР, лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1982). Поставив кінокартини: «Комісари», «Всюди є небо», «Іду до тебе», «Як гартувалась сталь», «Мамо, рідна, любима…», «Богдан Хмельницький» та ін.
***

***
1212_Aynalov
75 років з дня смерті Дмитра Власовича Айналова (1862-1939), російського мистецтвознавця, члена-кореспондента Російської Академії наук (1903). Випускник Новоросійського університету в Одесі; автор наукових праць: «Давні пам’ятки мистецтва Києва: Києво-Софійський собор, Золотоверхо-Михайлівський і Кирилівський монастирі» (1889, у співавт.), «Пам’ятники християнського Херсонесу» (1901), «Архітектура чернігівських церков» (1909), «Історія давньоруського мистецтва» (1920) та ін.
***

13 грудня відбулося:

***
1213_enemies1
80 років тому (1934) після відносного затишшя, в СРСР починався новий, небачений в історії людства шквал спланованих масових репресій. Цього дня у Києві на закритому засіданні виїзної сесії військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням В. Ульріха відбувся розгляд справи по звинуваченню в організації терористичних актів проти працівників радянських органів. Керуючись постановою Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 року і статтями 54 (8) і 54 (11) Кримінального кодексу УРСР, сесія засудила 28 представників української інтелігенції (серед них Р. Сказинського, І. Крушельницького, Т. Крушельницького, Г. Косинку-Стрільця, Д. Фальківського, К. Буревого, О. Влизька) до вищої міри покарання – розстрілу. Аналогічні справи, що пов’язувалися слідчими органами з вбивством С. Кірова, були розглянуті виїзними сесіями військової колегії Верховного суду СРСР в грудні в Ленінграді, Москві, Мінську. Згодом тільки в одному Ленінграді було заарештовано 30-40 тис. осіб, за ніч розстрілювали по 200 чоловік, а більшість направлялася в табори примусової праці.
1213_enemies2
***

***
1213_Sapeliak
95 років від дня народження Андрія Михайловича Сапеляка (1919), видатного українського релігійного діяча, єпископа-емерита української греко-католицької єпархії в Аргентині. З 1997 року перебуває з пасторською місією у м. Верхньодніпровську (Дніпропетровська обл.) де працює й понині. Восени 2013 року 93-річний Єпископ Української Греко-Католицької Церкви у Львові отримав паспорт громадянина України. Отримуючи документ, владика оповів що зробив це з любові до України: «Я 15 років живу в Україні і тішусь з того, що можу тут жити і вмирати. Коли я був поза Україною, я завжди працював для українців. Я так жив Україною, працював для України, що хотів їхати в саме її серце. Це моє свідоме рішення – стати громадянином України».
***

***
<
165 років з дня смерті Василя Довговича (справж. – Довганич; 1783-1849), українського письменника, філософа, священика, члена-кореспондента Угорської АН. Автор кількох філософських трактатів, історичних, етнографічних і теологічних праць. Залишив великий рукописний збірник віршів українською, угорською і латинською мовами.
***

***
1213_Sklifosovskiy
110 років з дня смерті Миколи Васильовича Скліфосовського (1836–1904), російського хірурга, громадського діяча. Після закінчення Одеської гімназії навчався на медичному факультеті Московського університету; потім працював в Одесі, Києві, Москві, Петербурзі. З 1870 року – професор Київського університету, з 1871 – петербурзької Медико-хірургічної академії, з 1880 – Московського університету. В 1893-1900 роках – директор клінічного інституту вдосконалення лікарів у Петербурзі. Скліфосовський – один з піонерів черевної хірургії, антисептики та асептики в Росії. Був учасником чотирьох воєн; через його руки пройшло 10 000 поранених. Провідні хірурги Європи називали М.В. Скліфосовського «золотими руками». Він дуже вдало поєднував теоретичні знання з практикою.

А починав свою хірургічну кар’єру Микола Скліфосовський в Одесі. Спочатку був ординатором, а згодом і завідувачем хірургічного відділення Одеської міської лікарні. Як істинний учень і послідовник Пирогова, Скліфосовський ретельно вивчав анатомію, приділяючи багато часу розтину трупів. Після занять в операційній і палатах він йшов зазвичай займатися вивченням топографічної анатомії і оперативної хірургії. Його не бентежили ані погане устаткування секційної, ані відсутність вентиляції. Він засиджувався за вивченням анатомії інколи до цілковитого виснаження – так, одного разу його знайшли непритомним біля трупа. З Одеси молодого хірурга Скліфосовського відпускати не хотіли і пропонували йому професорське утримання «не в пример прочим». Так само неохоче прощалися з ним у Києві та Москві.

Останній період діяльності видатного медика пройшов у Петербурзі. За сім років завідування Інститутом удосконалення лікарів у Петербурзі М.В. Скліфосовський побудував нові приміщення, електрифікував їх, перебудував операційні, збільшив штати, оклади. За цей час Інститут виріс у заклад, яким могла б пишатися Європа. Не диво, що в день 25-річчя професорської діяльності серед сотень телеграм, отриманих М.В. Скліфосовським, декан медичного факультету в Лозанні професор Ларгьє де Венсель писав: «Ви стоїте на чолі закладу, якому інші народи Європи заздрять».

Останні чотири роки свого життя М.В. Скліфосовський важко хворів, переніс декілька нападів апоплексії і жив у своєму маєтку в с. Яківці під Полтавою (тепер у складі міста). Там він помер і похований.
***

Джерело:
http://www.ukrinform.ua/ukr/news/11_grudnya_tsey_den_v_istoriii_2000417
11.12.2014
http://www.ukrinform.ua/ukr/news/12_grudnya_tsey_den_v_istoriii_2000714
12.12.2014
http://www.ukrinform.ua/ukr/news/13_grudnya_tsey_den_v_istoriii_2001207
13.12.2014

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.