Де він, «план Маршалла» для України?

160430_west&ptn

Ті з читачів «Дня», кому, як то кажуть, «за тридцять із гаком», пам’ятають мабуть, що на початку 1994 року ЦРУ США представило аналітичну доповідь, у якій, зокрема, йшлося про майже неминучий розкол України на дві держави, більше того – про можливу втрату української державності як такої. Все у тій доповіді було на місці: статистичні та соціологічні дані, думки експертів, наукова аргументація висновків… От тільки нічого схожого на той прогноз не сталося. Тож, виходить, іноді не тільки багаті плачуть, а й високооплачувані аналітики потрапляють пальцем у небо.

Після того багато було песимістичних, а часом навіть катастрофічних прогнозів західних експертів щодо майбутнього України. Проте, попри всі труднощі та трагічні події, найгіршого не сталося. Це не означає, що на розмисли зарубіжних аналітиків не треба зважати; просто потрібно розуміти, що вони – не боги й не святі, а водночас жити слід передовсім власним розумом, бо ніхто краще за нас самих не знає нашої ситуації…
Читати далі Де він, «план Маршалла» для України?

Леонід УШКАЛОВ “МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ: ЩО ТАКЕ УКРАЇНА” (ІІ)

160427_M_Drahomanov
Михайло Драгоманов

(закінчення)

Але й це ще не все. Приблизно така сама візія України, як її подав Драгоманов у своєму «Передньому слові до «Громади»», вже була відома з підписаної криптонімом И. М. публікації в журналі «Основа» за травень 1861 року «Краткое географическое обозрение края, населенного южнорусским (украинским или малороссийским) народом». Ось що тут сказано: «Країна, населена південнорусами (українцями, малоросами), займає частину Східної Європи. Її протяжність із заходу на схід становить майже 20 градусів довготи, тобто від 38 до 58 градуса східної довготи (рахуючи від острова Ферро), що складає понад 1.800 верст. Найбільша протяжність з півночі на південь сягає 900 верст, тобто від 44 градусів 30 мінут до 53 градусів 45 мінут північної широти. Читати далі Леонід УШКАЛОВ “МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ: ЩО ТАКЕ УКРАЇНА” (ІІ)

Леонід УШКАЛОВ “МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ: ЩО ТАКЕ УКРАЇНА” (І)

160426_1_Ukraine_map_XVII
(клікабельно)

Михайла Драгоманова (1841–1895) поціновували по-різному і за його життя, і згодом. Хтось, як-от Сергій Степняк-Кравчинський, Єгор Лазарев та Фелікс Волховський, бачив у ньому одного з «найбільших політичних мислителів» свого часу[1]. Хтось міг пристати на думку Микити Шаповала, який стверджував, що Драгоманова цілком справедливо вважають «батьком модерного визвольного руху та творцем визвольної програми українського народу або коротше – ідеологом нової України»[2]. А хтось поділяв присуд Дмитра Донцова, згідно з яким Драгоманов є символом ХІХ століття – цього «найбільш антигероїчного віку нашої історії»[3]. Нехай там як, але навіть діаметрально протилежні оцінки ідей Драгоманова незаперечно свідчать про одне: його роль в українській традиції двох останніх століть важко переоцінити. А ще, як на мене, вони свідчать про те, що наші оцінки Драгоманова ще й досі навряд чи можуть претендувати бодай на якусь остаточність. І головна причина цього – неможливість дотримання засади, про яку говорив колись Юліан Охримович: «Історик Драгоманова мусить держатися одного важного правила: брати під увагу всі його твори, не минати ніже титли, ніже коми…»[4]. Але ж ці твори досі так і не зібрано, не видано, не прокоментовано. Важко навіть сказати, скільки їх є взагалі. Так, у 1906 році Михайло Павлик стверджував, що «всіх творів Драгоманова, з перепискою, буде на 60 великих томів!»[5]. Може, це й перебільшення, бо Павлик мав схильність до всіляких гіпербол[6]. Пізніше, у 1920-х роках, Всеукраїнська академія наук планувала видати твори Драгоманова у 25-и томах, а вже на початку 1970-х Петро Одарченко писав, що коли б зібрати докупи всі праці Драгоманова, то «вони склали б понад 30 великих томів»[7]. Скільки ж їх є насправді?..
Читати далі Леонід УШКАЛОВ “МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ: ЩО ТАКЕ УКРАЇНА” (І)

Трохи шизофренії

160423_ukr

Різного штибу соціологічні опитування – якщо вони тільки не фейкові та в міру коректні – завжди приносять сяку-таку поживу для роздумів. І так само для здивувань. При цьому як роздуми, так і здивування можуть забарвитись у найпротилежніші емоції. Бо такий вже він є, сам у собі суперечливий і бентежний vox populi. Тим більше, якщо populus – наш рідний український.

Десь коло двох тижнів тому промайнула новина, що їй я спершу зрадів. Точніше, не так їй, як її заголовкові: «Найгірше українці ставляться до Путіна». Радіти з цього приводу на третьому році путінської аґресії – справа взагалі-то дещо абсурдна. Це майже як зрадіти новині про те, що Дніпро впадає в Чорне море. Але я все одно зрадів, бо з українцями ніколи й ні в чому не можна бути певним. Отже, той соціологічний факт, що з усіх знаних їм лідерів українці найгірше ставляться таки до Путіна, я подумки відсвяткував як перемогу. Чи як її прийнято тепер писати – #перемога.
Читати далі Трохи шизофренії

Два світи – два мазохізми

160422_leo-rasha
У нашій щорічній епопеї з Євробаченням чітко й послідовно простежується загальна еволюція нової української культури. Навіть такий неофіт (і, щиро кажучи, дилетант) від поп-музики, як я, не може цього не помітити. Вже у самій назві цього пісенного конкурсу є для нас щось фатально орвеллівське — те, що нам повинні були заборонити в самому зародку.

Епоха Кучми: «Hasta la Vista» й «Дикі танці». Перша виклична з’ява Руслани в образі європеоїдної шаманки.

Період Ющенка: гурт із актуальною для того часу назвою «Ґринджоли», а також, як ви пам’ятаєте, Вєрка Сердючка з її цілком пророчим «Раша Ґудбай». Скільки отрути та жовчі вилила тоді Росія на бідолашного й, здавалося б, зовсім безпечного для неї Данилка! Але яким жирнючим маркером історії він став! Як нещадно позбавляли його ефірів та корпоративів лише за здогад, за саму тільки підозру вдаваного супротиву! Лише за те, що росіяни недочули. Або, резюмував би Фройд, що насправді хотіли дочути.
Читати далі Два світи – два мазохізми

Збивати пасажирські лайнери – це так по-кремлівськи

160411_1_terror
Повітряний тероризм в «гібридній» політиці Росії

У березні цього року Європейська робоча група високого рівня подала на розгляд Європейської комісії (фактичного уряду ЄС) новий звіт про ризики польотів цивільних літаків над зонами збройних конфліктів.

Документ базується на досвіді трагічних подій катастрофи пасажирського літака Боїнг 777-200 рейсу МН17 компанії «Malaysia Airlines». Літак був збитий 17 липня 2014 року зенітним ракетним комплексом (ЗРК) «Бук» Збройних сил Росії в повітряному просторі України над окупованим Донбасом.

Літак здійснював рейс за маршрутом аеропорт Амстердам-Схіпхол (Нідерланди) – Куала-Лумпур (Малайзія). На борту були 283 пасажирів і 15 членів екіпажу. Не вижив ніхто, а речі загиблих були розграбовані мародерами з числа російських терористів, найманців і їхніх місцевих посібників.
Читати далі Збивати пасажирські лайнери – це так по-кремлівськи

Антоновичі: приклад жертовного служіння Україні та проекції на сьогодення

160410_V_Antonovych
ВОЛОДИМИР АНТОНОВИЧ — НЕ ЛИШЕ ВИДАТНИЙ ВЧЕНИЙ, ЗАСНОВНИК НАЦІОНАЛЬНО ОРІЄНТОВАНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ, А Й РОДОНАЧАЛЬНИК ДИНАСТІЇ УСЛАВЛЕНИХ УКРАЇНСЬКИХ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ — ДМИТРА, МАРКА ТА МИХАЙЛА АНТОНОВИЧІВ

Не так давно «День» розповів про рід Алчевських, представники двох поколінь якого зробили визначний внесок у різні сфери вітчизняної економіки, культури та політики. Сьогодні йтиметься про інший рід, без якого вже півтора століття не можна собі уявити українське життя в самій Україні та в діаспорі. Цей рід самим фактом свого існування засвідчив спадкоємність інтелектуальних, моральних і фахових традицій в українській історії, яка пройшла крізь численні трагедії та злами.

Загалом український суспільний краєвид упродовж останнього століття було стільки разів викошено і перекопано, що нормальна спадковість вважається мало не за виняток. Але такі винятки є. Серед них один із найунікальніших — родина Антоновичів, яка відігравала величезне місце і в українській науці, і ширше в українському суспільно-політичному і культурному ландшафті від середини ХІХ і до початку ХХІ століть і нові генерації якої, ймовірно, зроблять ще чимало для національної культури та дослідницької думки.
Читати далі Антоновичі: приклад жертовного служіння Україні та проекції на сьогодення

90 років тому затвердили “харківський” правопис української мови

160409_pravopys-new

Ну, як уже пішла така гулянка з декомунізацією і деколонізацією, то варто б уже взятися і за новий український правопис. На жаль, це питання забуксувало ще з перших років Незалежності і буксує досі. Робляться лише окремі несміливі уточнення (реабілітація букви “ґ”) і вводяться якісь нові правила, але загальної реформи правопису не існує.

У квітні якраз минає 90 років з появи “Проєкту українського правопису”.

Микола Скрипник, на честь якого цей правопис назвали “скрипниківським”, писав: “Прощальні слова Ілліча були про те, щоб я свідомо перегинав і загострював у боротьбі з великодержавним російським шовінізмом українське національне питання“. І далі: “Невірно, неправдиво гадати, що треба чимсь обмежувати наше національне будівництво. Будувати національну культуру, це значить – давати нові сили, нові вартості українському народові”.

Читати далі 90 років тому затвердили “харківський” правопис української мови