БРАК ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КОНТРНАСТУПУ

150128_magazine1
Українські «товсті» журнали. У контексті «гібридної війни»

Якими б не були зміни в інформаційних потоках, якими б новими носіями інформації не користувалася молодь і люди середнього віку, які би зміни у світосприйнятті не відбувалися, суспільна потреба в читанні та публічному обговоренні серйозних текстів завжди існуватиме. Йдеться і про наукові (особливо про соціогуманітаристику), і про науково-популярні, і про публіцистичні, і про найрізноманітніші художні тексти. Крім книжок (паперових та електронних), найоптимальнішим, напрацьованим упродовж століть засобом акумуляції та поширення таких текстів є «товсті» журнали. Як достатньо універсальні, так і спеціалізовані, більшою чи меншою мірами. Майже всі ці журнали в останні два десятиліття почали робити свої Інтернет-версії, які можуть бути більш розлогими, ніж паперові, а можуть точно їх відтворювати.

Так чи інакше, формат «товстого» журналу не щез і не щезне у світі ще щонайменше кілька десятків років, хоча число їхніх читачів у деяких країнах відчутно зменшилося, а в деяких (Китай, Індія, Південна Корея) зросло. А от на пострадянських теренах ситуація з цими журналами — у порівнянні з тим, що було ще 20—25 років тому — сьогодні з різних причин майже катастрофічна. І чи не передусім це стосується (якщо брати до уваги європейську частину екс-СРСР) України. Ба більше: сьогодні українська ситуація з цими журналами відчутно гірша, ніж навіть у кризові 1990-ті.

СИТУАЦІЯ З ЖУРНАЛАМИ ГІРША, НІЖ У КРИЗОВІ 1990-ті

Чому так сталося? У мене немає однозначної відповіді на це запитання. Швидше, такої відповіді взагалі не існує. Але я переконаний, що «товсті» журнали, тобто високого інтелектуального й мистецького рівня місячники і щоквартальники, призначені для української соціально та політично активної інтелігенції, нехай її буде в масштабах країни кілька десятків тисяч, потрібні. Причому передусім не власне мистецько-художні, а такі, де художні та літературно-критичні тексти й добре ілюстровані новини малярства та кіно поєднані з публіцистикою високого рівня, науково-популярними викладами та цікавими для якнайширших освічених кіл науковими розвідками. Тим більше, що наразі Росія продовжує вести проти України «гібридну війну», однією з найважливіших складових якої є дезінформаційна, і навіть у разі, якщо на «гарячому» фронті справді буде досягнуте перемир’я, то на інших фронтах перемир’я за визначенням бути не може. А як у такій війні обійтися без авторитетних «майданчиків», де відбувається обмін ідеями й обговорення тих чи тих проблем (як тактичного, так і стратегічного плану)? Існуючі інтернет-видання тут не зарадять — навіть найсерйозніші з них більше схожі на «дошки для оголошень», ніж на інструменти вдумливих, спокійних, без істерик та ідеологічно мотивованих вихилясів дискусій. Та й читачі цих видань звикли більше до «коротких і страшних» статей, ніж до неквапливого читання (так, саме неквапливого читання й перечитування, саме тому, що події «тиснуть» — багато що просто неможливо осягнути наскоком, навіть коли йдеться про політичну чи економічну аналітику, не кажучи вже про художні чи філософські тексти). Тижневики? Не той формат — багато які питання вимагають статей, за обсягом більших за 12—17 тисяч знаків. І знов-таки, а як бути з художніми текстами? Із ґрунтовними культурологічними розвідками? З тематичними добірками, які сягають за сто тисяч знаків? Чи хтось скаже, що такі речі вже непотрібні? Тим більше — в постколоніальній та посттоталітарній Україні? Тим більше — тій інтелігенції, більша частина якої живе не у столиці, а у провінції, але не бажає бути провінційною?

«В Росії мільйони мислячих людей, передусім інтелігенції, достатньо вільно читають українською мовою. Тож чи не час, крім усього іншого, від глухої оборони у «гібридній війні» переходити до оборони активної, до інтелектуального та інформаційного контрнаступу, до звільнення з-під оруди Кремля певних сегментів російського медіа-простору?»

Можуть зауважити — так існують же відносно «товсті» фахові видання з соціогуманітарних дисциплін, певне число літературних журналів та декілька інтелектуальних видань, які є достатньо авторитетними серед інтелектуалів, як-от «Критика», «Політична критика», «Ї». Можливо, більше нічого й не потрібно?

Навряд чи так. Адже, як на мене, «Критика», яка надрукувала (а потім ще й підтримало низкою публікацій) анекдотичну статтю Едварда Кінана, наче «Слово о полку Ігоревім» — це начебто фальшивка, написана наприкінці XVIII століття «душевно хворим» чеським славістом Йосефом Добровським, навряд чи може сприйматися як справді серйозне видання. А на додачу серед авторів там фігурує професор Пол Роберт Маґочій, один із творців й ідеологів новітнього «політичного русинства». Ось що про нього говорив, скажімо, В’ячеслав Чорновіл: «Ви знаєте, ця ідея (русинства. — С.Г.) була підкинута останнім складом Закарпатського обкому партії, коли треба було зворохобити Україну. Автором її є агент КҐБ Маґочій. Його викрито в архівах чеської служби безпеки». Невже ж «безберегий постмодерн», де всі позиції, всі точки зору і всі персонажі рівноправні, — це «наше все»? І невже ж Тарасові Шевченку досить було намалювати автопортрет в оголеному вигляді і не прикрити «причинне місце» фіговим листочком, щоб цей факт ліг в основу пропагованої на шпальтах «Критики» її головним редактором теорії про Шевченків «латентний гомосексуалізм»? Погодьтеся, це все, як то кажуть, «на любителя».

Львівський «Ї» радше тематичний альманах, а не журнал, причому такий, який вже з десять років як перестав бути справді всеукраїнським. Що ж стосується «Політичної критики», то це не часопис, а лівацький альманах; до того ж його автори і редактори не знають як слід ані спадщини Карла Маркса, ані українського неомарксизму, а це вже виводить видання за межі тих, які варті уваги. Так само у формат альманахів (і тільки в Інтернеті) виходить зараз «Дух і літера», зосередившись на перекладі текстів зарубіжних мислителів — справді цікавих і справді потрібних українській інтелектуальній спільноті, але ж цього замало, особливо сьогодні, чи не так?

Утім, хтось може сказати, що це все — суб’єктивні оцінки. Що ж, ось річ суто об’єктивна: всі зазначені видання повністю чи майже повністю фінансуються з-за кордону. Це зовсім не крамола, але… Автор цих рядків разом із Ігорем Лосєвим був запрошений на конференцію, яку проводив на початку 2000-х у Львові часопис «Ї». Йшлося про Росію. Ми охарактеризували її як країну, де за підтримки більшості народу влада згортає демократію і стрімко йде до встановлення неототалітарного ладу. Наші виступи вкрай не сподобалися представникові німецької фундації, яка спонсорувала захід (і чимало чисел журналу), і він (як потім нам розповіли, одружений із москвичкою) розказував, які ми погані, а Росія — хороша. Більше нас не запрошували — ані на фінансовані польською стороною заходи, присвячені Волинській трагедії, ані до участі у відповідних номерах журналу. І це зрозуміло: позиція Ігоря Лосєва і моя з проводу цієї трагедії не може подобатися польській стороні, бо, визнаючи провину українців, ми не скидаємо з поля уваги й провину поляків, а надто еміграційного уряду і командування Армії Крайової, які вели на території окупованої нацистами Волині не стільки війну з окупантами, скільки колоніальну війну проти українців (які на той час становили там 80% населення), щоб утримати цю землю у складі Речі Посполитої…

БРАК  ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО  КОНТРНАСТУПУ

Інакше кажучи, за чинних умов фінансування з-за кордону дає можливість розвивати «товсті» українські журнали, але водночас істотно обмежує їхню незалежність і діапазон висловлених у них позицій. Як на мене, потрібно — і політикам, і бізнесменам, й інтелектуалам — спільно знайти можливість — і фінансову, й інституційну — для відродження та/чи створення цілої групи серйозних видань у паперовому та електронному вигляді, позбавлених вузькополітичної та партійної кон’юнктури. Варто і бодай із 2016 року запустити державно-суспільні програми підтримки закупівлі книгарнями «серйозної» періодики, «товстих» журналів, тижневиків тощо.
150128_magazine2
У цьому контексті варто було би відновити такі інтелектуальні часописи, за якими стоїть традиція — «Сучасність», «Арка», «Розбудова держави», «Літературно-науковий вісник» та дещо інше. Це були інструменти розвитку українського Раціо і здобуття Україною незалежності, а сьогодні це будуть символи неперервності боротьби за «і правду, і волю», якщо вжити класичну формулу. Сам факт того, що їх нема, а, скажімо, російська антикомуністична інтелектуальна спільнота втримала колись еміграційні часописи «Посев» та «Континент» (останній, щоправда, завершує своє паперове існування, але залишиться в електронному вигляді — всі його номери будуть доступні), на жаль, засвідчує неповноцінність української політичної та бізнесової еліти й неспроможність вітчизняних інтелектуалів зберегти і продовжити у майбутнє певні напрями вільної української думки, втілені у їхніх матеріальних носіях.

Так, все це коштує не одного мільйона гривень. Так, ідеться про так звані некомерційні проекти. Але ж усе разом узяте, про що ішлося вище, у суто грошовому вимірі є дешевшим, аніж пара танків, і при цьому не менш ефективним — у своїй царині, ясна річ, — у плані відбиття агресії Кремля. Крім того, не слід забувати, що в Росії мільйони мислячих людей, передусім інтелігенції) достатньо вільно читають українською мовою. Тож чи не час, крім усього іншого, від глухої оборони у «гібридній війні» переходити до оборони активної, до інтелектуального й інформаційного контрнаступу, до звільнення з-під оруди Кремля певних сегментів російського медіа-простору?

Сергій Грабовський

Джерело:
http://www.day.kiev.ua/uk/blog/suspilstvo/ukrayinski-tovsti-zhurnaly
Українські «товсті» журнали
У контексті «гібридної війни»
22 січня, 2015 – 16:46

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.