На вівтар свободи

150528_K_Osmak

До 125-річчя від дня народження Президента УГВР Кирила Осьмака

У спекотні дні липня 1944 року в серці Карпатських гір, біля села Сприня на Самбірщині, зібралися достойні мужі, представники українських політичних організацій, на Великий Збір, щоб створити єдиний всеукраїнський національний фронт боротьби проти всіх ворогів українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу – Українську Головну Визвольну Раду (УГВР).

Це був підпільний Парламент та підпільний Уряд воюючої України – Президія та Генеральний Секретаріат УГВР.

Головою Президії – Президентом УГВР був обраний Кирило Осьмак. Головою Генерального Секретаріату УГВР був обраний Роман Шухевич. Згодом він так написав про цю подію: «Урочиста тиша запанувала на залі нарад, коли Голова Президії УГВР став перед Головою Великого Збору УГВР, поклав руку на український державний герб та почав повторювати слова присяги… Це присягав Президент України перед усім українським народом».

12 вересня 1944 р. в с. Дорожів на Дрогобиччині була проведена одна з тисяч «чекистско-войсковых» операцій. Разом з іншими енкаведисти схопили й немолодого високого чоловіка, який порався біля хати на пагорбі Вільник. При собі він мав лише довідку від старости Дорожівської сільської управи на ім’я Івана Пилиповича Коваля, уродженця м.Скалат, мешканця Тернополя.

У протоколі про затримання зазначено: «Коваль Иван Филиппович подозревается в принадлежности к контрреволюционной националистической организации ОУН, его задержать и заключить в тюрьму на 48 часов».

48-годинне затримання перетворилося на чотирирічне слідство і знадобилося більше ніж 230 допитів, очних ставок, переслуховування кількох десятків свідків, щоб каральні органи змогли розтаємничити цього чоловіка. Розтаємничили – і запроторили за тюремні мури на 25 років.

Кирило Осьмак (а це був саме він) обраний на Президента УГВР 15 липня 1944 р., менше, ніж через 2 місяці був заарештований і, як згадується у 8-му томі Літопису УПА, «Можливо, в підпіллі теж не було певности, чи президент К.Осьмак живе чи загинув. Тому було краще про нього нічого не писати».

То хто ж він був, Кирило Осьмак, який життєвий шлях привів його на політичну вершину України?

Народжений 27 квітня (9 травня) 1890 р. у містечку Шишаки на Полтавщині, навчався у Шишацькій народній, згодом – Миргородській повітовій школі, потім – у Полтавському реальному училищі. Рано усвідомив пригноблене становище українського народу в Російській імперії. Як згадує його молодша сестра Анна, «вже у юності він переживав трагедію життя великого українського поета Тараса Шевченка».

З 1910 р. Кирило Осьмак – студент Московського сiльськогосподарського інституту. В інституті був створений агрономічний гурток з вивчення українських губерній. Студенти намагалися літню практику відбувати в Україні, «щоб товариші мали змогу працювати для свого народу та вивчати його, ще перебуваючи в iнститутi». Остання фраза – цитата із статті К.Осьмака-студента, надрукованої у 10-му числі місячника «Украинская жизнь» за 1913 рік, що виходив друком у Москві з 1912 року, редактором якого був Симон Петлюра.
150528_K_Osmak_1917
У липні 1915 р. К.Осьмак поступає на службу у Відділ допомоги біженцям, які постраждали від війни, Комітету Пiвденно–Західного фронту Всеросiйського Земського союзу і їде на Тернопілля. Завідує харчовим пунктом у м. Збаражі, потім – харчовим загоном у м. Скалаті, згодом стає завідувачем Збаразькою пекарнею, яку сам і збудував.

Тут, на фронті, Кирило Осьмак зустрів свою долю – волинянку Марiю Юркевич. Вона, слухачка Санкт-Петербурзьких Бестужiвських вищих жіночих курсів, служила у Комітеті з кінця серпня 1915 р., а з жовтня – завідувачка дитячих ясел у Збаражі для сиріт, батьки яких загинули на війні.

Кирило Осьмак i Марія Юркевич повінчалися в Києві у січні 1916 р., а в жовтні у них народився син Олег. Марія вже не мала змоги їхати на фронт, і Комітет призначив її на посаду старшої вчительки Київської трудової колонії. Кирило Осьмак звільняється з Комітету, і з кінця 1916 р. родина Осьмаків оселяється в Києвi.

Українська національна революція, політичне відродження суспільства захопили й Осьмака. Він був серед тих, хто 17 березня 1917 р. створили у Києві всеукраїнську громадську організацію, яку назвали Центральною Радою. Осьмак представляв у Центральній Раді Губерніальне земство.

На початку 1925 року К.Осьмак перейшов на працю в Інститут Української Наукової Мови (ІУНМ) ВУАН, який уклав угоду з Державним Видавництвом України на створення 34 термінологічних словників. К. Осьмак очолив відділ, що працював над словником сільськогосподарської термінології.

Гетьманат, Директорія, перша більшовицька окупація, денікінці, польська окупація, московський більшовизм, який утверджував себе в Україні терором, – усе це пережила й родина Осьмаків.

5 березня 1928 року Кирила Осьмака заарештували. Майже одночасно в Києві й Харкові заарештували ще 15 осіб. Це були агрономи, кооператори, члени Бурякового союзу. Всіх їх вписали до «Контрреволюційної організації правих українських націоналістів у Буряковій кооперації, що вела роботу по створенню Української селянської партії, яка в майбутньому виступила б проти радянської влади».

Колегія ОГПУ 28 вересня 1928 р. постановила вислати Осьмака та ще двох осіб за межі України на 3 роки, визнавши їх «соціально небезпечним елементом». У цій справі то було найм’якше покарання. Кирило Осьмак обрав собі для проживання Курськ.

2 березня 1930 р. його знову заарештували, тепер вже у справі Спілки Визволення України. Коротке слідство у Москві і вирок – 3 роки концтабору в Комі (Росія).

Загалом у справі СВУ було репресовано понад 30 тисяч осіб.

29 січня 1938 р. під час Великого Терору К. Осьмака знову заарештували, уже втретє, в селі Катине, Рязанської обл., де він працював агрономом місцевого колгоспу. Тільки твердість, з якою Кирило Осьмак тримався, перебуваючи під слідством 25 місяців, невизнання ним жодного із звинувачень, що висували почергово аж 5 слідчих, врятували його від розстрілу. Його звільнили у лютому 1940 р.

Той арешт приніс трагедію в родину Осьмаків: дружина, Марія Василівна, не витримала шантажу директора школи, в якій вона працювала вчителькою, слідчих, що вимагали свідчити проти чоловіка, – 11 листопада 1938 р. загинула, кинувшись під колеса паротяга на станції Кремльово.

У березні 1940 р. після 12-рiчної вимушеної розлуки Кирило Осьмак повернувся до Києва. Тут його й застав початок війни.

5 жовтня 1941 р. в Києві було створено Українську Національну Раду – національне представництво могло б стати законодавчим державним органом. К. Осьмак став членом Ради, створив при Раді та очолив Бюро кооперативного товариства «Сільський господар» («СГ»).

Завдяки «СГ» Осьмак мав змогу допомагати українським підпільникам, членам похідних груп, коли вони почали приходити до Києва.

Навесні 1942 р. Батько познайомився з членом похідної групи ОУН, який прибув зі Львова, «Володимиром». Знайомство не було випадковим. Пан Мирослав Прокоп, а саме він i був тим «Володимиром», навесні 1996 р. мені розповів: « Ми почали шукати людей, які перше брали участь в періоді революції 17–20-х років, тих українських патріотів, які не були знищені i були готові в умовах німецької окупації вести боротьбу».

Зв’язок з українським підпіллям зберігся протягом усієї німецької окупації Києва і поновився відразу у Львові, куди К.Осьмак переїхав наприкінці вересня 1943 р. разом з родиною – дружиною й дворічною дочкою, тобто мною. Старша дочка К.Осьмака Лариса залишилася в Житомирі, де вона працювала в Міській земельній управі (за словами її покійної вже тітки Надії Василівни Юркевич), а нелегально – в сітці ОУН. Вона безслідно зникла, поїхавши з Новограда-Волинського до Корця з підпільною літературою наприкінці 1943-го або на початку 1944 р.

Один із співтворців Української Головної Визвольної Ради (УГВР) Лев Шанковський згадує, як на святі Різдва Пресвятої Богородиці у соборі Святого Юра, Провідник ОУН-Б «Мирон» – Роман Шухевич – запропонував йому взяти участь у створенні підпільної організації, яка мала стати верховним політичним і державним органом для ОУН і УПА.

Осьмака також залучили до опрацювання документів, які мали лягти в основу цієї організації. За допомогою підпілля він стає директором Стрийського окружного товариства «Сільський Господар». Ця посада давала змогу вільно їздити Краєм, використовуючи службу для роботи в ОУН та знайомства з відділами УПА.

10 червня 1944 р. відбулося засідання Ініціативного комітету УГВР.

Великий Збір УГВР відбувався 11–15 липня під гуркіт гармат фронту, що стрімко наближався, i після його закінчення всі негайно роз’їхалися по своїх місцях.

К. Осьмак оселився разом з родиною у селі Недільна Стрілківського району, де містився Головний штаб УПА.

25 липня поблизу станції Бусовисько відбулося перше засідання Президії УГВР. На ньому було вирішено, що в Україні мають залишитися: Президент УГВР, Голова Генерального секретаріату (Роман Шухевич) та ще три особи. Решта членів мають виїхати за кордон, щоб там представляти інтереси УГВР перед іноземними державами.

5 серпня 1944 р. на галявині під лісом, між селами Свидник i Ластівки (Турківський район) відбулася перша збірна присяга вояків УПА за текстом, ухваленим УГВР. Церемонію присяги проводили Д. Грицай, Командир Воєнної Округи Iван Белейович, Генеральний Секретар Внутрішніх Справ Ростислав Волошин та два члени президії УГВР. (Повстанець» ч.1, листопад 1944). Одним із членів Президії, який зачитав «Універсал», був Президент УГВР.

23 серпня 1944 р. поблизу села Орів (Зимівки) на Сколівщині сталася сутичка між частиною Червоної Армії та охоронною чотою референта воєнно-політичних видань Медведя Михайла – «Карповича». Як свідчить на допиті 19.06.1945 р. Микола Дужий: «Я з «Карповичем» і ще 10-ма учасниками УПА врятувалися і перейшли в Ново-Стриліщанський район». Серед 10-ти врятованих учасників УПА був і поранений Президент УГВР. Його допровадили до с. Дорожів. Тут, у хаті Михайла Летнянчина, Осьмак переховувався і заліковував рану.

Село вже було зайняте Червоною Армією. Як я вже згадувала, 12 вересня 1944 р. під час облави схопили Iвана Коваля, уродженця м.Скалат на Тернопiльщинi. Під цим ім’ям і з легендою свого життя, Кирило Осьмак відсидів пiд слідством два з половиною роки у Дрогобицькій слідчій тюрмі на Стрийській, 3. Співкамерник Коваля по Дрогобицькій тюрмі свідчив: «Коваль казав, що слідчі про нього багато знають, але він усе заперечує й буде заперечувати, що навіть, як йому покажуть рідну жінку, то теж її не визнає. Він заявив, що дав присягу на вірність ОУН, є членом Проводу й про себе ніяких показань давати не буде, хоч би йому грозила смерть або які завгодно тортури».

У січні 1947 р. К.Осьмака етапували до Київської слідчої тюрми. На цей час в руках у НКВД вже були люди, якi знали і показали на слідстві, що цього в’язня, який називає себе І. Ковалем, знають під псевдонімом «Псельський», і в липні 1944 р. він був обраний Президентом УГВР. Слідство мало вже і протоколи Великого Збору.

10 липня 1948 р. ОСО винесло вирок – 25 років тюрми «за участь у контрреволюційній банді українських націоналістів та активну керівну контрреволюційну націоналістичну діяльність». У вироці ні словом не згадано, що це була боротьба за Самостійну Українську Державу, тобто за те, що було продекламоване в Конституції СРСР, а саме: право нації на самовизначення, аж до відокремлення. Отже, слідство i вирок – це злочин держави, злочин КПРС, яка керувала цією державою.

Ми з мамою увесь цей час жили в с.Підбуж Дрогобицької області і нічого не знали про Батька: де він, що з ним, живий він чи ні. Обізвався він до нас у березні 1954 р. з Володимирської тюрми.

150528_K_Osmak-1958
«Люба моя донечко! Невимовна радість опанувала мною, коли я дістав першого маминого листа і першого твого листа. Майже десять років минуло з часу нашого розстання. Багато страждань поховали ті роки. Багато надій горіло в моїй душі. І завжди в очах моїх зорів образ мами і образ твій. В найстрашніші хвилини я все бачив маму і, на руках у неї – тебе. Ти все була для мене такою, якою ти була, коли я востаннє тримав тебе на руках».

Після смерті Сталіна (05.03.1953 р.) керівництво МВД СРСР, яке очолював Л.Берія, почало здійснювати заходи з ліквідації українського збройного підпілля за допомогою створення псевдо-Проводу. Було вирішено використати людей, імена котрих, як зазначалося в одному з документів, були відомі в Україні та світі «з метою оперативної обробки і вивчення можливості використання у заходах по розкладанню націоналістичного підпілля на Україні та оунівських центрів, що знаходяться за кордоном…».

Для цього в Москву привезли Кирила Осьмака, із Сибіру – сестер Степана Бандери та митрополита Йосипа Сліпого, але ніхто з них не погодився на співробітництво з МВД.

У підсумковому документі, що є в справі К. Осьмака, написано: «Спроба переконати Осьмака в тому, що ОУН є найстрашнішим ворогом українського народу, не принесла позитивних результатів, а на зроблену йому пропозицію посприяти в боротьбі проти ОУН заявив, що він був і залишається ідейним українським націоналістом і радше готовий піти на смерть, ніж погодитися на участь в заходах, спрямованих проти ОУН та її діяльності».

«Розглянувши особову справу Осьмака К.I. встановлено, що він згідно з Указом Президії Верховної Ради СССР вiд 14.02.59 р. звільненню або скороченню терміну не підлягає», – постановили в березні 1959 року.

16 травня 1960 р. Кирило Осьмак помер. Його поховали на міському цвинтарі, безіменним, під номером 5753.

11 грудня 2004 року, в розпал Помаранчевої революції прах Кирила Осьмака був перепохований в Києві на Байковому цвинтарі, і тепер він спочиває в українській землі під українським небом.

150528_K_Osmak_grave
«Наша мета – Українська Самостійна Соборна Держава на українських етнографічних землях. Наш шлях – революційно-визвольна боротьба проти всіх займанців i гнобителів українського народу. Будемо боротися за те, щоб Ти, Український Народе, був володарем на своїй землі. На вівтар цієї боротьби кладемо свою працю i своє життя».

Це – слова присяги, яку склав Президент УГВР 15 липня 1944 року.

«Це наші любі, високі Карпати», – нагадав якось Батько в листі слова Сидора Воробкевича. «Те, що тут», – написав він в іншому листі, – «це неприємний сон або ж духове стремління до майбутнього справжнього життя, якщо Бог дасть мені можливість вдихнути i дихати вільним українським повітрям, бути зігрітим ласкавим українським сонцем і споглядати наші степи, поля, ліси й гори. З цим пройшло моє життя і з усім цим піду в безповоротне плавання».

За любі високі Карпати, за те, щоб вільними були наші степи, поля, ліси й гори, віддали своє життя Кирило Осьмак, Роман Шухевич, Дмитро Грицай, тисячі й тисячі відомих і невідомих українських патріотів.

Зараз, коли пишуться ці рядки, нове покоління українських героїв воює з тим же ворогом – російським окупантом.

Нехай же їхнє життя – героїчне i жертовне – буде нашим дороговказом до справжньої Української Самостійної Соборної Держави.

Наталія ОСЬМАК,
Київ, 2015 p.

Джерело:
http://cun.org.ua/2015/na-vivtar-svobodi/
05.05.2015
На вівтар свободи

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.