Кому писати? Тим 85%, що за війну?

150812_no-letters

Чому ми не пишемо листи до Москви?

…Московська волонтерка Варя привезла до Києва листи москвичів, головним чином дітей. Намагалася зібрати листи у відповідь. А її не підтримали. Не те щоб узагалі всі відмовилися писати москвичам, але «менше, ніж хотілося б». Судячи з усього, одиниці. «Марно все. Уже всі, хто міг, усе зрозуміли, а інших і чіпати марно», – цитує когось із «наших» з Майдану Варя.

Зрозуміло, чому пишуть із Москви. Їм це потрібно. Щоб відчути, що не самотні. Щоб було кому прошепотіти, озираючись: «Я проти».

А нам це навіщо?

Пам’ятаємо, у березні минулого року, після того, що Путін зробив з Кримом, кожен знайшов своїх старих друзів у Москві, Росії. Кожен дзвонив, писав, запитував: «Що ви робите?» І наразився на холодне: «Змиріться, ми вас рятуємо від фашистів».

І нам не забути цей сором.

Про що писати тепер москвичам, думками про що обмінюватися?

Про те, за якої температури відбувається займання імпортного сиру? За шкалою Фаренгейта? Папір, писав американський фантаст Рей Бредбері, спалахує за 451 градуса, і це дуже важливо знати пожежним, які поливають гасом з брандспойтів шкідливі книги. Може бути і росіянам зібратися в пожежні команди? «Чи правда, що колись, давно, пожежники гасили пожежі, а не розпалювали їх? – Ні. Це було завжди. Тільки сир спалювали разом із сироварами…»

Мобільні крематорії для перетворення на попіл «некошерної» їжі на просторах Росії – до такого навіть Бредбері не додумався. І брати Стругацькі на тому світі кусають лікті.

Імпортні презервативи, напевно, теж спалюватимуть. Колишній головний санітар Росії Оніщенко пообіцяв, що це «змусить людей бути більш дисциплінованими у статевому житті».

Хочете про це поговорити, росіяни?

Або обговоримо, який напис викарбувати на постаменті пам’ятника польському більшовикові Феліксу Дзержинському, який збираються повернути на Луб’янку? Можливо, такий: «Швондеру від Шарикових. На світлу пам’ять про те, як ми їх давили, давили».

Напевно, це чисто російський феномен: Швондери у шкіряних куртках очищають житлоплощу, а заселяють її кішкодави з «народу». Пристосуванство перших і хамство других завжди тут йшли пліч-о-пліч.

Росія сьогодні дуже весела країна. Як мінімум, в Інтернеті. Чим глибше вона провалюється в імперсько-православний маразм, тим голосніший сміх місцевої інтелігенції. Усі змагаються: хто безстрашніше натякне на всесильного Підполковника. Апокаліптичні фотожаби з палаючими супермаркетами і весільними годинами Пєскова доводять росіян до гикавки. Але сміх істеричний. І жартівники нагадують смертників, які анекдотами про катів коротають ніч перед стратою.

Не хочеться їм заважати своїми письменами. Спитали б, як підпалити Кремль – помогли б із порадою. Не спитають. Тому що кесарю кесареве, а смердові смердове.

Можливо, ви, росіяни, бажаєте, щоб ми написали вам про Пушкіна і Толстого, яких неминуче поховають під завалами вашого китайського майбутнього? Щоб пожаліли ваше європейське минуле? Але ви ж і самі вже з цією втратою майже змирилися. Тиск на мізки, знаєте, плавить їх, заливаючи в заготовлені форми. Сумніви і коливання призводять, як Галілея, до м’якого інтелігентного визнання можливості того, що земля «такі да» пласка, а всі птахи – двоголові.

Весь сонм російських ліберальних публіцистів і «друзів України» якось так почав задкувати. Він усе ще нібито проти імперської московської політики, але не зовсім. Така собі «Демплатформа» в партії «Русский мир», «Кримнаш-light». На Джордано Бруно очікувати не доводиться, обмежимося палаючим пармезаном. У російській літературі герої не йдуть на вогнище, вони йдуть у монастир.

Нехай вони нас пробачать.

Ми втомилися від їхніх рефлексій. Від їхнього страху, від їхніх боягузливих теорій «малих справ», від їхніх спроб заспокоїти власне сумління, за які ми чомусь мусимо бути їм вдячні. Останні, хто не боявся, були Нємцов і Новодворська. Ось і вся Росія.

Кому писати? Тим 85%, що за війну?

Переконуйте їх, щоб вони не посилали своїх дітей в Україну, пропонують наші «московські друзі». Переконувати? Це ми, яких мають намір винищити, повинні їх переконувати? А чи можна переконати, якщо вся переписка зводиться до одного: «Навіщо ви, українці, збили Боїнг, навіщо обстрілювали дитсадочки в Донецьку, навіщо підтримали кривавий путч проти законно обраного Януковича? Переконайте нас, що вся ця жорстокість була вам так необхідна».

Це ви все серйозно, росіяни?

Страх перших днів пройшов. І долі тих, чиї трупи клюють ворони на нашій другий рік неораній землі, нам байдужі. Нам не шкода їхніх матерів. Тому що нам давно і себе не шкода. До Януковича було шкода, а після Майдану, і потім після Криму – вже ні. Нам все одно, відрадять наші московські френди своїх знайомих їхати зі зброєю в Україну чи ні. Ідіотів з автоматами на шостій частині суші не бракує: одним більше одним менше – яка різниця.

Уся Росія, по-суті, однакова. Пасіонарність її жителів завжди полягала тільки в бажанні відібрати свободу в інших народів і ніколи в тому, щоб знайти свободу для себе.

Витрачати емоції на росіян немає причин. Ні словечка, ні єдиної надії, ні єдиного почуття. Росія – все.

Ця кочегарка, цей паровоз «вперед летит», і ні їм, ні нам не зрозуміти, куди. Давиться вугіллям. Коптить газом. І не Росія це вже зовсім і не Русь. Усе, що було російського, тікає або мімікрує, намагаючись залишитися непоміченим. Щоб двоголовий не склював.

Є, звичайно, росіяни, яких ми без побоювання пустимо в нашу душу. Це ті, хто бореться з імперією на нашому боці, у наших добровольчих батальйонах. Нова Росія народиться з «Росії, що бореться», як Франція де Голля народилася з «Франції, що бореться». Цих росіян можна побачити на знімках – на наших позиціях з українським і російським прапорами в руках. І ми раптом згадуємо, що цей триколор – не власність путінського режиму, і саме з ним захисники Білого дому колись у далекому 1991-му піднялися на боротьбу з кегебістсько-партократичним рабством у СРСР.

Ми обов’язково напишемо цим росіянам листа. Тим, хто готовий віддати в бою своє життя. І хто воює навіть не за Україну, а елементарно – проти варварства і гидоти, що поглинули його батьківщину.

Євген Якунов, Віктор Мішковський.
Київ.

Джерело:
http://www.ukrinform.ua/ukr/news/chomu_mi_ne_pishemo_listi_do_moskvi_2083494
11:43, 11.08.2015
Чому ми не пишемо листи до Москви?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.