«Бернарде Шоу, ласкаво просимо у пекло!»

151004_B_Shaw1
До 82-х роковин відвідання Бернардом Шоу СРСР

До листопадових днів вшанування пам’яті жертв Голодомору 2014 р. в центрі Запоріжжя по вул. Дзержинського (колишня вул. Рози Люксембург, 7) відкрили пам’ятну дошку, на якій вказується, що поряд із цим будинком стояв будинок немовляти, в якому впродовж півтора року — з травня 1932 по листопад 1933 р. — померло майже 800 дітей віком від двох тижнів до трьох років. Дошка була відкрита завдяки старанням демократичної громадськості міста, вчених, зокрема депутата обласної ради, доктора історичних наук, професора, завідувача кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету Ф. Г. Турченка. До розмови про ті страшні події запрошую також директора Запорізького краєзнавчого музею, доктора історичних наук Г. І. Шаповалова, а також доцента кафедри дитячих хвороб факультету післядипломної освіти Запорізького державного медичного університету, кандидата медичних наук Ю. В. Котлову.

З. П.: — Шановний Федоре Григоровичу, коли і як вам вдалося виявити ці матеріали?

Ф. Т.: — Документи про цю трагедію виявив у місцевому архіві  краєзнавець Андрій Пеньок. Було це в 2007 р. Він скопіював акти смерті за цією адресою з травня 1932 по листопад 1933 р.  Саме тоді готувалася  «Національна Книга пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні. Запорізька область». Дані про трагедію в місцевому сиротинці він передав мені як керівнику науково-редакційної групи цього видання. Імена цих дітей внесено до Книги пам’яті. Звичайно, померло значно більше. При ретельнішому дослідженні цифра точно встановлених жертв піднялася до 788. Але й це не всі. Просто відповідні документи збереглися лише за вказані півтора року. Вмирали і до травня 1932 р., і після листопада 1933 р.

З. П.: — Як трапилося так, що в цьому будинку немовляти за півтора року померло стільки дітей — щодня майже по дві дитини? Яким за розмірами був цей будинок?

Ф. Т.: — За розмірами цей будинок був невеликим, дві палати: одна — для дівчаток і  друга — для хлопчиків. Решта — допоміжні приміщення.

Під час Голодомору в Запоріжжі прагнули врятуватися десятки тисяч селян, які з дітьми йшли і їхали на Дніпрогес й інші новобудови сталінської п’ятирічки. Люди сподівалися знайти роботу і їжу. Хтось знаходив, але більшість — ні. Але в місті вмирали так само, як і в селі. Дітей інколи залишали на вокзалах (поряд їх два), на вулицях, біля установ, в під’їздах тощо з надією на те, що їх підберуть представники державної влади та нагодують. Залишали, сподіваючись, що вони будуть врятовані.

З. П.: — Чи збереглися архівні дані про те, які фінансові ресурси виділялися з міського бюджету Запоріжжя на цей будинок немовляти? Скільки дітей, що перебували в цьому будинку, вижили?

Ф. Т.: — Скільки виділяли немовлятам, невідомо.  Важливо інше. Поряд з цим сиротинцем були розташовані приміщення суду, прокуратури, міліції, ДПУ, міськкому партії, міськвиконкому, інші державні установи. Ця територія — це центр міста, де жила найзабезпеченіша частина населення краю — тисячі партійних і радянських службовців, міліціонерів, суддів тощо. Вони перебували на державному забезпеченні (в їх пайки входили крупа, м’ясо, жири, цукор, яйця, оселедці, свіжа риба, чай, молоко; ці пайки видавалися як  на голову сімей, так і на утриманців). Пайки постійно збільшували. З цього приводу збереглося багато документів. Коли хоча б один раз у тиждень ці люди надали харчову допомогу нещасним дітям, немовлята мали б усі шанси вижити.

Ці люди знали все, ходили поряд і …не допомагали. Більшого злочину не придумаєш. Хіба це не фашизм в комуністичній обгортці?

З. П.: — Де відбувалися поховання дітей? Чи встановлено на місці їх поховання пам’ятний знак?

Ф. Т.: — Місця поховання невідомі. Свідків немає, архіви мовчать…

Очевидці говорили, принаймні, про два масових поховання часів Голодомору на околицях міста. Проте ці місця до сьогодні так і не досліджені. Владі не до цього, хоча Служба безпеки чи прокуратура мусіли б цим зайнятися. Не визначене, відповідно, й місце поховань цих немовлят, не поставлено хрест.

З. П.: — Як ви можете охарактеризувати соціальний склад померлих дітей?

Ф. Т.: — У згаданій «Книзі пам’яті…» ми зазначили їх соціальний стан так, як його було вказано в записах акту про смерть. Найбільше, звичайно, вихідців зі селян. Але в переважної частини походження не встановлене. Напевне, це ті, кого батьки залишали без будь-яких посвідчень. Тому є такі екзотичні записи імен як, наприклад, Бернард Шоу, Леся Українка, Анна Кареніна, Дем’ян Бєдний тощо. Чим керувалися працівники сиротинця, присвоюючи немовлятам такі імена, сказати важко.

151004_B_Shaw2
ФОТО СВІДОЦТВА ПРО СМЕРТЬ БЕРНАРДА ШОУ, МАЛЮКА, ЯКОГО НАЗВАЛИ НА ЧЕСТЬ ВІЗИТУ В СРСР ВІДОМОГО АНГЛІЙСЬКОГО ПИСЬМЕННИКА

Стосовно згаданого Бернарда Шоу відомо лише, що його вік — «2» (тижні, місяці, роки — невідомо), помер він першого серпня 1933 р., причина смерті — істощеніє (та записано в свідоцтві). Не виключаю, що його могли так назвати на честь візиту в СРСР 21—31 липня 1933 p. відомого англійського письменника Бернарда Шоу — лауреата Нобелівської премії. Про Лесю Українку сказано, що її вік — 8 місяців, померла 6 лютого 1933 р., причина смерті та сама — виснаження.

З. П.: — Може, хтось сліпо вірив у більшовицький рай і так хотів увіковічнити приїзд всесвітньовідомого письменника?

Ф. Т.: — Насправді, це був не рай, а пекло, а Бернард Шоу був жертвою більшовицької містифікації.

Процитую стосовно цього факту матеріал одного з джерел: «Коли Б[ернарда] Шоу, який відвідав СРСР… європейські журналісти запитали про голод, він із властивим йому цинізмом відповів, що ніколи і ніде не їв так смачно, як в СРСР. Письменник загалом відзначався винятковою аморальністю та подвійними стандартами, попри те, що його міфологізована постать є одним зі зразків «моральності» в літературі XX століття». Бернард Шоу повністю заперечував факт українського голодомору й репресій проти української інтелігенції.

Але що казати про чужоземців, якщо співорганізатором Голодомору, цього українського пекла, був виходець із нашого Запорізького краю Влас Чубар.

З. П.: — Георгію Івановичу, з попередньої розмови з вами знаю, що у вашому музеї є особисті речі Власа Чубаря. Що це за речі?

Г. Ш.: — 1977 р. мені, як музейному працівникові, довелося вперше побувати на батьківщині Власа Чубаря у селі Чубарівка (до 1925 р. — Федорівка) Пологівського району Запорізької області. У Чубарівці селяни зберегли хату, в якій народився їх відомий земляк. Спілкуючись з ними, я запитав, чи є в хаті або в селі якісь особисті речі або самого Власа Яковича, або його батьків чи родичів. У відповідь мені передали нагрудний знак, який Власу Чубарю в березні 1933 р. вручили колгоспники Одещини. На лицьовій стороні знаку поруч із зображеннями полів і тракторів на червоному прапорі зроблено напис: Кращому колгоспникові вдарникові. Колгоспник підмога радвлади на селі. На звороті ювеліри вигравіювали слова: «т. Чубарю від колгоспників Одещини» і поставили дату: 3.3.1933. Зроблено цей знак зі срібла, яке зібрали селяни Одещини, а виготовили його за їх індивідуальним замовленням, мабуть, у єдиному екземплярі.

Лише пізніше, коли правда про Голодомор в Україні стала відомою, усвідомлюєш весь жах дати «1933». Фантасмагоричним є те, що саме в час голодомору Влас Чубар отримував такі пам’ятні знаки, причому від простих людей — селян, хоча, зрештою, ми знаємо, як організовували вручення таких знаків (насправді, за вказівкою органів партії чи влади).

Влас Чубар, як відомо, саме в час голодомору очолював Раду народних комісарів УРСР, а, отже, зокрема й на ньому лежать безпосередня вина за акт геноциду на території УРСР. 13 січня 2010 р. апеляційний суд Києва виніс щодо нього та інших причетних осіб належне рішення. Пам’ятники Чубарю в Києві та Краматорську, відповідно, були демонтовані.

151004_V_Chubar
13 СІЧНЯ 2010 Р. АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД КИЄВА ВИЗНАВ В. ЧУБАРЯ ВИННИМ В ОРГАНІЗАЦІЇ ГОЛОДОМОРУ ТА ПОСТАНОВИВ: «ПІДСТАВ ДЛЯ РЕАБІЛІТАЦІЇ ЧУБАРЯ ВЛАСА ЯКОВИЧА НЕМАЄ»

За однією з версій, причиною сталінських репресій стосовно В. Чубаря було те, що в 1934 р. він на XVII з’їзді ВКП(б) був серед опозиціонерів, які запропонували С. Кірову змінити Й. Сталіна на посаді керівника партії. Кіров начебто відмовився, але розповів про цю пропозицію вождеві. Можливо, саме це й стало причиною репресій і страти В. Чубаря в 1939 р. (в серпні 1955 р. судовими органами СРСР його було реабілітовано).

Якщо ця версія відповідає істині, то можна припустити, що Влас Чубар знав чи здогадувався про справжні наслідки голоду в УРСР, і, виступаючи супроти Й. Сталіна, хотів у якийсь спосіб убезпечити республіку від таких актів геноциду в майбутньому. Але це, зрозуміло, не применшує його вину в скоєному злочині.
З. П.: — Юліє Валентинівно, в архіві ми з вами переглядали картки (актові записи про смерть) з будинку немовляти Жовтневого району Запоріжжя за 1932—1933 р. Як ви, як дитячий лікар, можете прокоментувати причини смерті цих дітей? Яка статистика цих смертей та яка, на вашу думку, справжня їх причина?

Ю. В.: — Переглянувши актові записи про смерть дітей перших років життя, які померли в сиротинці в зазначений період, можу констатувати, що діагноз істощеніє мали  майже 30% діток. Решта з них (35%) померли від інфекційних хвороб шлунково-кишкового тракту, захворювань легенів (10%), інфекційного вірусного захворювання на кір (13%) і ще 12% — від інших захворювань. У проаналізованій документації високі показники смертей від інфекційного враження шлунково-кишкового тракту реєструвалися як серед населення міста, так і в сиротинці. Вражає значне зростання захворювань на кір, що свідчить про фактичну епідемію цього захворювання в умовах відсутності вакцинації малечі.

Не викликає сумнівів причина смерті від істощенія, кахексії, атрофії до кісток (останні два терміни, які також зустрічаються в актах про смерть, — це теж прояви голодування), кількість яких зросла саме в середині літа 1933 р., тобто саме в пору збирання врожаю на родючих землях південної України. Причому кількість загиблих малюків влітку 1933 р. (більше 120 смертей) перевищувала аналогічні показники за зимові, весняні місяці того ж року майже в 2,5 рази та була в 10 (!!!) разів більшою ніж за весь 1932 р. Серед загиблих половина малюків повинна була вигодовуватися лише молоком матерів, бо їх вік складав менше 3-4 місяців. Вивчаючи актові записи, я натрапила на найстрашніші дні наприкінці липня (20—23.07.1933 р.): серед 360 свідоцтв по смерть половина документів була виписана саме дітям сиротинця.

Звичайно, діагнози, які були поставлені більше ніж вісімдесят років тому, мають розбіжності з сучасною міжнародною класифікацією захворювань. Так, наприкінці 1932 р. почав з’являтися серед причин смерті такий діагноз як нарушеніє пітанія (біля 20 випадків), який в подальшому, вірогідно, трансформувався в істощеніє. Однак, це лише мої припущення, які не мають пояснень у коротких записах причин смерті.

Між іншим, ураження шлунково-кишкового тракту (35% дітей) могли мати не тільки інфекційний характер, адже такі клінічні прояви могли стати ланкою враження органів та систем органів через недостатнє надходження поживних речовин чи їх неналежну якість (зіпсовані чи навіть неїстівні продукти). До речі, значна смертність від інфекційних хвороб теж спричиняється білковою недостатністю, пов’язаною з недоїданням, бо призводить до невідповідного імунного захисту організму.

З. П.: — Зараз у Запоріжжі також є будинок немовляти (сиротинець). Які усереднені дані щодо смертності дітей того ж віку в цьому сиротинці, наприклад, хоча б за останні десять років?

Ю. В.: — На  мій погляд, порівняння показників смертності дітей у 30-х роках з нашим часом є некоректним (дуже різняться можливості сучасного суспільства в наданні дітям медичної допомоги). Так, у наш час медична громадськість турбується проблемами передчасно народжених дітей, тих, що народжуються з дуже низькою та екстремально низькою масою тіла (близько 500 г) та не можуть без спеціального медичного спостереження й догляду «дорослішати поза утробою матері». Принципово відрізняються причини смерті, серед яких домінують так звані перинатальні причини (загрозливі стани, які виникають під час вагітності, пологів), вроджені (іноді множинні) вади розвитку. Поряд із цим, у наш час значно знизилася смертність дітей через інфекційні захворювання, зокрема завдяки їх вакцинації.

Мене більше зацікавило співвідношення померлих малюків, які перебували в сиротинці, й тих, що помирали в сім’ях. Не можна не помітити, що в державному закладі смертей від істощенія було майже в п’ять разів більше, тоді як загибель від пневмоній, інфекційних ентероколітів, слабості при народженні та інших реєстрували з приблизно однаковою частотою і в сиротинці, і в родинах! Уявіть: у такі страшні умови нелюдського ставлення до беззахисних немовлят і дітей перших років життя був поставлений саме державний заклад, в якому передбачалося плекання дітей за відсутності батьків! Отже, можемо зробити висновок: страждали та гинули саме найслабші, найнезахищеніші, найвразливіші!

З. П.: — Юліє Валентинівно, ви — дитячий лікар, а тому чудово знаєте ціну кожного дитячого життя. Як лікар, ви знаєте також, що стоїть за кожним таким записом про смерть. Ви, крім того, й самі є матір’ю. Які емоції викликає у вас ознайомлення з актовими записами про смерть із запорізького будинку немовляти?

Ю. В.: — Перегляд цих трагічних записів не може залишити байдужим жодну людину, це неможливо описати словами, бо будь-які слова не можуть виміряти душевного болю від усвідомлення страждання сотень діток, від втрати ними їх беззахисного життя в перші ж роки існування, причому за відсутності турботи батьків, долі яких неможливо прослідкувати (зрозуміло, саме собою напрошується припущення, що й їхні батьки так само помирали через відсутність їжі).

Виникають й інші запитання, зокрема щодо кількості  малюків у сиротинці, адже не зрозуміло, звідки і чому в ньому виявилася така велика кількість дітей (архівні дані про це відсутні). Можливо, їх батьки приїздили на будівництво Дніпрогесу та перебували десь поруч, не знаючи, що насправді відбувається з їх дітьми. Можливо й інше: дітей привозили до міста з навколишніх сіл, щоб залишити в сиротинці та дати їм шанс підгодуватися в державній установі. Зрештою, можливим є одночасно і перше, і друге. До речі, жодні відомості про батьків немовлят у переглянутих актах смерті не зазначені. Загалом, нез’ясованих питань багато, але жахливі факти загибелі великої кількості дітей у цей період приголомшливі.

На завершення скажу, що в більшості українських родин є схожі болючі спогади. Так, мої дідусі й бабусі пережили голод у Черкаській області. У час голоду старші діти виїжджали працювати до великих міст, у селі залишалися в основному матері з дітьми, які були дуже слабкими та мали такі безбілкові набряки, що оченята були вузькі-вузькі наче щілинки (цитую лист з сімейного архіву моєї прабабусі до старших дітей). За сумною традицією нашої сім’ї, моя бабуся — в ті роки шістнадцятирічна дівчинка — ніколи не дозволяла викидати до смітника жодної скоринки навіть зачерствілого хліба. Коли дорослішаєш, стає зрозумілою та гірка мудрість попереднього покоління.

Про запорізький сиротинець не можна мовчати, про нього не можна забувати. Нам треба прикладати багато зусиль, щоб розповісти нащадкам страшну правду про нього, щоб пробудити почуття людяності в підростаючого покоління до кожного (!) людського життя.

З. П.: — Федоре Григоровичу, але ж це якась фантасмагорія: навіщо радянській владі було морити голодом дітей? Адже влада могла з них виховати вірних і відданих будівничих світлого комуністичного майбуття. Отже, навіщо?

Ф. Т.: Масове дітовбивство не піддається жодному логічному поясненню.

Це найогидніший злочин супроти людяності: адже навіть тварини не вбивають своїх дитинчат. А що ж тоді казати про людей?

На противагу цьому, в запорізькому будинку немовляти радянська влада робила навпаки: замість того, щоб рятувати осиротілих дітей, батьки яких загинули від голоду, для цих абсолютно беззахисних створінь тут створювали пекло. Нам залишається лише одне: сподіватися, що на тому, іншому світі ці беззахисні створіння, які нікому не спричинили зла, потрапили в рай. І серед них — наш маленький українець, якому дали ім’я Бернард Шоу.

Відомості про смерть цих восьми сотень дітей у запорізькому будинку немовляти — це дані для міжнародного суду чи трибуналу, який колись ще розглядатиме діяльність ВКП(б)-КПРС на території України.

Інтерв’ю підготував Зіновій ПАРТИКО, Запоріжжя

Джерело:
http://www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayina-incognita/bernarde-shou-laskavo-prosymo-u-peklo
«Бернарде Шоу, ласкаво просимо у пекло!»
31 липня, 2015 – 11:08

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *