Коли про «це» незручно говорити

150721_2yazychiie

Парадоксально, але після Майдану в мовному питанні виник найнебезпечніший за роки незалежності момент. Доти частина суспільства була переконана, що наша держава має стати всуціль україномовною: чи то в результаті «жорсткої українізації», чи то за допомогою методів «лагідних», але послідовних.

Друга запевняла, що проблеми із цим у нас немає, тож нехай усе лишається по-старому. Мовляв, хіба є різниця, яка мова? Головне, щоб зрозуміло, а крім того, в державі й так чимало проблем… Третя частина вважала, що слід запровадити російську як другу офіційну чи регіональну, визнавши особливий статус мови, котрою спілкується (як не постійно, то вряди-годи) переважна маса жителів у більшості великих українських міст. Офіційна влада демонструвала підтримку ідеї другої групи, крім, власне, команди Януковича. Остання ухвалила закон за проектом Колесніченка – Ківалова, підігравши смакам третьої групи громадян.

Нині проблема полягає в тому, що багато хто з першої категорії перейшов у другу або третю. Офіційна політика виявляється в гаслі «Один народ/Единая страна», з якого випливає третє словосполучення: «Дві мови». Певно, ми стали «європейськішими», толерантнішими, почали більше дослухатись одне до одного і це, звичайно, позитив. Але, як відомо, недоліки є продовженням переваг – і продовженням нашої толерантності стала ідея, що мовної проблеми в державі насправді немає, що нація чудово дає собі раду зі своїм білінгвізмом. Головний аргумент на користь цієї тези – велика кількість російськомовних українських патріотів, навіть націоналістів. Майдан був двомовним, український бік фронту – також. Аргумент «на Донбасі за Україну гинуть російськомовні» взагалі часом вибиває ґрунт із-під ніг прихильників одномовності (хоча можна припустити, що ці російськомовні є такими тому, що банально не мали де вивчити й практикувати українську). Зараз постає ідеологія нового патріотизму, в якій пропагують тезу, що координатою ідентичності не конче має бути мова.

Питання мови у принципі стали оминати. Нині про це незручно говорити. Тим більше під впливом панівної на сьогодні (і цілком здорової, як на мене) ідеї, що Україна – утворення не стільки національне, скільки політичне. Інша річ, що продовженням цієї тези виявляється така: у ХХІ столітті мова начебто перестає бути головним маркером належності до народу. Артикулюючи постулат про важливість українізації, почуваєшся – неначе гомофоб у Західній Європі – консерватором, застряглим у неактуальних ідеях, зашкарубком, який не відчуває духу часу.

Утім, проблема, якої ніби не існує, лишається, ба, навіть поглиблюється. За підсумками аналітичного огляду «Становище української мови в Україні в 2014–2015 роках», проведеного рухом «Простір свободи», в державі триває повзуча русифікація. Українська й надалі має всі ознаки мови колонії, і кожен із нас підтвердить це десятками прикладів. Питання в тому, чи може Україна бути незалежною державою, якщо мовне питання винести поза наратив творення політичної нації.

Справді, чимало носіїв російської є українськими патріотами. Проте, автори згаданого огляду звертають увагу на доведений соціологічними даними прямий зв’язок між мовою респондентів і сприйманням ними пропаганди РФ. Саме зараз ми не можемо дозволити собі забути, що російська – це мова кількасотлітнього агресора, мова завжди зверхньої щодо українців російської культури. Мова, яка й зараз прирікає мільйони людей на отруєння сусідським агітпропом і зневагою до власної держави та її культури.

Можна зрозуміти небажання зачіпати скриню Пандори в час війни. Але, швидше за все, двомовність просто бачиться прийнятним станом речей (колонізовані схильні вважати нормальною ситуацію, в якій вони опинилися). Однак постійне змішування мов, як наголошує лінгвіст, викладач Колумбійського й Гарвардського університетів Юрій Шевчук, впливає на те, як ми думаємо про самих себе, свою країну, її майбутнє. У більшості держав мова виконує об’єднавчу, солідаризаційну функцію, тоді як у нас остання не має виконавця. Без української як мови цілого народу й усього медіа-простору ми часто плутаємося в тому, хто свій, а хто чужий, хто друг, а хто ворог. Це все надзвичайно тонкі процеси, непомітні з першого погляду, але зі згубними наслідками. І головне, що такий стан досі спирається на державну підтримку, а також на висловлювання інтелектуалів, яким раптом стало незручно говорити про мовне питання.

Але визнаймо, що виносити його за дужки означає обманювати себе. Зараз – саме слушна мить через медіа, публічні виступи й т. ін. просувати ідею, що українська мова – це та, яку всі члени нашого суспільства мають обрати коли не як мову своїх батьків, то як мову своїх дітей. Бо це один із дієвих засобів, що повинні уберегти їх від тих катаклізмів, які переживаємо зараз ми.

Анастасія Левкова

Джерело:
http://tyzhden.ua/Columns/50/141136
Коли про «це» незручно говорити
20.07.2015

***
http://tyzhden.ua/News/140399
8 липня 2015, 16:59
Активісти вказали на слабку позицію державної мови в Україні

Порівняно з минулими роками зменшилася частка україномовних газет та журналів, російська мова надалі домінує в національному теле- та радіоефірі.

Відсутність законодавства, яке б регулювало мовну політику в державі, активно сприяє русифікації. Такими є підсумки аналітичного огляду «Становище української мови в Україні в 2014-15 роках», оприлюдненого добровольчим рухом «Простір свободи».

“Незважаючи на Революцію Гідності і патріотичний підйом в Україні триває повзуча русифікація… Порівняно з минулими роками зменшилася частка україномовних газет та журналів, російська мова продовжує домінувати національному в теле- та радіоефірі. Трохи зміцнилися позиції української мови в освіті. Мовна ситуація в сфері послуг дуже залежить від регіону – на Сході та Півдні російська виразно домінує, але права україномовних клієнтів часто порушуються і в Центральній Україні включно з Києвом”, – йдеться у повідомленні.

Автори огляду відзначають, що головним негативним чинником, який стимулює витіснення української мови з найважливіших суспільних сфер, “є мовний закон Ківалова-Колесніченка, який досі продовжує діяти”.

Повідомляється, що частка школярів, які здобувають освіту українською мовою в 2014/15 році сягнула 90,8%, зрісши за рік аж на 9%.

“Проте це зростання пов’язане перш за все з тим, що статистика більше не враховує школи на окупованих територіях. Реальне ж зростання числа учнів, що навчаються українською, становить десяті частки відсотка, а в деяких областях цей показник навіть знизився. Найменше школярів навчаються українською мовою на Донеччині (59%), найбільше – на Рівненщині (100%). У Києві навчаються українською 97% школярів, на Полтавщині 98%, на Дніпропетровщині 81%, на Харківщині 74%, на Одещині 70%. Українською мовою навчалися в 2014/15 роках 89% першокласників. Така ж частка випускників – 89% – обрала українську мову для складання тестів зовнішнього незалежного оцінювання в 2014 році”, – зауважують автори огляду.

Також дослідження продемонструвало, що в кінопрокаті сумарна кількість фільмів, дубльованих або озвучених українською мовою, в 2014 році становила 65,5%, у 2015 (до початку червня) – 83,8%.

“Решта фільмів, переважно з російським звуком, субтитровані українською. Різке зменшення частки таких фільмів у 2015 році напряму пов’язане зі зменшенням у прокаті кількості фільмів російського виробництва”, – запевняють у “Просторі свободи”.

Також повідомляється, що лише 55% книг надруковано в Україні в 2014 році державною мовою, причому більшість з них – навчальна література, а масований імпорт книг з Росії в рази перевищує випуск книг в Україні.

“Проведені в 2015 році соціологічні дослідження засвідчили, що абсолютна більшість мешканців обласних центрів у Західній Україні і відносна більшість у центральній Україні – спілкуються вдома виключно українською мовою. Цей показник становить у Львові 93%, у Вінниці 70%, у Черкасах 52%, у Полтаві 47%, у Києві 27%. Водночас російською спілкуються вдома у Харкові 84%, в Одесі 78%, у Дніпропетровську 58%, у Чернігові 41%, у Києві 32%, в Кіровограді 26%. Значна частина городян спілкується вдома як українською, так і російською”, – зазначають активісти.

Автори огляду звертають увагу на доведений соціологічними даними прямий зв’язок між мовою респондентів і сприйняттям ними російської пропаганди. На їхню думку, “для захисту власного майбутнього і безпеки громадян держава має вжити заходів для реального утвердження української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території країни, як це передбачено Конституцією. Перш за все – замінити мовний закон Ківалова-Колесніченка на новий закон, що відповідатиме Конституції і європейській практиці“.

Аналітичний огляд «Становище української мови в Україні в 2014-15 роках», оприлюднений рухом «Простір свободи» 8 липня у Києві. Документ базується на даних державної статистики, соціології та власних моніторингових досліджень, здійснених волонтерами в усіх регіонах України.

Нагадаємо також, що 23 лютого 2014 року Верховна Рада скасувала мовний закон “Ківалова-Колесніченка”.

***

Дуже показова інфографіка тут:
http://tyzhden.ua/Infographics/140398
8 липня, 2015
Огляд становища української мови в 2014-15 роках
Незважаючи на Революцію Гідності і патріотичний підйом в Україні триває повзуча русифікація. Такими є підсумки аналітичного огляду «Становище української мови в Україні в 2014-15 роках», оприлюдненого рухом «Простір свободи».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

This site uses Akismet to reduce spam. Learn how your comment data is processed.