Нова надія Середньої Європи

160124_BBSU_1

У новий 2016 рік Європа входить, можливо, як ніколи більше після ІІ Світової війни, переобтяжена проблемами і поділами: московитська анексія Криму і московитсько-українська війна на сході України підірвали сякий-такий порядок, який давав хоч якусь певність. Вал біженців й мусульманський тероризм, що поставили під сумнів безпеку, загострив протиріччя між ліволіберальними урядами Старої Європи та консервативними керівниками країн Нової Європи, здається, ось-ось виллється у війну санкціями усередині ЄС.

Проблеми Старого континенту можна ще довго перелічувати й аналізувати їхні причини, можливі наслідки, пропонувати спроби їхнього вирішення. Але на тлі європейських проблем, особливо безпекових та світоглядних, дуже цікавим виглядає воскресіння ідеї Середньої Європи, але без німців: Середземелля, Міжмор’я, Балто-Чорноморського союзу, Чорноморсько-Балтійського-Адріатичного об’єднання.

Це мало б у якийсь спосіб об’єднати Польщу, Україну, Білорусь, Литву, Латвію, Естонію, Чехію, Словаччину, Угорщину, Румунію, Словенію, Хорватію, Боснію і Герцеговину, можливо, Чорногорію, Албанію, Косово, Болгарію та Македонію.

Головними протагоністами, які просувають цю ідею у новій формі, є консервативні президенти Польщі та Хорватії. Більше того, ця ідея уже отримала і свої перші, дещо обережні кроки: відродження Вишеградської групи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) і з ними й Хорватія та початок будівництва газопроводу Рієка (Хорватія) – Ґданськ (Польща).

160124_BBSU_2

(клікнути для перегляду зображення)

Залишаючи збоку економічні, політичні та військові аспекти, варто поглянути на певні культурно-антропологічні особливості запропонованого об’єднання. Перш за все, впадає в очі, що більшість можливих членів цього гіпотетичного об’єднання належать до балто-слов’янського світу, а мадяри, румуни та молдавани носять у собі доволі сильну слов’янську компоненту. З іншого боку, південні слов’яни мають  доволі сильну ілірську компоненту, який їх зближає з албанцями – прямими потомками античних ілірів. І знову ж таки, більшість можливих держав-членів повністю або частково у різний період своєї історії належали до Речі Посполитої або Австро-Угорщини. Також важливим є те, що всі ці країни є посткомуністичними, а більшість із них зазнала московитської окупації.

Слід зазначити, що в часі комуністичного панування у цих країнах, більше чи менше, жорстоко переслідували християн, особливо Католицьку Церкву. Конфесійна приналежність у цих країнах ще донині є доволі сильним маркером ідентичності місцевого населення. Польща, Литва, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Хорватія – країни, де переважає католицтво, як віросповідання більшості населення. Латвія, Білорусь, Україна, Румунія, Боснія і Герцеговина, Албанія, Косово, Чорногорія – мають доволі значну й впливову католицьку меншину. І лише Естонія, Болгарія та Македонія мають мініатюрні католицькі меншини. В Естонії переважають протестанти, а в Болгарії та Македонії – православні. Жодна з цих країн не має великої кількості мігрантів-мусульман, хоча значна частка мусульман проживає в Албанії, Боснії і Герцеговині та Косово. А Україна має автохтонну мусульманську меншість – корінний народ Криму та півдня України – кримських татарів. Специфікою цих мусульманських меншин є їхня автохтоність у країнах проживання та те, що радикальний іслам у їхньому середовищі практично невідомий.

Слід також зазначити, що практично в усіх можливих країнах-членах православ’я не є того фанатичного та шовіністичного зразка, яке сповідує РПЦ та сербське православ’я. Проблемним є українське православ’я, через його невизнаність у світовому православ’ї, а також доволі потужна присутність РПЦ в Україні та Білорусі. Окрім цього, Македонія та Чорногорія мають подібну проблему з присутністю на їхніх теренах СПЦ, хоча в Македонії вона зведена до мінімуму, а також і в тому, що Чорногорія та Македонія мають свої православні церкви, невизнані у світовому православ’ї. Проблема сербського православ’я в Хорватії та Боснії і Герцеговині, де СПЦ має роль етнічної церкви сербської меншини та пропагує часто крайній фанатизм, шовінізм і нетерпеливість до інших, є окремою історією.

Хоча з цими формами православ’я та ісламу католицтво у цих країнах доволі легко може встановити нормальні добросусідські стосунки й бути союзником у відстоюванні фундаментальних християнських цінностей, супроти яких ліволіберали та ЛГБТ-організації розгорнули на всьому європейському континенті справжню війну.

У країнах, які би могли об’єднатися у Міжмор’я, прив’язаність населення до традиційних християнських та національних цінностей доволі сильна, можливо, всюди, окрім Чехії. Ну принаймні, набагато сильніша, ніж у так званій Старій Європі. Тому можна очікувати, що у випадку формування цього об’єднання, Міжмор’я могло би стати своєрідним центром відродження традиційної Європи.

Таке ймовірне відродження традиційної Європи могло би спровокувати і відродження релігійності, а так стати джерелом онови європейського християнства. Міжмор’я могло б стати шансом для європейського християнства: не втопитися і не зникнути в морі лібералізму й мусульманської міграції на Старий континент.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:
http://catholicnews.org.ua/nova-nadiya-serednoyi-ievropi
Нова надія Середньої Європи
Нед, 10/01/2016 – 21:37

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

This site uses Akismet to reduce spam. Learn how your comment data is processed.