«Тіні» треба дивитися вперше, коли хочеш, років у 14, потім у 20 і обов’язково – після сорока

150905_tini1
Іван Миколайчук у фільмі “Тіні забутих предків”

4 вересня виповнюється 50 років із дня презентації фільму «Тіні забутих предків». Відреставрована стрічка буде показана у всіх великих містах України. Фільм демонструватимуть на великих екранах просто неба.

Ювілеї культурних подій і великих битв існують тільки для однієї мети. Щоб згадати те, що справді було важливим. Напередодні 50-річчя першого показу фільму “Тіні забутих предків” я включила ютуб, щоб переглянути окремі сцени фільму, який дивилася досить давно, і… пропала. Повірте, у цей світ Параджанова-Миколайчука-Кадочникової та самої Гуцульщини, що заворожує, варто потрапляти частіше.

Що таке «Тіні» (так називають фільм критики та глядачі)? Свого часу стрічку презентували як українське поетичне кіно. Те, що воно стало класикою світового кінематографа, свідчать цифри рейтингу на кінопошуку, цифри переглядів, та позиції у списку двадцятки кращих фільмів світу. Через 50 років після виходу українське кіно продовжує цікавити та закохувати у себе навіть молодих, занурених у спецефекти, комп’ютерну графіку, суперзвук та голівудські обличчя, глядачів. Я думаю, що «Тіні» треба дивитися вперше, коли хочеш, років у 14, потім у 20 і обов’язково – після сорока.

Поставивши на паузу сцену в церкві  (“Іване, а чи будемо ми в парі?”) я запитую себе: “Ну як? Як це стало можливим у 60-ті на українській обмеженій у грошах та засобах вираження (бо ж радянщина) кінематографа студії народилася картина, достойна за своєю видовищністю, глибиною та філософією світових кіновзірців.

Кіно, у якому кожен із зіркових акторів не перетягує ковдру на себе, бо це кіно про гори, про кохання, про Україну, про тіні забутих предків.

«Тіні» увібрали в себе дуже багато історій. Цей фільм тримається не лише на таланті однієї персони, ти жадібно слухаєш цю партитуру, дивишся набір кадрів і планів, віднайдених Параджановим та Іллєнком у горах та карпатських селах (фільм знімався у кількох селах, в Верховині, Соколівці, в Бистреці, Рибниці, Криворівні, у деяких з них іще не була проведена електрика, за окремими кадрами виїжджали з десяток разів). Ти слухаєш закадрові голоси справжніх гуцулів – говірка їхня видається такою музичною, такою емоційною, у ній важливі і слова, і дихання, й емоції.
150905_tini2
Ви не «переварите» за один перегляд усі пункти фільму, все, за що він здобув близько трьох десятків міжнародних премій. Але можна розбити собі фільм на власні оповідки і дивитися, залежно від настрою, кілька різних «Тіней».

«ТІНІ» – ЦЕ ІВАН МИКОЛАЙЧУК
150905_tini3
Я казала, що акторське сузір’я, наші великі майстри нібито тримаються в тіні «Тіней», не заважаючи нам побачити Гуцульщину. Але талант та харизму не сховаєш. І не сховаєшся від усвідомлення, що без кожного з них «Тіні» б не стали шедевром. Отже, «Тіні» – це Іван Миколайчук. Цей ладний, з ідеальною зовнішністю чоловік, для тої епохи – символ всього українського. Цікаво, що ще в 1963 році в одному з інтерв’ю українському виданню він сказав, що вірить у Бога, не вірить у комунізм, найбільш перспективним вважає народ України, а найбільше шкодує, що він невільний.

150905_tini4
Актори Тетяна Бестаєва (Палагна) та Іван Миколайчук (Іван Палійчук)

У найпростіший трактовці Іван грає в фільмі гуцульського Ромео, який утратив свою кохану Марійку (Марія загинула під час повені). Але цей драматизм і надрив для сина Гуцульщини тут значить більше. Таке враження, що у «Тінях» він освідчується у любові до власного краю, що тужить за власною країною. Цікаво, що у житті Іван і його дружина постійно купували лотерейні квитки, щоб виграти машину і мати змогу показувати друзям Карпати. Машина йому була потрібна лише для того. Не знаю, чи варто бачити і вкладати у цю гру більше, ніж написано у сценарії. Але це був час відлиги, дисидентства, а студенту Миколайчуку ці ідеї були близькими. Чи промовляв потужний талант Миколайчука лише до Марії: «Солодашко моя, йду на полонину, а ти чекай, до зими повернуся» чи тужив він за тим, що він невільний і невільна його країна. Утім, про це думаєш уже потім, а під час фільму плачеш із цим гуцулом,  який шість років по смерті коханої, як ведмідь ходить по горах, ховаючись від горя, пере одяг у річці, нічого не їсть днями. «Чуєш, бо так він себе звів, а ти ніц нікому про це не кажи, бо таке воно – любов», – перешіптуються гуцули. У фільмі після смерті Марії Іван був щасливий тільки один раз. Коли він читав молитву перед Різдвом, «запрошуючи душі померлих, потоплених». Язичництво насправді. Але це Карпати. Це історія про пристрасний талант Івана Миколайчука і про вірність. У кінці фільму герой Іван гине. А актор Миколайчук загине пізніше. Він ще встигне розповісти світові про полонину і засвідчити йому факт появи українського високого кіно.

«ТІНІ» – ЦЕ СЕРГІЙ ПАРАДЖАНОВ

Режисер фільму – Сергій Параджанов – удача для нас усіх. Удача тому, що полюбив твір Коцюбинського «Тіні забутних предків», що закохався в Карпати і створив фільм, з яким його привітали Куросава та Фелліні. Удача і тому, що зумів зібрати найкращих українських акторів, які наїздили сотні кілометрів на кіношному рафіку. Задля зйомок він рік жив у гуцульській родині, жадібно вбираючи слова та звичаї краю. І удача, що він, коли вже мав затвердженого на роль Івана російського актора, після проб без вагань узяв замість нього Івана Миколайчука. Навіть у радянські часи Параджанов дозволяв собі найкраще. Параджанов не поспішав.

Йому виписували догану за повільні зйомки. Деякі кадри, як сцена прощання Івана та Марії знімали кілька разів, хоча їхати туди було дуже далеко.

«Народ я любив завжди, а натовпу ніколи», – колись казав Параджанов. У масовці фільму знімалися гуцули, вони ж приїжджали на озвучку до столиці, де жили в квартирі Параджанова. Хтось із критиків написав, що звуковий ряд фільму – голос самого народу. Це варто послухати. Що було простіше, – виховувати задля потрібної озвучки столичних акторів чи підготувати гуцулів. Параджанов обрав друге і… виграв. Закадрові голоси-приповідки простих селянок із Карпат заворожують. Кажуть, що після завершення Параджанов кожній із них привіз у село квітчасту хустку. Але якщо про кіно: ця історія – майстерно зшиті новели, кожна з яких варта того, щоб її переглядати і переглядати. До то ж у фільмі є неймовірна делікатність у сценах любові, делікатність у житті, делікатність у тому, як показана смерть.

«ТІНІ» – ЦЕ ІЛЛЄНКО, КАДОЧНИКОВА ТА ГУЦУЛЬЩИНА

Такою незабутньою є сцена загибелі Марійки, яку грала Лариса Кадочникова, у повінь. Перед тим, як полетіти в річку, вона показана із дитячою посмішкою недовіри на обличчі (ніби запитує: невже це відбувається зі мною?) та овечкою на руках, яку намагалася врятувати. Цікаво, що потім, коли через шість років після смерті Марічки Іван одружиться, найбільше він займатиметься маржинкою.

ЗМІ багато писали про зірковий склад акторів і творців фільму. Крім уже згаданих стовпами фільму були художник Георгій Якутович, який обожнював Карпати, оператор Юрій Іллєнко, який знав гори і прискіпливо обирав місця для кожного епізоду фільму.

І ще один актор, колективний, збірний, – гуцули. Крім головних виконавців, всі актори були гуцулами. Вони не лише консультували Параджанова, гуцули знімалися в масовках, голосили на похоронах, щедро ділилися із не менш щедрим до них Параджановим своїм життям, звичаєм, історіями. Параджанов казав, що здатен етнографічний матеріал перетворити на повсякденний. Думаю, що «Тіні» дали серйозний імпульс для етнографічних розвідок у Карпатах. Ну, наприклад, дошлюбні стосунки в карпатських селах, які уживаються із побутовою релігійністю, похоронні обряди, які майже переходять у оргістичні забави, колоритний мольфар та повсякденне вітання: «Сла Йсу» (Слава Іісусу Христу»), язичництво тут тісно межує із християнством.

150905_tini5
Обряд одягання ярма на наречених (кадр з фільму)

«ТІНІ» – ЦЕ МРІЯ ПРО УКРАЇНСЬКЕ КІНО

Я не могла б переповісти про всі складові успіху фільму. Може, це музика? Тільки яка? Звук флояри, сопілки чи трембіти? А може, колядки чи голосіння? Чи музика композитора Мирослава Скорика, якого Параджанов, перебравши всіх композиторів, відшукав у Львові. Може, приворожує краса акторів? Бо ж що не кажи, – і кохана, і не кохана жінки Івана були дуже гарними. Може, костюми чи кольори? Ну добре, проїздивши десятки сіл Параджанов зумів знайти унікальні прикраси та розкішні костюми, а далі – справа художника. Але звідки в радянських художників-постановників взялася червона геометрія розписів корчми на білому тлі? Або червона парасолька Палагни? А може, так приворожують полонина зі смереками, гірські річки чи процесії гуцулів? Чи може, нічна зоря, символ кохання Марійки й Івана?

Це неможливо розбити чи виокремити. Кохання аж до смерті, звуки та образи картини – кожен елемент був ідеально спланований і народжений Параджановим та його блискучою командою. Колись я подумала, що фільм «Тіні» також став йому у нагоді. Після того як Парджанова посадили, розгорнулася міжнародна кампанія за його звільнення. І зважуся сказати, він виплекав фільм, але фільм розповів про нього всьому світові.

Напевно, в ці дні з приводу 50-річчя фільму звучатиме багато правильних слів про відродження нового кіно, про необхідність державної підтримки. Все це так. Але «Тіні», небюджетні «Тіні» пробилися крізь усі перепони радянської залізної завіси, взяли тридцятку міжнародних нагород, серед яких і 24 гран-прі і досі вперто стоять на п’єдесталі. Напевно, не варто шукати причин і пояснень відсутності фільмів, а треба просто вчитися і просто знімати?

Олена Мігачова,
Київ

Джерело:
http://www.ukrinform.ua/ukr/news/tini_zabutih_predkiv_yak_mriya_ukraiinskogo_kinematografa_2091189
17:57, 03.09.2015
«Тіні забутих предків» як мрія українського кінематографа

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *