2015_24 – 26 січня

24 січня відбулося:

***
150124_Borchgrevink
120 років тому (1895) норвезький мандрівник Карстен Борхгревінк першим в історії антарктичних досліджень ступив на землю Антарктиди (біля мису Адер). У 1899 році екіпаж корабля «Південний хрест» на чолі з К. Борхгревінком здійснив тут першу зимівлю.

150124_Borchgrevink2
***

***
150124_Dobzhansky
115 років від дня народження Теодосія (Феодосія) Григоровича Добжанського (Добржанський; 1900–1975), визначного американського біолога, генетика, зоолога, еволюціоніста українського походження, якого колеги-науковці називали новим Дарвіном. Професор Колумбійського університету, автор понад 500 наукових праць.

Один із засновників синтетичної теорії еволюції. У своїй праці «Генетика і походження видів» (1937) на основі численних досліджень дійшов висновку, що еволюція – це не лише природний добір, а й зміни у генофонді певної живої істоти. Поштовхом до створення нових видів стає генетичне різноманіття, яке постачає матеріал для природної селекції. Отже, замість розглядати мутації та природний добір окремо, учений почав розглядати їх у синтезі.

Народився Феодосій Добжанський у Немирові, походив з польсько-українського роду. Його дід володів чималими маєтностями під Києвом, але після участі в польському антиросійському повстанні 1863 року царат землі відібрав, а діда заслав до Сибіру. Батько майбутнього вченого викладав у гімназії Немирова математику, мати була родичкою російського письменника Федора Достоєвського (учений неабияк пишався цим фактом). Сім’я жила доволі скромно, у 1910 році переїхала в Київ. Феодосій після закінчення київської гімназії навчався на природничому відділенні фізико-математичного факультету Київського університету (1917-1921); з 1921 по 1924 – аспірант кафедри зоології Української академії наук. Саме в цей «київський період» Добжанський знайомиться з Володимиром Вернадським та Григорієм Андрійовичем Левитським (відомий український цитолог і генетик, майбутній сподвижник Вавилова), що й визначило подальше наукове спрямування його долі. До того ж, у Києві він знайомився зі своєю майбутньою дружиною Наталею Петрівною Сіверцевою – ученицею академіка Івана Шмальгаузена.

У 1924 році молодий науковець переїздить до Росії, де стає асистентом на кафедрі генетики і експериментальної зоології Ленінградського університету, а також працює фахівцем Бюро євгеніки і генетики Комісії з вивчення виробничих сил Росії АН СРСР. У 1927 році Добжанський отримує стипендію Фонду Рокфеллера, їде до США й починає працювати у всесвітньо відомій лабораторії Томаса Моргана в Колумбійському університеті. У 1931 році він ухвалює остаточне рішення назавжди залишитися в США.

Рішення було надзвичайно мудрим – повернись Добжанський в СРСР, на нього б чекала доля Вавилова і Левитського (останній загинув у травні 1942 року в енкеведистській тюрмі в Челябінській області, де нидів за звинуваченнями в «українському буржуазному націоналізмі»), а також сотень інших науковців, репресованих радянським режимом. У Радянському Союзі на тлі масового терору починалась доба лисенківщини, проти якої активно виступав Добжанський. «Звичайно, якусь підтримку своїм теоріям Лисенко мав би, живи він у США, але максимум на що б він міг тут розраховувати – це кафедра, або інститут, не більше…» – резюмував американський учений з приводу небаченого успіху ідей академіка Трохима Лисенка і гонінь на генетику, яку називали не інакше як «продажною дівкою імперіалізму» і «наукою расистів і фашистів».

Сталінські пропагандисти уважно стежили за кожним словом ученого. В газеті «Правда» від 2 вересня 1947 року була надрукована стаття, в якій ішлося, що Добжанський «подвизается теперь в США на поприще клеветы против советских биологов и «задает тон» в этой антисоветской кампании». Втім, ученого це жодним чином не лякало, й він усіляко підтримував своїх радянських колег у боротьбі з неуцтвом і темнотою можновладців. Він з надією й оптимізмом сприйняв хрущовську «відлигу» й до кінця своїх днів уважно відслідковував появу будь-яких нових і цікавих робіт у царині генетики, що з’являлися в Радянському Союзі.
***

***
150124_Rotach
90 років від дня народження Петра Петровича Ротача (1925-2007), українського краєзнавця, поета, прозаїка. Дійсний член НТШ (2006). Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців та Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка. Лауреат обласної (Полтавської) літературно-мистецької премії ім. Панаса Мирного (2000), премії ім. П. Чубинського Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (2001), премії Фонду Т. Шевченка (2006).

Народився в селянській сім’ї, репресованій у 1932 році. Під час Другої світової війни – остарбайтер у Німеччині. Друкувався в еміграційній пресі. Після служби в армії (1945–1946) протягом 40 років перебував під наглядом і моральним тиском КДБ. Долаючи перепони, здобув вищу освіту – закінчив історико-філологічний факультет Полтавського педагогічного інституту (нині університет) ім. В.Г. Короленка. До 1969 працював у культурно-освітніх закладах, відтоді до виходу на пенсію (1985) – старшим викладачем на підготовчому відділенні Полтавського інженерно-будівельного інституту (нині – Національний технічний університет ім. Ю. Кондратюка).

У 1990-х брав активну участь у відродженні національної культури, став одним із фундаторів відновленого товариства «Просвіта», провідником ідей національно свідомої інтелігенції Полтави. За понад 60 років літературної праці опублікував понад 1000 статей, досліджень, рецензій, краєзнавчих розвідок, частина яких увійшла до книг «По духу брат Тараса», «Біля гнізда соловейка», «Іван Котляревський у листуванні», «І слово, і доля, і пам’ять…», «Рядки за рядками, літа за літами…» та ін. Автор збірок віршів «Мить і вічність», «Що збулось, що не збулося…», «Крізь роки болю і надій», «Дух минувшини», збірки літературно-краєзнавчих нарисів «Талалаївські етюди» та ін. Досліджував творчість Тараса Шевченка, зокрема, зв’язки поета з Полтавщиною. Підсумковою працею стала енциклопедія «Полтавська Шевченкіана» у 2-х книгах.
***

***
150124_Modigliani_pict
95 років з дня смерті Амедео Модільяні (1884–1920), італійського живописця і скульптора. Посмертна слава принесла живописцю те, чого він марно домагався за життя: Модільяні-художник взяв гору над Модільяні-легендою. Залишилися його дивовижні роботи – переважно жіночі портрети – видовжені вузькі обличчя, надзвичайно похилі плечі, витягнуті, наче стебелина, шиї і загадкові зачорнені очі без зіниць.
***

***
150124_Churchill
50 років з дня смерті Вінстона Леонарда Спенсера Черчілля (1874-1965), одного з найвизначніших політичних діячів Великобританії ХХ ст. Двічі обіймав посаду прем’єр-міністра Великобританії – 1940–1945, 1951–1955. Був одним із лідерів Консервативної партії, хоча у 20-х роках залишив консерваторів і перейшов до лібералів, але згодом, на початку 30-х знову повернувся до торі. Коли в червні 1941 року Гітлер напав на СРСР, переконаний антикомуніст Черчилль заявив у парламенті: «Небезпека для Росії – це небезпека для нас» (до речі, Черчилль був одним із небагатьох високопосадовців, хто застерігав від згубної політики «умиротворення Гітлера», добре розуміючи далекосяжні плани нацизму). Відтоді Британія всіляко допомагала СРСР, Черчилль листувався зі Сталіном, тричі з ним зустрічався й відгукувався про нього досить позитивно. Втім, після закінчення війни, побачивши дії «батька радянських народів», піддавав тирана різкій критиці. У 1953 році Вінстон Черчилль був удостоєний Нобелівської премії з літератури за блискуче написану книгу про Другу світову війну – британський лідер був не тільки видатним політиком, військовим, але й неабияким письменником і журналістом. Висловлювання Черчилля давно стали афоризмами. «Якщо країна, обираючи між війною і ганьбою, обирає ганьбу, вона одержує і війну і ганьбу»; «Війна – це, передусім, перелік помилок і прорахунків»; «Відповідальність – це та ціна, яку ми платимо за владу».
***

25 січня відбулося:

***
100 років тому (1915) Александер Белл і Томас Уотсон (США) здійснили першу в історії телефонну розмову між Нью-Йорком і Сан-Франциско.
***

***
60 років тому (1955) підписано Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про припинення стану війни між Радянським Союзом та Німеччиною».
***

***
135 років від дня народження Арсена Яковича Бакалінського (1880–1921), українського фольклориста і хормейстера. Співав у хорі Миколи Лисенка. Підтримував стосунки з М. Лисенком, К. Стеценком, О. Кошицем.
***

***
150125_Tsymbalist
85 років від дня народження Віктора Петровича Цимбаліста (1930-1998), українського актора, народного артиста УРСР. Учень Гната Юри та Івана Паторжинського, все життя грав на сцені Київського українського драматичного театру ім. І. Франка.
***

***
150125_Kistiakivsky
130 років з дня смерті Олександра Федоровича Кістяківського (1833-1885), українського історика права, вченого-криміналіста. З 1869 року до кінця життя (1885) – професор кримінального права та процесу Київського університету. Досліджував також звичаєве право, історію права та судоустрою в Україні. Зібрав, систематизував і видав «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1879).
***

26 січня відбулося:

150126_India-flag
Національне свято Індії – День Республіки (1950). 26 січня 1950 року Індія, яка протягом 200 років була колонією Великобританії, була проголошена суверенною республікою.

***
150126_H_Pavlyk
160 років від дня народження Ганни Іванівни Павлик (1855–1928), громадсько-політичної діячки революційно-демократичного напряму в Галичині. Сестра Михайла Павлика.
***

***
150126_O_Sandler
105 років від дня народження Оскара Ароновича Сандлера (1910-1981), українського композитора, заслуженого діяча мистецтв УРСР. В 1937-1951 рр. (з перервами) працював у театрах Києва. Автор опери «В степах України» (1951), балету «Серце дівоче» (1961), оперети «На світанку» (1964); пісень, музики до вистав і кінофільмів.
***

***
150126_V_I_Popadiuk
75 років від дня народження Василя Івановича Попадюка (1940-1991), виконавця на народних інструментах, народного артиста України. Працював в ансамблях Івано-Франківська, Львова, Кіровограда. Упродовж 10 років був солістом Українського народного хору ім. Г. Верьовки; у 1982-1990 – керівник оркестру фольклорно-етнографічного ансамблю «Калина», з 1990 року – ансамблю «Гопак». Грав на 10 музичних інструментах.
***

***
150126_M_Pavlyk
100 років з дня смерті Михайла Івановича Павлика (1853–1915), українського письменника, публіциста, громадського діяча; соратника Івана Франка. Разом видавали журнали «Товариш», «Громадський друг», «Народ», збірки «Дзвін» і «Молот». Автор публіцистичних праць; віршів, оповідань.
***

Джерело:
http://www.ukrinform.ua/ukr/news/24_sichnya_tsey_den_v_istoriii_2013624
24.01.2015
http://www.ukrinform.ua/ukr/news/25_sichnya_tsey_den_v_istoriii_2013620
25.01.2015
http://www.ukrinform.ua/ukr/news/26_sichnya_tsey_den_v_istoriii_2013615
26.01.2015

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.