Леонід УШКАЛОВ “МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ: ЩО ТАКЕ УКРАЇНА” (І)

160426_1_Ukraine_map_XVII
(клікабельно)

Михайла Драгоманова (1841–1895) поціновували по-різному і за його життя, і згодом. Хтось, як-от Сергій Степняк-Кравчинський, Єгор Лазарев та Фелікс Волховський, бачив у ньому одного з «найбільших політичних мислителів» свого часу[1]. Хтось міг пристати на думку Микити Шаповала, який стверджував, що Драгоманова цілком справедливо вважають «батьком модерного визвольного руху та творцем визвольної програми українського народу або коротше – ідеологом нової України»[2]. А хтось поділяв присуд Дмитра Донцова, згідно з яким Драгоманов є символом ХІХ століття – цього «найбільш антигероїчного віку нашої історії»[3]. Нехай там як, але навіть діаметрально протилежні оцінки ідей Драгоманова незаперечно свідчать про одне: його роль в українській традиції двох останніх століть важко переоцінити. А ще, як на мене, вони свідчать про те, що наші оцінки Драгоманова ще й досі навряд чи можуть претендувати бодай на якусь остаточність. І головна причина цього – неможливість дотримання засади, про яку говорив колись Юліан Охримович: «Історик Драгоманова мусить держатися одного важного правила: брати під увагу всі його твори, не минати ніже титли, ніже коми…»[4]. Але ж ці твори досі так і не зібрано, не видано, не прокоментовано. Важко навіть сказати, скільки їх є взагалі. Так, у 1906 році Михайло Павлик стверджував, що «всіх творів Драгоманова, з перепискою, буде на 60 великих томів!»[5]. Може, це й перебільшення, бо Павлик мав схильність до всіляких гіпербол[6]. Пізніше, у 1920-х роках, Всеукраїнська академія наук планувала видати твори Драгоманова у 25-и томах, а вже на початку 1970-х Петро Одарченко писав, що коли б зібрати докупи всі праці Драгоманова, то «вони склали б понад 30 великих томів»[7]. Скільки ж їх є насправді?..

На заваді остаточних висновків стоїть і те, що основні проекти Драгоманова залишились незавершеними. Маю на увазі видання «Громади», Шевченкового «Кобзаря» й українських історичних пісень. Про це писав свого часу Іван Франко. Мовляв, Стара Громада відмовилась підтримувати женевську «Громаду» й та припинила своє існування. Так само не була завершена й робота над «Кобзарем», бо в Женеві Драгоманов не мав під рукою «ані автографів, ані засобів до усталення хронології Шевченкових творів. Може, се й була причина, для чого видання Драгоманова, що, по його запевненням, було вже майже готове в стереотипах, так і пропало і ані одна його відбитка не появилася в світ»[8]. Та «найбільше, – писав Франко, – приходиться пожалкувати того, що й третій план Драгоманова, в якім він бачив діло свого життя, себто видання третього тому політичних пісень українського народа, лишився невиконаний…»[9]. Я вже не кажу про ті проекти, які Драгоманов тільки-тільки розпочав, як-от «Історія української літератури», або ті, що так і залишилися в нікому не відомих рукописах, як, наприклад, його курс історії України. Якщо вірити Павликові, Драгоманов написав цей курс «яко вступ до його ж історії української літератури (лише початої!)». І далі: «Лежать усі такі рукописні праці Драгоманова, не доступні ні для кого, з великою втратою для теперішнього українського руху! І нема на всій широкій Україні людей, котрі би зглянулися на те та й видали його швидче на користь земляцтву!!»[10]. Так і пішов цей курс у небуття. Принаймні на початку 1930-х років Дмитро Дорошенко писав: «У високій мірі треба пожалкувати, що Драгоманів не взявся сам скласти хоча б короткий, але повний і систематичний курс історії України. Ніхто краще, як він, з його великим талантом, з його ясним розумінням українського історичного процесу, з його широкою ерудицією, – не виповнив би цього завдання»[11].

Зрештою, інтерпретувати Драгоманова – то взагалі справа дуже й дуже непроста. Мені здається, Михайло Павлик мав рацію, коли писав свого часу: «Драгоманов вимагає спеціального дослідника, з особливими прикметами талану, розуму, характеру й серця»[12]. Та, загалом беручи, як свідчить мій власний скромний досвід вивчення творчості Драгоманова, відповіді вченого на всі принципові для нього питання завжди були дуже консеквентні й глибокі. Це стосується передовсім питання про Україну, яку Драгоманов палко любив до останнього свого подиху. Я б сказав навіть більше: цей «переконаний позитивіст і раціоналіст»[13], учений, наділений «вродженим критицизмом»[14], чоловік «тверезої, холодної, скептичної натури»[15], живучи на чужині, тужив за Україною. «Невже, невже помру, – писав він в одному зі своїх останніх листів, – не побачивши українського неба, журливих верб над водою, не почую, як увечері озивається той чи інший куток села? Мука! Яка мука!»[16].

160426_4_Ukraine_map_1900
А що ж таке Україна для Драгоманова? Найперше, це та земля, на якій живе народ, котрий розмовляє українською мовою. Будучи плюралістом, тобто вченим, який, на відміну, скажімо, від Маркса, ніколи не пробував пояснювати певні явища дією якогось одного-єдиного чинника[17], Драгоманов уважав, що «поведінка людей обумовлюється багатьма чинниками, і не раз у своїх творах доводив це, надаючи більшої ваги чинникам географічним»[18]. Справді, ще в передмові до збірки 1876 року «Малоруські народні перекази й оповідання» Драгоманов прямо писав: «…Географія – це підложжя історії»[19]. А ще через кілька років у праці «Історична Польща й великоруська демократія» учений розгорнув цю свою тезу докладніше. «Історія кожного народу, – казав він, – обумовлюється географією місцевості, яку він займає, або інакше, землею, на якій він живе. Щасливі ті народи, яким поталанило зайняти землі зручні й, сказати б, легкозрозумілі, тобто такі, чиї прикмети й стосунки легко збагнути навіть тоді, коли народ іще перебуває на невисокому щаблі розвитку. Та лихо тому народові, якому доведеться жити в місцевості, чиї географічні прикмети змушують його вступати в стосунки складні, такі, впоратися з якими можна лише за умови високого морального рівня: за умови тонкого розуміння, завзятості й послідовності»[20].

«Такі неабияк «важкі» місцевості, – вів далі Драгоманов, – дісталися майже всім слов’янам, зокрема й тим, які займають велику Східну рівнину Європи з її продовженням на заході до нижньої Ельби, тобто полякам, білорусам, українцям і великоросам. Рівнинний характер місцевості манить її мешканців до поширення навсібіч. Збиральними нитками є тут тільки ріки, але, оскільки вони переплетені у своїх притоках, їхні басейни легко переходять один в одного, – і рубежі народів, які тут мешкають, переплутуються між собою»[21]. А крім того, коли говорити про українців, то їхня місцевість «важка» ще й тому, що лежить «на великій дорозі, через котру перлись в Європу степовики – вояки з Азії і через котру до них добирались великі царства, сусіди з нашою Україною»[22]. Я б сказав, що у візії Драгоманова Україна постає тією чайкою-небогою, про яку йдеться в нашій старовинній народній пісні: «Ой, біда, біда тій чайці небозі, / Що вивела діток при битій дорозі…». Словом, на питання: чому історія українського народу – це довга вервечка всіляких злигоднів і страждань, чому українську історію не можна читати «без брому»? – Драгоманов відповів би, що причин тут, звісно, багато, але на першому місці стоїть, поза сумнівом, чинник географічний.

Мені здається, що для історичних поглядів Драгоманова географічний детермінізм характерний аж ніяк не меншою мірою, ніж для поглядів його щирого друга Левка Мечникова – географа, історика, соціолога й етнографа, чоловіка з «козацьким тілом» і «європейсько-українською душею» (так писав про нього Драгоманов у листі до Олександра Кониського від 5 липня 1888 року)[23]. Пригадаймо знамениту працю Мечникова «La civilisation et les grands fleuves historiques» («Цивілізація й великі історичні ріки»), видану в Парижі 1889 року його приятелем Елізе Реклю вже після смерті самого автора, якого Реклю вважав генієм[24]. На запитання: «Яка таємнича сила накладає на деякі народи те ярмо історії, яке залишається геть невідомим переважній більшості людей?»[25] – Мечников відповідав: природне середовище, передовсім вода, тобто ріки, моря й океани. «…Справжнім творцем історії, – пояснював він свою думку, – слід вважати середовище, а ріка має тут значення тільки тому, що є синтезом численних географічних умов»[26]. І далі: «…Ніде у світі не бувало так, щоб культурно-історичний розвиток відбувався поза межами річкового середовища, яке навіювало своїм мешканцям почуття яскраво вираженої й послідовної солідарності, хоч це й не заважає мені визнавати, що почуття солідарності може бути навіяне суспільству географічним середовищем і без посередництва ріки»[27]. Отже, природне середовище, а найперше вода – ось що рухає історію вперед. Сама по собі ця думка не нова. Її можна знайти, наприклад, у праці німецького вченого Карла Беттгера «Das Mittelmeer» («Середземне море»), виданій у Ляйпцизі 1859 року[28]. Мечников прихильно цитує думку Беттгера, згідно з якою «вода є не лише живодайним елементом у природі, але й дієвою силою світової історії (die eigentliche Zugkraft in der Weltgeschichte)»[29]. Саме на цьому ґрунті Мечников розвинув своє уявлення про цивілізаційний прогрес. Як він уважав, усі стародавні культури були культурами «річковими». На зміну цим «річковим» культурам приходять культури «морські». «Подібно до того, – писав учений, – як води всякої великої ріки насамкінець досягають моря, так і кожна культура має або загинути й розчинитися в якомусь ширшому культурному потоці, або сама розвинутись у ширшу, розпросторювану навсібіч культуру»[30]. А на зміну «морським», або «середньовічним», культурам від доби відкриття Америки приходять культури «океанічні», тобто культури Нового часу. Гадаю, що Драгоманов поділяв думки свого друга. Недаром він надавав такого великого значення в історії України Дніпру, недаром він так часто говорив про рух українців до Чорного моря як про їхнє історичне завдання (згадаймо хоч би його працю «Про українських козаків, татар та турків»[31]).

160426_Elisee_Reclus
Однак, напевно, іще більший вплив справив на Драгоманова щойно згаданий мною великий французький географ Елізе Реклю (1830–1905). Справа в тому, що, починаючи з 1877 року, Драгоманов на прохання Реклю працював над п’ятим томом його славетної книги «Nouvelle géographie universelle: la terre et les hommes» («Нова всесвітня географія: земля і люди»). Цей том був присвячений Скандинавії та європейській частині Російської імперії. Драгоманов готував для нього передовсім матеріали про Україну. Особливо напруженою ця робота була в 1879 році, коли вони з Реклю жили в селі Кларанс на північному березі Женевського озера, а також у Шезьєрі. Кажуть, що Реклю мав звичку працювати по 18 годин на добу – так само робив і Драгоманов[32]. П’ятий том «Нової всесвітньої географії» з’явився друком у Парижі 1880 року[33]. І вже одразу Іван Франко хотів перекласти українську частину цього видання. 13 жовтня 1880 року він просив Павлика надіслати йому п’ятий том географії Реклю: «На Реклю у нас найшовся б переводчик (часть говорячу про Малоросію), і ми радо б видали її»[34]. Однак цей задум, здається, так і не був утілений у життя. Тим часом російський переклад – не в усьому згідний з оригіналом – з’явився в Санкт-Петербурзі 1883 року[35].

160426_2_Ukraine_page
Як повідомляла своїх читачів 6 жовтня 1883 року львівська газета «Діло», у п’ятому томі книги Реклю Драгоманову вдалося створити «першу докладну географію України»[36]. Особливо цікавими в цьому сенсі є два параграфи четвертого розділу книги, який має назву «La Russie d’Europe» («Європейська Росія»): перший – «Vue d’ensemble» («Загальний огляд») та шостий – «Bassins du Dńepr et du Dńestr – Russie Blanche, Petite Russie, Nouvelle Russie» («Басейни Дніпра й Дністра – Білорусія, Малоросія, Новоросія»)[37]. Зокрема, тут на 488-й сторінці було подано першу історичну карту України, точніше кажучи, карту української колонізації («Déplacements historiques de l’Oukraїne»), яку за даними Драгоманова («d’après Dragomanov») підготував швейцарський картограф Шарль Ежен Перрон (1837–1919).

160426_3_Ukraine_map_XIX
А хто такі українці? Як переконливо доводить Драгоманов на підставі різних джерел, українці – це люди, які споконвіку мешкали передовсім на берегах Дніпра. Сьогодні, каже він, це «майже виключно землероби й люди дуже-дуже мирні за характером. Але колись давно, багато століть поспіль, війна була повсякчасним явищем на рівнинах, де протікає Дніпро, і мешканці мали бути готові або до битви, або до втечі. Могутня ріка, котра сьогодні мирно несе свої води серед країв, населених людьми однієї народності й однієї мови, є одним із тих потоків, які відігравали найважливішу роль в історії народів…»[38]. Дніпро постає тут в образі, кажучи словами Левка Мечникова, «великої історичної ріки». Його роль в історії України така сама, як і роль Нілу для єгиптян чи Янцзи й Хуанхе для китайців. Але, продовжує Драгоманов, територія розселення українців «далеко не обмежується одним лиш басейном Дніпра, – вони проникають на захід у басейн Вісли й переходять за Буг, а на сході посідають значну частину Донецького басейну; вони перейшли навіть за верхній Дон, а по той бік Азовського моря дійшли до Кубані й Кавказу»[39].

Словом, як напише Драгоманов трохи згодом у пояснювальній нотатці до проекту статуту товариства «Вільна спілка» (Женева, 1884), «українська порода обійняла певну, доволі однорідну географічну територію: край чорнозему від Карпат до північного схилу Кавказу, край, чию східну частину (від нижнього Дону до Каспію) українці стрімко заселяють на наших очах… Більш-менш уважне вивчення географічних особливостей цього краю та його становища щодо інших країв неодмінно покаже будь-кому існування особливих завдань його внутрішньої та зовнішньої політики, які можуть бути розв’язані за умови певного самоврядування цього краю, що можливе тільки за умови усвідомлення його мешканцями своєї єдності та своїх інтересів»[40].

Говорячи про вагомість географічного чинника в драгоманівській версії історії України, слід пам’ятати, що Драгоманов, так само, як і Левко Мечников, котрий відхрещувався від доктрини «географічного фаталізму»[41], аж ніяк не був схильний абсолютизувати «владу землі». Наведу всього лиш один показовий приклад. У статті «Псування українських народних пісень» Драгоманов зауважував: «…Стара Україна (XVII–XVIII ст.) з її козацькими звичаями, з її містами, міщанськими корпораціями й братствами, з мандрівними школярами, з їхніми віршами, піснями й театром, з виборним духовенством, мала свою культуру. І саме ця культура, а не одне лиш народне почуття, що перебуває під владою землі, створила ті українські народні пісні, які так чарують ще й досі і своїх, і чужих»[42].

Загалом беручи, відповідь Драгоманова на питання: хто такі українці й що таке Україна, – є продовженням, сказати б, костомарівської лінії, яка чи не найяскравіше проявилася в знаменитій статті 1860 року «Украйна. Письмо к издателю Колокола». «У майбутньому слов’янському союзі…, – писав тут Костомаров, – наша Південна Русь повинна скласти окрему громадянську спільноту на всьому просторі, де народ розмовляє південноруською мовою…»[43]. Зауважу принагідно, що цей погляд поділяв і сам видавець «Колокола». Принаймні в 167-му числі свого видання Герцен назвав статтю Костомарова «чудовою» («превосходной») і додав, що її заключна теза: «Нехай же ні великороси, ні поляки не називають своїми землі, заселені нашим народом»[44] – стисло подає і його власний погляд на це питання[45]. Наведені мною слова Костомарова Драгоманов дуже прихильно зацитував в одній зі своїх найкращих робіт – «Історична Польща й великоруська демократія», виданій у Женеві 1881 року[46].

Отже, повторюю, Україна для Драгоманова – це земля, на якій живуть люди, котрі розмовляють українською мовою і які «звуть себе українцями, русинами, русняками, а іноді й просто людьми, а од книжників зовуться малорусами, малоросіянами, рутенами і т. і.»[47]. Звернімо увагу на ту обставину, що першою серед самоназв нашого народу Драгоманов подає назву «українці». Це дуже важливо, бо на той час українців, кажучи словами Миколи Костомарова з його листа до Герцена, «звикли називати з легкої руки дяків Олексія Михайловича» «малоросами»[48]. Досить красномовним у цьому сенсі може бути ось такий епізод. У травні 1878 року Драгоманов планував виступити на паризькому Міжнародному літературному конгресі з протестом проти заборони української мови в Російській імперії. Для цього він підготував і видав у Женеві чималу брошуру «La littérature oukraїnienne, proscrite par le gouvernement russe» («Українська література, проскрибована російським урядом»)[49]. Цей виступ так і не відбувся, але інформацію про працю Драгоманова подав віце-президент конгресу Іван Тургенєв. І свій виступ він розпочав так: «Мушу сказати про три брошури, які мені було вручено. Заголовок першої «La littérature oukraїnienne». Це дивна назва [le nom est bizarre]; автор, видатна особа, надає перевагу цій назві замість назви «малоросійська література», яка значно більше відома [a préféré ce nom à celui beaucoup plus connu de littérature petite russienne]»[50].

Очевидно, назви «Україна» та «українець» були «дивними» й для Елізе Реклю. Принаймні серед самоназв нашої землі в його «Новій всесвітній географії» на першому місці стоїть таки ж «Малоросія»: «Les noms de Petite-Russie (Malo-Russie, Russie Mineure), d’Oukraїne, de Ruthénie…»[51]. А далі сказано, що всі ці назви мають, зрештою, «суто умовне значення, яке постійно змінювалося згідно з історичними перипетіями та навіть адміністративним поділом. Жодна з цих географічних назв не відповідає точно землям, населеним малоросійським племенем, бо ця народність, згрупована від початку в мінливу конфедерацію, ніколи не мала політичної єдності; навіть полишаючи осторонь закарпатських русинів, які мешкають у межах Угорського королівства, решта малоросів, починаючи з XIV століття, була тривалий час розділена між двома державами, Польщею та Литвою. Малороси центральної території, на берегах Дніпра, тільки-но встигли в XVII столітті завоювати собі певну автономію у формі вільної козацької спілки, як невдовзі втратили свою незалежність, віддавшись під протекцію Московського царства… Стосовно ж населення найдавнішої Русі [de l’ancienne Russie], тобто Русі Київської [c’est-à-dire de la Kiyovie], то воно відоме під своєю старовинною назвою – русинів чи русняків [Roussine ou Rousnake] – тільки на західних його теренах, там, де етнографічна несхожість іще більше увиразнюється несхожістю релігійних вірувань. Коли ж ім’я «Мала Русь» уперше з’явилося в візантійських хроніках наприкінці ХІІІ століття, то воно стосувалось Галичини й Волині; потім воно стало назвою краю по середньому Дніпру, чи Київського регіону, що його в такий спосіб відрізняли від великого князівства Московського, у чиїй столиці, Москві, мав осідок першосвященик руської церкви – митрополит, який переніс туди свій престол у XIV столітті. Так само й назва «Україна» [Oukraїne], тобто «окраїна» чи «мархія» [«frontière» ou «marche»], весь час пересувалась, залежно від зміни кордонів. Спершу її вживали на позначення Поділля, щоб відрізняти його від Галицької Русі, якій воно належало; потім, коли басейн Дніпра перейшов під владу Литви, ім’я України було присвоєне її південним провінціям, між Дніпром і Бугом. У Польській державі Україною називали здебільшого край малоросійських козаків. Але й Великоросія мала свої прикордонні території, свої окраїни, чи «україни», в одній з яких у XVII столітті виникли малоруські вільні поселення, або слободи, поділені сьогодні між Харківською, Курською та Воронезькою губерніями[52]. Як тільки певна територія заселялася, як тільки в ній виникали міста й жителі облаштовувались мирними, хоч тепер і не такими самостійними громадами, ця територія переставала бути «україною»; але скрізь, куди поселявся відносно вільний малорос, він приносив із собою і назву «україна» для тієї землі, якою він мандрував»[53].

Як бачимо, Елізе Реклю вирішив усе-таки вживати як основні усталені на той час назви «Малоросія» та «малорос», хоча Драгоманов наполегливо підкреслював, що основною назвою його рідного краю має бути «Україна», а його народу – «українці». «…Кожен, – писав він у 1882 році, – хто візьме в руки будь-який збірник актів, грамот, хронік, почавши від самого Богдана Хмельницького, будь-який етнографічний збірник, будь-яку мандрівку великороса на Україну в XVII–XVIII ст. (хоч би, наприклад, подорожні листи Катерини ІІ), будь-яку повість з українського життя (хоч би, для прикладу, «Вечори» або «Вій» Гоголя, пересвідчиться, що і свої, і чужі найчастіше називали й називають «малоросів» українцямиІм’я «малоросіяни» було і є книжним і вживалось здебільшого стосовно Чернігівської та Полтавської губерній, офіційної Малоросії в Російській імперії. Для жителів Слобідської України, Правобережної і для самої так званої Новоросії це ім’я – цілковита дивовижа, тимчасом як ім’я українців їм зовсім рідне. Воно звучить незвично хіба що для волинян, а особливо для галичан, з яких останні найчастіше називають себе русинами чи русняками, як і забузькі уніати, а почасти й західні подоляни та бесарабці (не румуни, звісно). Але й у піснях цих наших західних співвітчизників знаходимо імена «Україна» й «українці» на позначення своєї землі й народу, і навіть закарпатські русини називають частину своєї землі біля Мукачева «Країна», часом навіть «Україна». Таким чином, з усіх імен, що їх допасовують до так званих «малоросів», найбільш природним є ім’я українців»[54]. Зрештою, і самого себе Драгоманов називав не інакше як «українець», точніше кажучи, «українець зо вселюдськими тенденціями, або людина української нації (homo nationis ukrainicae…)»[55]. Я можу пригадати хіба один-єдиний випадок, коли Драгоманов назвав себе «українофілом» (лист від травня 1876 року до Олексія Суворіна)[56]. У всіх інших випадках він називав себе «українець». Але справа, ясна річ, не тільки в словах. Головне полягає в тому, що Драгоманов, як стверджував Михайло Павлик, «був і в житті приватному, як і публічному, справді чоловік української нації – homo nationis ukrainicae, як він сам себе називав»[57].

Які ж географічні обшири сучасної України? На це надзвичайно важливе питання Драгоманов дав дуже чітку й конкретну відповідь у своєму знаменитому «Передньому слові до «Громади»», написаному в квітні 1878 року. Кажу тут саме про «Переднє слово…», зважаючи на ту обставину, що його з повним на те правом можна вважати не лише «основним твором для пізнання соціально-політичного світогляду М. Драгоманова»[58], але й першою українською політичною програмою[59].

160426_3_Ukraine_map_XIX
«Українська земля, – писав Драгоманов, – там, де живуть такі самі мужики, як на колишній козацькій Україні по Дніпру… Отже, мужики ці живуть в тій межі, котру читач наш сам собі може навести на карті по тим місцям, що перелічимо далі. Хай почне він на заході сонця трошки на південь од Білостока в Городненській губ. в Російській імперії і трошки на схід сонця од Сєдльця в Царстві Польськім і веде межу через Красностав, Янів, Крешів в тому царстві, а далі в Цісарщині через Ярослав на захід Дубенка, Сянока, а звідти трохи не під самий Старий Сандеч, а от того через гори Бескиди (Карпати) мало не до Пряшова (Eperiess) в Угорщині, а од нього до Ужгорода (Ungvar), Мукачіва (Munkacz), Хуста (Huszt), Сегіта (Sziget) до Чорногори в тім кутку, де сходяться казенні межі Галицька й Буковинська до Угорської, – а звідти до Кірлібаби, на межі Угорській, Буковинській і Седмигородській (Транссільванській). Тут починається південна межа нашої України: йде вона од Кірлібаби на Чернівці (Czernowitz), столицю Буковини, й звідти недалеко знов входить в Російську імперію, йдучи на південь од Хотина в Бесарабщині, далі через Сороки з добрим крюком під Більці в Бесарабщині ж, а потім понад Дністром, подавшись трохи на захід аж до Дністрового Лиману й до моря, до Білгороду (Акерман), а звідти на захід понад морем аж до Дунайського гирла з довгою вузенькою полосою од Акерману всередину Бесарабщини, – а на схід од Акерману морем до Перекопа, а потім по Арабатській косі під Хведосію на Керч, далі через пролив на Тамань, а звідти через Новоросійськ по південній межі землі козаків Війська Кубанського (чорноморці) і далі мало не до великого коліна на р. Кубані. Західня межа нашої України піде, закручуючись то на схід, то на захід, повз Новочеркаськ в землі козаків донських, Слав’яносербськ в Катеринославщині, а далі на схід поза Богучари й Павловське в Воронезькій губернії. Північна межа нашої України йде поза Павловським, через Коротоянь в Курській губ. на середину між Старим Осколом і Обоянню, а звідти під Корочу, навкруг Суджі, вище Новгорода Сіверського та Городні в Черніговщині, до Лоїва на Дніпрі в Могилевській губ., далі Дніпром до гирла Припетського, а далі мало не скрізь р. Припеттю до Пінського в Мінській губ., а там через Пружани в Городн. губ. під Білосток. Всього буде в цій межі землі більше 13.500 кв. миль. А наших людей в ній налічують в Росії 14.239.129 та в Австрії 3.032.000 (в Галичині 2.312.000, в Буковині – 200.000, в Угорщині – 520.000), всього більше 17.000.000»[60]. Хочу зазначити, що в інших своїх працях, написаних у 1878–1884 роках (матеріали до п’ятого тому «Нової всесвітньої географії»[61], «Лист В. Г. Бєлінського до М. В. Гоголя»[62], «Історична Польща й великоруська демократія»[63], пояснювальна нотатка до проекту статуту «Вільної спілки»[64]), Драгоманов стверджував, що в Російській імперії мешкає близько 17 млн українців, а в Австро-Угорщині – 3,5 млн, тобто загалом понад 20 млн.

Свого часу Юліан Охримович писав про це драгоманівське окреслення України таке: «Драгоманов перший виступив у своїй «Громаді» з поняттям України як одноцільної території, заселеної українським народом, без огляду на офіційні назви поодиноких частин тієї території. Точним означуванням географічних меж української землі і постійним підкреслюванням, що Україна – це земля, заселена українським народом, – закорінив у психіці української інтелігенції ясну свідомість та почуття єдності всього українського народу на всьому просторі етнографічної території»[65]. Саме так. Одне-єдине, що в цьому твердженні варто уточнити, – питання про першенство. Мені здається, що поняття «України як одноцільної території, заселеної українським народом», існувало й раніше. Не кажу тут про якісь старі часи – маю на думці часи Драгоманова. Чому я так думаю? Передовсім тому, що, окреслюючи кордони України, говорячи про її площу та кількість населення, Драгоманов спирався на відповідні джерела. Він називає тут п’ять таких публікацій: 1) «Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я. Ф. Головацким и изданные О. М. Бодянским. Продолжение дополнений: IV. Объяснение этнографической карты Галичины, северо-восточной Угрии и Буковины. С этнографическою картой»[66]; 2) «Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи с наречиями Галичины» Костя Михальчука[67]; 3) «Этнографическая карта Европейской России» Олександра Ріттіха, складена на замовлення Російського географічного товариства й видана в Санкт-Петербурзі 1875 року; 4) довідник «Племенной состав контингентов русской армии и мужского населения Европейской России», укладений тим-таки Ріттіхом і виданий у Санкт-Петербурзі в 1875 році; 5) «Русский календарь на 1877 год» Олексія Суворіна[68]. Це були найновіші публікації на цю тему. Не буду говорити тут про праці російських авторів, так само, як і про етнографічний нарис Якова Головацького, бо він стосується тільки України в межах Австро-Угорщини. А от про роботу Костя Михальчука, ученого, для якого українство було «релігією життя», але який цурався різних «філологічних міфів»[69], напевно можна сказати, що вона заснована на понятті України «як одноцільної території, заселеної українським народом».

(закінчення буде)

[1] Михайло Петрович Драгоманов. 1841–1895. Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів / Зладив і видав М. Павлик. – Львів, 1896. – С. 86. Пор.: Струве П. От редакции «Освобождения» // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1905. – T. I. – С. VI.
[2] Шаповал М. Михайло Драгоманов як ідеолог нової України (з нагоди 35-ліття смерті і 50-ліття програми українського соціалізму) // Драгоманов М. Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками / Під заг. ред. Павла Богацького. – Прага; Ню Йорк, 1937. – С. 31–32.
[3] Донцов Дм. Де шукати наших історичних традицій. Вид. друге. – Львів, 1941. – С. 4, 13. Пор.: Мухин М. Драгоманов без маски. – Львів, 1934; Задеснянський Р. [Бжеський Р.]. Національно-політичні погляди М. Драгоманова, їх вплив і значіння. Четверте вид., перевірене і доповнене. – Торонто, 1980.
[4] Охримович Ю. Розвиток української національно-політичної думки // Михайло Драгоманов. Документи і матеріали. 1841–1994. – Львів, 2001. – С. 477.
[5] Павлик М. Іще в справі перевезення тіла Драгоманова // Михайло Драгоманов. Документи і матеріали. 1841–1994. – Львів, 2001. – С. 412. Маю зауважити, що Павлик знав архів Драгоманова краще за будь-кого іншого. Тільки свого власного листування з Драгомановим він планував видати дев’ять томів (вдалося видати сім), а «найважнішою задачею свого життя» вважав написання монографії про Драгоманова [див.: Лозинський М. Михайло Павлик. Його життє і діяльність. – Відень, 1917. – С. 18–19].
[6] Свого часу Володимир Дорошенко прямо писав: «…Павлик був великий фантазер і любив усе перебільшувати» [Дорошенко В. Женевські видання Шевченкових поезій. – Львів; Краків, 1942. – C. 13].
[7] Одарченко П. Наукова діяльність Михайла Драгоманова // Сучасність. – 1972. – № 7–8. – С. 85.
[8] Франко І. Передмова // Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і інших. 1881–1886 / Видав Іван Франко. – Львів, 1906. – С. 10–11. Франко тут не зовсім точний. Насправді, два випуски стереотипного видання повного «Кобзаря» вийшли в Женеві наприкінці 1881-го – на початку 1882 років накладом 500 примірників. Утім, це видання надзвичайно рідкісне. «…Це найрідкіше з видань Шевченкових творів, – писав Володимир Дорошенко, – я даремно шукав його по всій Європі. Як не дивно, але цього Кобзаря нема в жодній бібліотеці у Львові і взагалі в західних областях України. Не знайшлось його і в бібліотеках Франка і Павлика, таких близьких до Драгоманова. Цього видання нема навіть і в женевських бібліотеках, не кажучи вже про бібліотеки Парижа, Відня, Праги, Софії, Гельсинків, де я за ним даремно шукав» [Дорошенко В. Женевські видання Шевченкових поезій. – Львів; Краків, 1942. – C. 5]. Перший випуск містить 16 поезій, другий – поему «Гайдамаки». Робота продовжилась і далі. На кінець 1885 року було вже набрано 899 сторінок «Кобзаря», включно з поемою «Марія». Але загалом Франко правий: справа видання повного «Кобзаря» зазнала краху.
[9] Франко І. Передмова // Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і інших. 1881–1886 / Видав Іван Франко. – Львів, 1906. – С. 11. Згадаймо тут і слова самого Драгоманова з його листа до Франка від 5 листопада 1882 року: «Я такий заклопотаний, що дай мені Ормузд сили Пісні видавати, – що єсть діло мого життя» [Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова. – Львів, 2006. – С. 44].
[10] Михайло Драгоманів і єго роля в розвою України. Написав і видав М. Павлик. – Львів, 1907. – С. 86 прим.
[11] Дорошенко Д. Драгоманов і українська історіографія // Праці Українського високого педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова в Празі. Драгоманівський збірник. Т. 1 / Під заг. ред. д-ра Василя Сімовича. – Прага, 1932 [на обкл. 1930]. – С. 122–123.
[12] Михайло Драгоманів і єго роля в розвою України. Написав і видав М. Павлик. – Львів, 1907. – С. V.
[13] Кистяковский Б. М. П. Драгоманов. Его политические взгляды, литературная деятельность и жизнь // Драгоманов М. П. Политические сочинения / Под ред. проф. И. М. Гревса и Б. А. Кистяковского. – Москва, 1908. – Т. I: Центр и окраины. – С. X.
[14] Франко І. Передмова // Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і инших. 1887–1895 / Видав Іван Франко. – Львів, 1908. – С. IV.
[15] Левинський В. Початки українського соціялізму в Галичині. – Торонто, 1918. – С. 22.
[16] Федченко П. М. Михайло Драгоманов. Життя і творчість. – Київ, 1991. – С. 338.
[17] Згадаймо, наприклад, як 6 липня 1894 року Драгоманов писав Юліанові Бачинському: «Ви знаєте, я не згоджуюсь з філософією історії і політики виключно економічною, бо вважаю її за свого роду метафізику, а життя людське за занадто складне, щоб його пояснити лишень одним елементом. Але я нічого не маю проти і однобічної доктрини, коли вона веде до досліду нових фактів. На лихо, марксисти, або ліпше енгельсисти, рідко коли досліджують що, а просто a priori чертять історичні і політичні фігури, часто зовсім фантастичні. Так робите і ви» [Листування Юліяна Бачинського з Михайлом Драгомановим з приводу «України irredent-и» // Бачинський Ю. Україна irredenta. 3-є вид. – Берлін, 1924. – С. 177].
[18] Шаповал М. Михайло Драгоманов як ідеолог нової України (з нагоди 35-ліття смерті і 50-ліття програми українського соціалізму) // Драгоманов М. Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками / Під заг. ред. Павла Богацького. – Прага; Ню Йорк, 1937. – С. 34.
[19] В оригіналі: «…География – подкладка истории» [Малорусские народные предания и рассказы / Свод Михаила Драгоманова. – Киев, 1876. – С. XXIII].
[20] Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1905. – T. I. – С. 9.
[21] Там само.
[22] Громада. Українська збірка, впорядкована Михайлом Драгомановим. – № 1. Переднє слово до «Громади». – Geneve, 1878. – С. 9.
[23] Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і инших. 1887–1895 / Видав Іван Франко. – Львів, 1908. – С. 126.
[24] Див.: Гродецкий Мих. Л. И. Мечников. Биографический очерк // Мечников Л. И. Цивилизация и великие исторические реки. Географическая теория развития современных обществ / Пер. с фр. М. Д. Гродецкого. – Санкт-Петербург, 1898. – С. VI.
[25] Мечников Л. И. Цивилизация и великие исторические реки. Географическая теория развития современных обществ / Пер. с фр. М. Д. Гродецкого. – Санкт-Петербург, 1898. – С. 50.
[26] Там само. – С. 175.
[27] Там само. – С. 176.
[28] Див.: Böttger C. Das Mittelmeer. Eine Darstellung seiner physischen Geographie, nebst andern geographischen, historischen und nautischen Untersuchungen, mit Benutzung von Rear-Admiral Smyth’s Mediterranean. – Leipzig, 1859.
[29] Мечников Л. И. Цивилизация и великие исторические реки. Географическая теория развития современных обществ / Пер. с фр. М. Д. Гродецкого. – Санкт-Петербург, 1898. – С. 99.
[30] Там само. – С. 96.
[31] Див.: Драгоманов М. Про українських козаків, татар та турків. – Київ, 1876.
[32] Див.: Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1879–1881) / Зладив М. Павлик. – Чернівці, 1910. – Т. ІІІ. – С. 68 прим.
[33] Nouvelle géographie universelle: la terre et les hommes par Élisée Reclus. V. L’Europe Scandinave et Russe. – Paris, 1880.
[34] Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1879–1881) / Зладив М. Павлик. – Чернівці, 1910. – Т. ІІІ. – С. 206.
[35] Див.: Россия европейская и азиатская Элизе Реклю. С дополнениями и исправлениями. Том 1-й. Европейская Россия. До Урала. – Санкт-Петербург, 1883.
[36] Михайло Драгоманов. Документи і матеріали. 1841–1994. – Львів, 2001. – С. 164.
[37] Nouvelle géographie universelle: la terre et les hommes par Élisée Reclus. V. L’Europe Scandinave et Russe. – Paris, 1880. – Р. 277–317, 442–558.
[38] Ibid. – Р. 497.
[39] Ibid. – Р. 487–488.
[40] Драгоманов М. Объяснительная записка к проекту устава оснований украинского общества «Вольный союз – Вільна спілка» // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1905. – T. I. – С. 299.
[41] Див.: Мечников Л. И. Цивилизация и великие исторические реки. Географическая теория развития современных обществ / Пер. с фр. М. Д. Гродецкого. – Санкт-Петербург, 1898. – С. 27, 81.
[42] Р. Л. Н. [Драгоманов М.] Порча украинских народных песен // Киевская старина. – 1893. – Т. XLI. – Июнь. – С. 464.
[43] Украйна. Письмо к издателю Колокола // Колокол. Прибавочные листы к Полярной звезде. – Лондон, 1860. – Лист 61 (15 января). – С. 503.
[44] Там само.
[45] И-р [Герцен]. «Колокол» и «День» (Письмо к г. Касьянову) // Колокол. – Лондон, 1863. – Лист 167 (10 июля). – С. 1375.
[46] Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1905. – T. I. – С. 61.
[47] Громада. Українська збірка, впорядкована Михайлом Драгомановим. – № 1. Переднє слово до «Громади». – Geneve, 1878. – С. 5.
[48] Украйна. Письмо к издателю Колокола // Колокол. Прибавочные листы к Полярной звезде. – Лондон, 1860. – Лист 61 (15 января). – С. 499.
[49] Див.: La littérature oukraїnienne, proscrite par le gouvernement russe: rapport présenté au Congrès littéraire de Paris. – Geneva, 1878.
[50] Congress litteraire international de Paris 1878. Presidence de Victor Hugo: compte rendu in extenso documents. – Paris, 1879. – P. 161.
[51] Nouvelle géographie universelle: la terre et les hommes par Élisée Reclus. V. L’Europe Scandinave et Russe. – Paris, 1880. – Р. 488.
[52] Ідеться про Слобідську Україну.
[53] Nouvelle géographie universelle: la terre et les hommes par Élisée Reclus. V. L’Europe Scandinave et Russe. – Paris, 1880. – Р. 488–490.
[54] Драгоманов М. Литературно-политические заметки. VIII. Страхи украинского сепаратизма // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1906. – T. II. – С. 596.
[55] Листи на Наддніпрянську Україну Михайла Драгоманова. – Коломия, 1894. – С. 149.
[56] Абрамович Д. І. З листування М. П. Драгоманова з О. С. Суворіним // Україна. – 1927. – Кн. 4. – С. 129.
[57] Михайло Драгоманів і єго роля в розвою України. Написав і видав М. Павлик. – Львів, 1907. – С. 43.
[58] Шаповал М. Ю. Революційний соціялізм на Україні. Кн. І. – Відень, 1921. – С. 31.
[59] Див.: Лисяк-Рудницький І. Перша українська політична програма: «Переднє слово до «Громади»» Михайла Драгоманова // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Київ, 1994. – Т. І. – С. 349–374.
[60] Громада. Українська збірка, впорядкована Михайлом Драгомановим. – № 1. Переднє слово до «Громади». – Geneve, 1878. – С. 6–8. Коротку версію цього самого опису Драгоманов разом із Павликом і Подолинським подав у передньому слові до журналу «Громада»: «Україною ми звемо всю сторону від верху р. Тісси в теперішнім Венгерськім королевстві, на заході сонця, до р. Дону на сході й Кубанську землю в теперішнім Російськім царстві, – від верху р. Нарева на півночі до Чорного моря на півдні, – усю ту землю, де гурт народу говорить українською мовою…» [Громада. Українська часопись. – 1881. – № 1. – С. 2].
[61] Nouvelle géographie universelle: la terre et les hommes par Élisée Reclus. V. L’Europe Scandinave et Russe. – Paris, 1880. – Р. 508.
[62] Драгоманов М. Письмо В. Г. Белинского к Н. В. Гоголю // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1906. – T. II. – С. 248 прим.
[63] Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1905. – T. I. – С. 181.
[64] Драгоманов М. Объяснительная записка к проекту устава оснований украинского общества «Вольный союз – Вільна спілка» // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1905. – T. I. – С. 299.
[65] Охримович Ю. Розвиток української національно-політичної думки // Михайло Драгоманов. Документи і матеріали. 1841–1994. – Львів, 2001. – С. 477.
[66] Див.: Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. – 1876. – Кн. II (Апрель-июнь). – С. 671–747. Зокрема, саме з цього джерела Драгоманов узяв статистику українського населення в Австро-Угорщині. У Головацького вона така: Галичина – 2.312.000, Буковина – 203.540, Угорщина – 520.000; загалом – 2.835.540 (с. 747). Остання цифра, ясна річ, помилкова. Має бути 3.035.540, тобто приблизно так, як у Драгоманова.
[67] Див.: Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край, снаряженной Императорским Русским географическим обществом. Юго-западный отдел. Материалы и исследования, собранные П. П. Чубинским. – Санкт-Петербург, 1872. – Т. VII. – С. 453–512. Саме звідси Драгоманов узяв дані щодо загальної площі України (13.500 кв. миль) (див. с. 454).
[68] Суворін, власне кажучи, тільки повторив інформацію Ріттіха. На цьому наголошував і сам Драгоманов, коли, сперечаючись з Іваном Аксаковим, писав: «…Чому це п. І. Аксаков вважає за потрібне ставити знак подиву до слів «15-мільйонний малоросійський народ», коли навіть із суворінського календаря може довідатися, що, за підрахунками Ріттіха, на 1870 р. було в одній лиш Росії 14 ½ мільйонів українців»  [Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1905. – T. I. – С. 129 прим.].
[69] Шерех Ю. Кость Михальчук. – Вінніпеґ, 1952. – С. 8, 10.

Джерело:
http://kharkiv-nspu.org.ua/archives/3507
Леонід УШКАЛОВ “МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ: ЩО ТАКЕ УКРАЇНА”
Опубліковано в 24 Гру, 2014

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.