2015_11 – 12 червня

11 червня відбулося:

***
115 років від дня народження Петра Івановича Демчука (1900-1937), українського філософа.
***

***
150611_J_Cousteau
105 років від дня народження Жака-Іва Кусто (1910-1997), знаменитого французького океанографа, винахідника, зачинателя підводних досліджень і кінозйомок, фотографа, режисера. Спільно з Емілем Ганьяном у 1943 році розробив і випробував акваланг. Автор багатьох книжок і документальних фільмів. Найвідомішою книжкою Кусто є «У світі безмовності» (1953), за якою у 1956 році самим Кусто та Луї Малем було знято однойменний фільм, який здобув не лише «Оскара», але й «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю, ставши таким чином єдиним (до 2004 року) документальним фільмом-призером серед художніх фільмів. Стрічка, знята півстоліття тому, не втратила своєї чарівності й понині. Прикметно, що в юності Кусто мріяв про небо, хотів стати льотчиком. Але травма, яку він отримав під час автомобільної аварії, одразу ж усе перекреслила. Тоді він обрав море. Або навпаки. «Чому я люблю море? Це фізичне. Коли я занурююсь, то відчуваю себе ангелом. Я невагомий». Завдяки Кусто людство впритул наблизилось до «блакитного континенту», дізнавшись багато чого нового й цікавого про таємниці Світового океану.
***

***
150611_William-Styron
90 років від дня народження Вільяма Стайрона (1925-2006), американського письменника. Найвідоміші романи – «Зізнання Ната Тернера» (отримав Пулітцерівську премію 1968 р.) та «Вибір Софі». Останній став відомий завдяки екранізації Аланом Пакулою у 1982 році. Головну роль у фільмі (роль Софі) блискуче зіграла Меріл Стріп, за що отримала «Оскар» (1983). Вільяма Стайрона, який видав крім цих двох романів майже 30 книжок, вважають радше письменником для письменників. Його творчістю захоплювалися Джеймс Болдуїн, Курт Воннегут і Джонатан Шелл. Успіх прийшов до нього доволі рано – у 26 років, з першим романом «Лягай у пітьму», де йдеться про те, як батько намагається осмислити самогубство своєї доньки – молодої жінки. Стайрона порівнювали тоді з Фолкнером. Утім, і «Зізнання Ната Тернера», і «Вибір Софі» виявилися для американців досить «незручними» творами і як результат – викликали гостру дискусію і неоднозначне ставлення до Стайрона, котрого почали звинувачувати спочатку в расизмі, а згодом мало не в антисемітизмі. Мабуть цього варто було очікувати – письменник ставить надто важкі моральні питання, аби на них були знайдені однозначні відповіді і які б вписувалися в рамки американської (а нині вже й світової) політкоректності.
***

***
150611_O_Kerenskyi
45 років з дня смерті Олександра Федоровича Керенського (1881-1970), російського політичного діяча, адвоката. У Тимчасовому уряді був міністром юстиції, військовим і морським міністром, міністром-головою Тимчасового уряду. З 1918 року – в еміграції у Франції, з 1940 – у США. Загалом провів в еміграції 52 роки. Автор мемуарів, історичних досліджень, упорядник і редактор публікацій документів з історії російської революції. Керенський був одним із найвідоміших політичних адвокатів свого часу, блискучим оратором. Брав не стільки логікою, скільки яскравою емоційністю. Бувало, під час його виступів втрачали свідомість не тільки нервові курсистки, але й чоловіки. Звісно, у нього завжди вистачало недоброзичливців, які вважали Керенського самозакоханим позером і насміхалися над пафосом його промов.

Весною 1917 року популярність Керенського була неймовірною. Його називали «любимцем», «надеждой», «красным солнышком русского народа», «героем улыбающейся революции», а панянки і дами – «душкой Керенским». Утім роман з російським суспільством був недовгим. Незатребуваними в Росії виявились не стільки сам Керенський, скільки його ідеї – свобода, права людини, верховенство закону.

Більшовики, а потім офіційна радянська пропаганда виставляла Керенського таким собі недолугим істеричним боягузом, дрібною особистістю, якою він насправді ніколи не був. Існують свідчення, що в 1966 році 85-річний Керенський вів переговори з радянськими представниками про те, аби наостанок побувати на батьківщині. Умова була тільки одна: він мусив публічно покаятись і визнати «великий Октябрь». Напередодні півстолітнього ювілею більшовицького перевороту це виглядало б ефектно. Але він відмовився. Важко захворівши, вирішив нікому не бути тягарем і просто відмовився вживати їжу. Лікарі нью-йоркської клініки вводили поживний розчин через крапельницю, а старий висмикував голку з вени. Два з половиною місяці тривала ця нестерпна боротьба. Певною мірою смерть Керенського можна вважати самогубством. Колишнього лідера вільної Росії поховали в Лондоні, де мешкав його син.
150611_O_Kerenskyi_2
***

***
150611_Baltermants_1982
25 років з дня смерті Дмитра Миколайовича Бальтерманца (1912-1990), відомого фотографа, одного з найяскравіших майстрів вітчизняної репортажної фотографії («Горе», «Чайковский… Германия. 1945 г.» та ін.). Знімав військові дії в Криму, битву під Сталінградом, оборону Москви; післявоєнне життя звичайних людей, шістьох генсеків (від Сталіна до Горбачова). Починав фоторепортером «Известий» (його перший професійний репортаж – введення радянських військ на територію Західної України 1939 р.), але «роман» з «Известиями» тривав не довго. У 1942 році Дмитро Бальтерманц на декілька днів приїхав до столиці – треба було проявити й надрукувати фотографії, відзняті під Сталінградом і Москвою. Знімки були залишені у редакції. Вночі один з них керівництво вирішило терміново розмістити у вранішньому номері газети. Вибрали ефектний фотознімок з підбитими танками, але невдовзі виявилося, що танки були зовсім не німецькими, а англійськими, які перебували тоді на озброєнні Радянської Армії. Фотокор під час вибору знімка не був присутнім, але вся відповідальність лягла на нього. Дмитра Бальтерманца не розстріляли у дворі місцевої тюрми, а відправили до штрафного батальйону.
150611_Baltermants_Gore
Від смерті його врятувало важке поранення, що загрожувало ампутацією ноги – тривалий час Дмитро Бальтерманц провів у госпіталях. Потім знову повернувся на фронт. Знову фотокором, але вже не «Известий», а газети «На разгром врага». Після війни молодий талановитий фотограф, відзначений численними фронтовими нагородами (орденами, медалями), довго не міг влаштуватися на роботу: на заваді стояли єврейське походження та штрафбат. Над ним зглянувся лише Олексій Сурков, який очолював тоді «Огонек», один з небагатьох радянських глянцевих ілюстрованих журналів, що виходив мільйонними накладами. У важкі післявоєнні роки обкладинки «Огонька» з фотороботами Бальтерманца, схожими радше на мінікартини, прикрашали не одну радянську комуналку. І не через ідеологію, а «тому що красиво»…

Справжнє всенародне визнання прийшло до фотографа у роки хрущовської «відлиги». Саме тоді побачило світ чимало архівних, ніколи й ніде раніше не опублікованих фронтових знімків, де об’єктив фотокамери зафіксував не лише героїзм війни, але й її неймовірний, страшний тягар, пов’язаний зі смертю та людським стражданням. Прикметно, що професіоналізм Д.М. Бальтерманца був визнаний не лише в СРСР. Серед шанувальників його творчості були Анрі Картьє-Брессон, Марк Рібу, Робер Дуано та чимало інших визнаних майстрів європейської фотографії. Напрочуд вдало сказала про Бальтерманца журналіст «Новой газеты» Наталя Савоськіна: «…він подарував світу не пафос військових парадів, а серію «Як це було» – обличчя полонених, оголений людській біль, розкидані по землі трупи і сутулі спини живих. Фотограф залишив документальні докази того, що трагедія війни сильніше гордості за те, що вона Вітчизняна».
***

***
25 років тому (11-15 червня 1990) у Донецьку відбувся перший з’їзд шахтарів СРСР. У його роботі взяли участь представники більшості регіонів країни – Воркути і Кузбасу, Сахаліну і Донбасу, Західної України та Підмосков’я, Караганди та інших. Були прийняті резолюції про соціальне становище гірників; про роботу в галузі в умовах ринкової економіки; про утворення незалежної профспілки гірників, до якої не повинні входити трудівники допоміжних підприємств і установ; про розпуск офіційного оргкомітету по підготовці з’їзду гірників у Москві та передачу цих повноважень заново утвореному на першому з’їзді оргкомітету; про скликання другого з’їзду гірників замість того, що планувався офіційними органами як перший. Делегати з’їзду оголосили проведення 11 липня цього року політичного страйку гірників з вимогою поліпшення матеріального становища шахтарів, відставки уряду, націоналізації майна партії і закриття парткомів на підприємствах. Цього ж дня на шахті ім. О. Засядька виробничого об’єднання «Донецьквугілля» стався раптовий викид вугілля і газу. П’ять прохідників загинуло, кількох у тяжкому стані було госпіталізовано.
***

12 червня

150612_Eltsyn
Національне свято Росії – День прийняття Декларації про державний суверенітет (1990).
150612_russia_june_12

150612_Philippines_flag
Національне свято Республіки Філіппіни – День Незалежності (1898).

12 червня відбулося:

***
150612_Helsinki_465
465 років тому (1550) шведським королем Густавом Вазою було засноване місто Гельсінкі (з 1917 року – столиця Фінляндії). До ХVІІІ ст. Гельсінкі було невеличким містом з дерев’яною забудовою, де час від часу спалахувала епідемія чуми, жертвами якої ставали чи не всі містяни, яких на ту пору не було й двох тисяч. Лише з 1748 року, коли шведи почали будувати фортецю Свеаборг, яка мала б захистити поселення з моря, почалося зростання міста, з’явилися перші кам’яні будівлі. Нині в Гельсінкі мешкає понад 600 тис. людей, 10 відсотків з яких становлять іноземці.

150612_Helsinki_465_2

Упродовж багатьох років фінська столиця традиційно входить до п’ятірки найкращих і найкомфортніших міст світу. За екологічними показниками Гельсінкі не раз визначали «найчистішою» європейською столицею. Цього дня Гельсінкі святкує свій 465 День міста. Містом-побратимом столиці Фінляндії є Київ, якому є чому повчитися і що запозичити у свого молодшого північного побратима.
***

***
150612_A_Schneider
190 років від дня народження Антоні Шнайдера (1825–1880), українського краєзнавця, історика, археолога, етнографа.
***

***
150612_R_Baranovskyi
110 років від дня народження Романа Євстахійовича Барановського (1905–1986), українського ветеринара, громадського діяча (США).
***

***
150612_F_Karpenko
110 років від дня народження Фросини Андріївни Карпенко (1905–1992), української народної поетеси.
***

***
95 років тому (1920) Київ зайняли частини Червоної армії. На стінах університету з’явився транспарант: «Мы ушли ненадолго, мы пришли навсегда!» Цього разу, як виявилось, більшовики і дійсно прийшли надовго – до окупації гітлерівцями Києва у вересні 1941 року.
***

***
90 років тому (1925) було ліквідовано останнє петлюрівське військове угруповання на чолі з Марусею Бессарабовою, що діяло в Білоцерківському та Бердичівському округах Київської губернії.
***

Джерело:
http://www.ukrinform.ua/ukr/news/11_chervnya_tsey_den_v_istoriii_2062423
11.06.2015
http://www.ukrinform.ua/ukr/news/12_chervnya_tsey_den_v_istoriii_2062984
12.06.2015
http://nplu.org/calendar_dat.php?year=2015&month=6

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.