Будьмо до них уважнішими – це їм витримувати найтяжче навантаження в цій довгій війні за нашу свободу…

150606_Zaporizhzhia1

Років тому двадцять п’ять я перебував на Вищих літературних курсах у Москві. Слово «перебував» віддає тодішню мою ситуацію значно точніше від слова «навчався». Ця заувага лише принагідна. Бо хоч там як, офіційно я був слухачем згаданих курсів. Усі ми були слухачами.

Деякі з дисциплін були обов’язковими, інші факультативними. Наприклад, ми, так звані «национальные поэты», себто такі, що походять із союзних республік і пишуть мовами цих республік, мали право не відвідувати заняття з російської. То я й не відвідував.

Натомість інший українець, драматург і актор з Миколаєва, писав свої твори російською. Можна сказати навіть так, що російська була його рідною мовою. Він начебто й володів нею перфектно і вже не одну п’єсу видав. Тож він вагався, чи записуватись йому на російську. З оцим своїм ваганням він звернувся до викладачки. Так і так, сказав їй, не знаю, чи треба мені до вас ходити («не знаю, надо ли»). Вона для початку спитала, звідки він. На це миколаєвець: «Да я с Украины». А викладачка йому: «Ну если вы говорите “с Украины”, то вам очень даже надо. Потому что на правильном русском не “с Украины”, а “из Украины”. Я вас буду правильному русскому учить».

Мені цей епізод так виразно запам’ятався, бо я завдяки йому зрозумів, що є «правильна російська» мова і є «українська російська». Я знову згадав про це, коли минулого тижня трусився в дощенту розгепаному й до останнього місця заповненому рейсовому міжміському автобусі за маршрутом Кривий Ріг – Запоріжжя. Десь між Нікополем та Марганцем кілька разів промайнули, серед безлічі інших синьо-жовтих об’єктів, розмальовані у ті ж національні кольори придорожні зупинки. На незамальованій частині поверхонь красувався один і той самий напис: «ГИТЛЕР вон с Украины».
150606_Zaporizhzhia2
Так, це неправильна російська, подумалося мені. Це українська російська мова. Мова синьо-жовтої країни, індустріального її Сходу, мова Дніпропетровщини та Запоріжчини. Мова «прикордонного» реґіону, де в навколишньому ландшафті синього й жовтого кольорів нині, здається, більше, ніж у нашій традиційно синьо-жовтій Галичині. Стільки синьо-жовтих прапорів на фасадах будинків, як подекуди у Дніпропетровську, я ще ніколи не бачив у рідному Франику. Синьо-жовті бордюри, мости, стовпи, дахи, фабричні труби, навіть безлисте гілляччя-крону показного старезного дерева обіч дороги з Дніпра у Кривий Ріг було розфарбовано в синє й жовте.

У Кривому Розі якраз незадовго перед моїм приїздом завалили сьомий пам’ятник Леніну. Кажуть, ніби вже останній, більше йому у Кривому Розі взятися нізвідки. У Запоріжжі ж головний Ленін – той, що начебто найбільший в Україні, з рукою, занесеною над Дніпрогесом – все ще стоїть. Утім на ньому вишиванка, вже сильно обтріпана й обшмульгана, тепер більше схожа на фартух якогось нечупари. До того ж він увесь у написах: СИФИЛИТИК, УБИЙЦА УКРАИНЦЕВ. У такому вигляді – з цими написами та фартухом-вишиванкою – він, можливо, навіть і вартий того, щоб лишатися на своєму постаменті якомога довше, виконуючи дуже важливу виховну та просвітницьку місію. Та навіть і естетичну – як артефакт найновішої хвилі, нашарування сенсів і реплік. Може, й не варто його тепер руйнувати.
150606_Zaporizhzhia3
У тому ж Запоріжжі, на тому ж проспекті, що увінчується приниженим гігантом, себто все ще на проспекті Леніна, мені показали Самітника. Це я його так назвав – і зараз ви зрозумієте чому. Запоріжці розповідали мені про нього ще напередодні. Проте напередодні була п’ятниця, а Самітник виходить, даруйте тавтологію, по вихідних.

«Ми, – казали запоріжці, – також розмальовуємо місто, де лиш можемо. Але цей працює сам». Він виходить на проспект, 11-кілометровий, найдовший в Україні, встановлює синьо-жовтий прапор у пункті, до якого повинен дійти протягом свого робочого дня – і починає до нього просуватися. Методично, сантиметр за сантиметром, розмальовуючи синім і жовтим металеву огорожу, що тягнеться уздовж проспекту й відокремлює від проїжджої частини трамвайні колії. Такий от мегаперформенс на мегаоб’єкті.

В суботу ми його побачили при виконанні: невеличкий жилавий роботяга, згусток упертості, міцний горіх, невідомий герой, сам собі Україна. Людина, що чинить опір. І не кому-небудь, а Путіну з його наполеонівськими планами щодо «Юго-Востока».

Мостом Преображенського в бік Хортиці мчали самі лише синьо-жовті весільні кортежі.

Цим оптимістичним реченням добре було б закінчити. Однак не виходить. Доводиться по-іншому.

Судячи з розвитку подій, саме ці терени – Дніпропетровщина, Запоріжчина – невдовзі стануть нашим вирішальним реґіоном, а по їхніх східних межах пройде фактичний кордон України з Неукраїною.

Будьмо до них уважнішими – це їм витримувати найтяжче навантаження в цій довгій війні за нашу свободу.

Юрій Андрухович

Джерело:
http://zbruc.eu/node/32995
20.02.2015
Синьо-жовтий індастріал

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

This site uses Akismet to reduce spam. Learn how your comment data is processed.