Біля витоків ОУН

150926_uvo-oun1

Карколомна доля українського лицарського ордену

Сьогодні на абревіатуру «УВО» блискавично здатні відреагувати, мабуть, лише деякі історики й найбільш заповзяті студенти. А між тим ідеться про організацію, яка відіграла величезну роль в історії всієї України. Та чи змогла б, власне, нинішня Українська держава — за всіх своїх недоліків — бути здатною на антиавторитарну й антиколоніальну революцію, на збройний опір російській агресії, якби не ця організація та започатковані нею традиції безкомпромісної боротьби? Радше нинішня Україна нагадувала б Білорусь і мала б на чолі місцевого «бацьку»… Разом із тим однозначно оцінити все пов’язане з цією організацією неможливо — адже її методи виходили за межі, припустимі у поважному міжнародному товаристві. Утім, у ті часи методи ці — й у Європі, й за її межами — не являли собою щось виняткове. Ба більше: а чи було тодішнє міжнародне співтовариство поважним?

Ідеться про Українську військову організацію (скорочено УВО), яку було конституйовано на з’їзді українців-військовиків у Празі 30 серпня 1920 року.

ІЗ ЧОГО ТА ЗА ЯКИХ УМОВ УСЕ РОЗПОЧАЛОСЯ

Почнімо з того, що нині зветься «бекграунд», а в серіалі про Штірліца мало назву «інформація до роздумів».

Як пишуть довідники, УВО — це нелегальна військово-політична формація, яка постала заходами старшин різних українських армій (УНР, ЗУНР, держави гетьмана Скоропадського). Ці старшини — в чинах полковників, поручників, хорунжих, проте не генералів —  належали до різних партій чи були безпартійними і мали спільну мету: будь-що відновити Українську самостійну соборну державу (УССД) на всіх етнічних українських землях.

На момент створення УВО Галичина і Волинь були зайняті частково польськими військами; частково — союзним їм військом Української Народної Республіки; частково — російською Червоною армією; частково — корпусом Червоного козацтва Примакова. Остаточно статус Галичини та Волині не був іще визначений: Ліга Націй тимчасово передала ці регіони під польське управління, а британський міністр закордонних справ лорд Керзон запропонував віддати майже всі ці території росіянам («лінія Керзона»), але ті не погодилися зупинити на цій лінії свої війська, прагнучи «напоїти червоних коней з Вісли та Рейну».
150926_uvo-oun2_map1920
Тривала тоді й війна за Наддніпрянщину. Навесні 1920 року польські та українські війська зайняли значну частину Правобережжя, наблизилися до Одеси, взяли Київ і форсували Дніпро. Влітку Червона армія, зосередивши величезні сили, вийшла до Львова та Замостя. У вересні 1920 року польські й українські війська знову наступали. На додачу в Таврії в цей час вели бої армії генерала Врангеля, разом із якими діяли й українські формування. На Правобережній Україні тоді ж діяло чимало повстанських отаманів (зокрема в уславленому Холодному Ярі), а на півдні Нестор Махно зі своєю Революційною повстанською армією України думав тяжку думу: вдарити разом із червоними на Врангеля чи разом із УНР — на червоних?

Інакше кажучи, тодішня Україна перебувала в «точці біфуркації», навіть не надто грандіозна за світовими масштабами дія могла схилити загальний плин подій у той чи інший бік. У тому ж серпні 1920-го отамани Холодного Яру не наважилися вдарити на порожній у той час Київ; якби вони це зробили, а на додачу зайняли й Канів та Черкаси, то Південно-Західний фронт червоних, очолюваний Єгоровим та Сталіним, опинився б без залізничних шляхів постачання і змушений був би скласти зброю перед польськими та українськими військами. Не наважилися отамани, а потім кусали собі лікті…

Отож конспіративна офіцерська організація в тій ситуації могла відіграти значну роль; її члени сподівалися на швидкий успіх народного повстання на Правобережжі, а затим — на збройне витіснення поляків із Галичини та Волині. У вересні 1920 року у Львові почала діяти тимчасова Начальна колегія УВО, готуючи таке повстання. Але ситуація різко змінилася: уряд Польщі зрадив УНР, одноосібно уклавши перемир’я, а потім — мир із Росією; Махно став на бік червоних, і за його допомогою сили Врангеля були розгромлені («вдячні» червоні негайно почали нищити махновців); військо УНР припинило збройну боротьбу, відступило за Збруч і було інтерноване на польській території.
150926_uvo-oun3
За цих обставин у липні 1921 року УВО очолив колишній командир корпусу Січових Стрільців полковник Євген Коновалець, а штаб організації взяв на себе полковник Юрій Отмарштайн. Швидко було розгорнуто дієві структури. Були взяті на облік практично всі українські військовики, що жили за межами радянської держави. Начальна команда, яка стояла на чолі УВО, створила з кадрових офіцерів організаційно-кадрову, розвідувальну, бойову та пропагандистсько-політичну референтури. Галичину, яка стала осердям УВО, поділили на 13 військових округів, округи — на повіти з округовими і повітовими командами (всіх загалом 58). Начальна команда підтримувала зв’язок із кожною низовою командою окремо, виходячи з потреб конспірації. Дії УВО в радянській Україні координували Юрій Отмарштайн і Юрко Тютюнник; у Києві виник нелегальний повстанський штаб, в якому УВО представляли старшини Андрух та Опока. Було створено осідки УВО в інших країнах — не лише Європи, а й Америки та Азії.

Але чекісти діяли добре, а змучене війною українське селянство втратило бунтівні настрої, тим більше, що вже на повну силу розгорнулися НЕП та українізація. Тож 1923 року повстанський штаб було знищено ГПУ, Андрух та Опока загинули при арешті, а Юрка Тютюнника заманили на територію радянської України, заарештували та схилили до співпраці з більшовиками…

ВІД АМЕРИКИ — ДО МАНЬЧЖУРІЇ, ВІД ПРОПАГАНДИ — ДО ТЕРОРУ

Поза межами радянської України розбудова структур УВО йшла успішно, організація створила численні експозитури (закордонні представництва) на Заході. Серед них були, скажімо, Група у вільному місті Данцигу, Крайова команда в Чехословаччині, Закордонна делегація в Німеччині, Гурток українців при Литовсько-українському товаристві в Литві тощо. Представництва УВО працювали з інтернованими українськими вояками в Чехословаччині та з військовополоненими (ще в Першу світову війну) українцями в Італії. У деяких країнах Європи та Північної Америки філії УВО існували під виглядом різноманітних товариств — від студентських до ветеранських. Ба більше: виникли філії УВО навіть у Японії та Маньчжурії. Усі ці структури підтримували Організацію політичними акціями, легалізували її членів у своїх країнах, закупали для неї зброю і видавали літературу, забезпечували підготовку кадрів у навчальних таборах.
150926_uvo-oun4_surma
Так, у Берліні, а згодом — у Каунасі видавався журнал «Сурма» (10 тисяч примірників) і спеціальний його варіант для українців Америки. Литовці (передусім товариства «Шауло» та «Союз визволення Вільні») допомагали експозитурам УВО переправляти «Сурму» до України (це була нелегальна література і на Галичині, і на Наддніпрянщині); уряд Литви видавав паспорти членам УВО (зокрема Коновальцеві) та надавав Організації грошову підтримку. Організація отримала дотації уряду УНР в екзилі, а німецьке командування за часів Ваймарської республіки фінансувало підготовку кадрів УВО і надавало транспорт її закордонним представництвам, домагаючись при цьому, щоб діяльність УВО була спрямована не проти СРСР, а виключно проти Польщі. Українці США та Канади головним чином займалися збиранням коштів, й успішно, й не тільки у своєму середовищі; завдяки їхній допомозі організації колишніх офіцерів, які входили в УВО, отримали допомогу від Канадського Червоного Хреста.

Отож ішлося про розгалужену міжнародну структуру; наскільки глибоко проникала у своїй діяльності УВО на територію радянської України, досі невідомо, адже її структури були добре законспірованими. Існує інформація, що це проникнення не обмежилося двома старшинами в повстанському штабі — йшлося про значно більшу кількість людей, які підтримували контакти з керівництвом Організації.

Варто звернути увагу й на інше. Німці в часи Ваймарської республіки, як уже було сказано, вимагали не шкодити Радянському Союзові, бо вони ставили за мету розхитування тодішньої Речі Посполитої. У 1920-ті Німеччина мала мережу таємних угод щодо військової співпраці з СРСР. Отже, в УВО німці бачили насамперед антипольську, а не проукраїнську силу. Проте УВО була насправді силою проукраїнською, й шпигувати не погоджувалася ні на кого.

Спершу УВО поставила себе на службу емігрантським урядам ЗУНР та УНР. 1923 року Коновалець навіть передає кермо УВО емігрантському урядові Західноукраїнської Народної Республіки на чолі з Євгеном Петрушевичем. Але спроби останнього домовитися з більшовиками про спільну збройну боротьбу з Польщею зазнали фіаско; зіпсувалися відносини й із екзильним урядом Симона Петлюри. Тому  1924 року полковник Коновалець знову бере кермо Організації у свої руки, і вона стає незалежною від усіх екзильних урядів і політичних партій Галичини й Волині. А після вбивства Петлюри уряд УНР припинив усілякі відносини з УВО…

Отже, головними інструментами УВО з цього часу стають пропаганда та терор, а головною ареною дій — друга Річ Посполита, якій Ліга Націй того ж 1923-го остаточно передала Галичину, але з умовою надання українцям національно-територіальної автономії (це уряд Польщі відмовився зробити, розгорнувши натомість «полонізацію», тобто втративши надані йому права на Галичину, на що Ліга Націй заплющила очі…).

Відтак УВО розгортає масовий саботаж заходів польського уряду на Галичині, організовує замахи на польських урядовців (було заплановано замах навіть на маршала Пілсудського, але він не вдався) й українських політиків, які, на думку керівників Організації, являли собою колаборантів (хоча насправді не завжди це було так), здійснює напади на польські банки та державні установи (не в останню чергу — щоб здобути кошти). Із середини 1920-х починає вимальовуватися й ідеологія УВО. Якщо спершу йшлося про певні плюралістичні засади, то тепер все чіткіше проглядаються риси авторитарно-орденської, елітарно-активістської ідеології — чинного, реально-дієвого націоналізму. Засадничі риси цього націоналізму, який стане аж до 1940-х чи не найбільш потужною українською ідеологією, прокреслює на сторінках відновленого УВО і друкованого у Львові «Літературно-наукового вістника», а потім просто «Вістника» доктор Дмитро Донцов.
150926_uvo-oun5_visnyk
УВО стає конкурентом і опонентом до цього домінуючих на Галичині та Волині українських національних демократів, лібералів і соціалістів, які дотримувалися демократичної ідеології та вважали за можливе на певних умовах брати участь у польських структурах влади.

На думку історика Владислава Гриневича, діяльність УВО загалом не була чимось винятковим у тодішньому європейському контексті: «Якщо ми порівняємо УВО з іншими організаціями в сучасному такому політичному контексті, то можна сказати, що це до певної міри нагадує ІРА та політичну силу «Шин Фейн»… Її боротьба радикалізувалася постійно впродовж того як Польська держава ставала все більш тоталітарною, все менш прислухалася до своїх нацменшин, якими обіцяла перед тим опікуватися. А ще на таку радикалізацію УВО впливали зовнішні чинники. Насамперед треба згадати вбивство Петлюри в Парижі  1926 року, що продемонструвало УВО: без активних силових методів боротьби здобути якусь перемогу неможливо».

УВО ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ОУН

Наприкінці 1920-х у середовищі УВО кристалізується інша активістська структура — Організація українських націоналістів. Її створення очолює той самий полковник Коновалець. В ОУН активно йде молодь, вишколена перед тим офіцерами — членами УВО. Продовжуються замахи на польських діячів, напади на державні установи, акції саботажу — і важко сказати, хто їх робить, УВО чи ОУН. Зрештою, в середині 1930-х УВО припиняє своє існування, хоча ніхто її офіційно не розпускає, але активно діє тоді ще єдина ОУН. Бо настали інші часи, потрібні були інші символи.

І знову слово історику Владиславові Гриневичу: «Терористична діяльність здійснювалася в Польській державі аж до її зникнення в 1939 році після окупації Німеччиною і Радянським Союзом. Цей терор, як би його зараз не оцінювати, давав боївкарям певний досвід. Тому, коли ми говоримо про стратегічні наслідки діяльності УВО, то це передусім утворення такої потужної військово-політичної партії і підпільної організації, як ОУН, надалі це створення в історичній перспективі УПА під час Другої світової війни, це українське націоналістичне підпілля, яке існувало під час Другої світової війни і вже до 1950-х років в сталінській імперії».

Звісно, з погляду стандартів дня сьогоднішнього, УВО та ОУН однозначно можна було б охарактеризувати як терористичні організації. Проте немає нічого більш хибного, ніж намагатися застосувати стандарти, вироблені певними етапами розвитку людства, до етапів попередніх. Адже українські землі тоді були розділені між тоталітарним СРСР та авторитарними Румунією, Угорщиною та Польщею (за винятком 1935 — 1938 років, коли в останній було проведено певну лібералізацію режиму). Демократія збереглася тільки в Чехословаччині, якій належало Закарпаття, але й там празький уряд не виконав зобов’язання надати останньому автономію…

Сьогодні марно сперечатися, хто мав тоді рацію: діячі УВО чи діячі Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). І одні й інші були патріотами України; і одні й інші палко хотіли їй добра. Тільки УНДО йшло парламентсько-еволюційним шляхом, а УВО стала своєрідним лицарським орденом, який залучав передусім молодь: гімназистів, студентів, робітників, працівників кооперації — для жертовної боротьби за Україну.
150926_uvo-oun6_1942
Саме УВО народила зі своїх лав ОУН. У свою чергу саме ОУН врешті-решт народила безпрецедентне явище — Українську повстанську армію. УПА — це не тільки героїчно-символічна довготривала і, будьмо відверті, кривава боротьба (а проти тоталітарного режиму боротися без крові не випадає), а й (про що мало хто знає) значні політичні та гуманітарні здобутки. Адже Західна Україна  1947 року не знала голоду, який був організований штучно на всій іншій Україні, бо влада не наважилася організувати голод в ситуації, коли в лісах активно діяли повстанці. А згодом, після смерті Сталіна, саме боротьба українських націоналістів і УПА, як свідчать документи ЦК КПРС від 1953 року, спричинила істотне пом’якшення колгоспного ладу по всьому СРСР і загалом змінила ставлення керівництва партії до села: було визнано, що далі тиснути на селянина безперспективно й небезпечно, отже, колгоспнику в післясталінську добу влада дозволила хоч трохи дихнути.
150926_uvo-oun7_1943
І, нарешті, приборкання «класово близького» (це — офіційна формула тих часів) більшовикам криміналітету в таборах ГУЛАГу та повстання в них — це теж одна із заслуг ув’язнених у тих таборах полонених вояків УПА.

Але, що цікаво: у 1942 — 1943 роках ідеологія «революційної ОУН», яка й стала організатором УПА, радикально змінюється в бік націонал-демократії. А вцілілі діячі УНДО входять до ініційованої ОУН Української головної визвольної ради та працюють у службах забезпечення УПА…
150926_uvo-oun8_1944

ЯКЩО КРЕМЛЬ І ФІНАНСУВАВ ОУН, ТО НА ЛИХО САМОМУ СОБІ

А тепер — сюжет, який показує неймовірно заплутаний характер української історії. Не виключено, що одним із головних фінансистів УВО, а потім — ОУН на першому етапі її діяльності був… Йосиф Сталін. Принаймні те, що сталінські гроші через посередників потрапляли до Коновальця, можна вважати фактом. У середині 1990-х литовські дослідники знайшли таємні документи, які засвідчили: Кремль допоміг здійсненню праворадикального перевороту в Литві  1926 року, в результаті якого до влади прийшов лідер партії таутінінкасів Антанас Сметона.

Після перевороту президент Сметона і його прем’єр Аугустінас Вольдемарас теж мали тісні зв’язки з керівництвом СРСР, а їхню партію підживлювали з Москви, причому контролював це особисто генсек ЦК ВКП(б), який на той час уже зійшов на вершину влади. Водночас президент Сметона, як уже було сказано, підтримував фінансово й організаційно українських націоналістів, а Євген Коновалець мав литовський паспорт. Причини зрозумілі: Польща анексувала значну частину литовських земель, із Вільнюсом включно, — й українські та литовські націоналісти легко знайшли спільну мову.

Чи знав Сталін, куди вкладає Сметона отримані з Москви гроші? Невідомо. Але найшвидше, що знав. Проте до часу активна боротьба ОУН проти польської влади була йому об’єктивно дуже вигідна. А от коли на порядок денний стали нова світова війна і «визвольний марш» Червоної армії на Захід, майстер терору з НКВД — Павло Судоплатов — одержав наказ вбити Коновальця — надто небезпечною ставала ОУН для СРСР за умов, коли Україна мала перетворитися на один із головних театрів воєнних дій.

Тим більше, що полковник Коновалець як досвідчений військовик чудово розумів, що наближається війна, і вживав заходів для підготовки до неї. Так, за його дорученням було сформовано військовий штаб та укомплектовано, нелегально чи напівлегально, школи з підготовки старшинських кадрів для майбутньої української армії в Польщі, Чехословаччині та Австрії. Ці дії лідера ОУН, його намагання поставити українське питання в Лізі Націй та акції зі створення реального, а не вигаданого чекістами націоналістичного підпілля в УРСР, викликали велике занепокоєння в Кремлі.

Сім місяців Судоплатов «полював» за Коновальцем, і врешті-решт 23 травня 1938 року провідник ОУН був убитий у Роттердамі. Сталін уважав, що тепер ОУН очолять слабші лідери, через емігрантське життя відірвані від нових українських реалій. Але він не врахував, що зросло нове покоління борців за незалежність, виховане в жорстких умовах підпільної боротьби на засадах «орденської» ідеології самопосвяти та самопожертви. Водночас це покоління здебільшого виявилося здатним до переосмислення ідеологічних засад націоналістичного руху, до «демократичного повороту» 1943 — 1944 років у його програмних засадах, до протистояння всім формам тоталітаризму.

Отож виходить, що даремно кремлівський диктатор вкладав «гроші партії» в «підрив Речі Посполитої» за допомогою українських націоналістів — у кінцевому підсумку ці кошти виявилися витраченими на послаблення та підрив усієї більшовицької системи.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Джерело:
http://www.day.kiev.ua/uk/article/istoriya-i-ya/bilya-vytokiv-oun
Біля витоків ОУН
Карколомна доля українського лицарського ордену
25 вересня, 2015 – 10:31

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *