Леонід УШКАЛОВ “МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ: ЩО ТАКЕ УКРАЇНА” (ІІ)

160427_M_Drahomanov
Михайло Драгоманов

(закінчення)

Але й це ще не все. Приблизно така сама візія України, як її подав Драгоманов у своєму «Передньому слові до «Громади»», вже була відома з підписаної криптонімом И. М. публікації в журналі «Основа» за травень 1861 року «Краткое географическое обозрение края, населенного южнорусским (украинским или малороссийским) народом». Ось що тут сказано: «Країна, населена південнорусами (українцями, малоросами), займає частину Східної Європи. Її протяжність із заходу на схід становить майже 20 градусів довготи, тобто від 38 до 58 градуса східної довготи (рахуючи від острова Ферро), що складає понад 1.800 верст. Найбільша протяжність з півночі на південь сягає 900 верст, тобто від 44 градусів 30 мінут до 53 градусів 45 мінут північної широти.

З розгляду кордонів Південної Русі читач побачить, що цей край має доволі різноманітну фігуру і входить до складу двох держав: Росії та Австрії; менша частина (одна чотирнадцята) належить останній. На заході кордон України починається від м. Сандеча, в Галичині, за 10 миль від Кракова, і йде на північний схід через м. Ярослав у Царство Польське до містечка Туробін і далі; звідки кордон повертає на схід, переходить Західний Буг і йде на Ковель та південною долиною р. Прип’яті до її впадіння в р. Дніпро по м. Старе-място; звідси кордон іде на північ по Дніпру до м. Лоїв і потім на північний схід до м. Мглин, крайнього північного пункту південноруського поселення. Від Мглина українське поселення межує з великоруським (Орловською губернією) і йде на південний схід; далі, – в Курській губернії, цей кордон точно провести не можна, тому що деякі українські поселення перебувають на схід від Курська, а деякі великоруські села лежать біля меж Чернігівської губернії. Від м. Богодухова на південь жителі всуціль українці й кордон, пролягаючи на схід, заходить трохи в Воронезьку губ., а звідки круто повертає на південь до верхів’я р. Кальміус. Від цього місця на південь лежить окрема земля Кубанського (кол. Чорноморського) Козачого Війська, населена без вийнятку українцями. Між Азовським морем та українськими поселеннями Катеринославської й Таврійської губерній мешкають ногайські татари й німецькі колоністи. Потім, від Перекопського перешийку до турецьких володінь, береги Чорного моря заселені українцями й складають південний кордон країни. Ріка Дністр складає південно-західний кордон України до м. Ямполя, а звідки кордон іде на захід до південних схилів Карпатських гір і доходить, на крайньому заході, до м. Сандеча. Із цього огляду кордонів видно, що населення південно-руського народу займає більшу частину австрійської Галичини, половину Люблинської губернії Царства Польського, незначну частину Гродненської й Мінської губерній, усю Волинську, Кам’янець-Подільську, Херсонську, Київську, Полтавську, Харківську, Чернігівську губернії, частини Курської й Воронезької, Катеринославську, третину Таврійської губернії та Землю Кубанського (Чорноморського) війська»[70]. А як висновок, автор каже таке: «Простір земель, населених українцями, точно визначити не можна, але приблизно він складає понад 10.870 кв. геогр. миль, з яких на австрійські володіння в Галичині, Угорщині й Буковині припадає близько 1.650 миль. На всьому цьому просторі перебуває близько 14.300.000 жителів, які розмовляють південно-руською мовою. Таким чином, за територією Україна, чи Малоросія, перевищує Францію на тисячу географічних миль, а за абсолютним населенням поступається Іспанії двома мільйонами жителів»[71].

160427_5_Ukraine_map_XX
Цей опис України був добре відомий. Принаймні майже в той самий час, коли Драгоманов працював над «Переднім словом…», його добрий знайомий Олександр Пипін[72] готував друге видання своєї знаменитої «Історії слов’янських літератур»[73]. І в ній він описав українців ось так: «Малороси (під різними іменами: українці, південнороси, черкаси, запорожці, у Галичині – русини, галичани, русняки, карпатські русини, гуцули й бойки в гірській частині Галичини) займають у західному краї Росії невелику частину Гродненської і Мінської губерній, усю Волинську й Кам’янець-Подільську, в південному краї всю Херсонську, Київську, Полтавську, Харківську, Чернігівську губернії, частини Курської і Воронезької, Катеринославську, третину Таврійської губернії і Землю Кубанського Чорноморського Війська; у Польщі вони займають половину Люблинської губернії, нарешті, в Австрії – більшу частину Галичини, а крім того, більше чи менше чисельними поселеннями живуть в Угорщині (Карпатська Угорська Русь), Буковині й по південному австрійському кордону»[74]. При цьому Пипін посилався саме на «Краткое географическое обозрение края, населенного южнорусским (украинским или малороссийским) народом», а також на статтю «Русины», надруковану в «Основі» трохи пізніше[75]. На «Краткое географическое обозрение…» покликався й Кость Михальчук[76]. Ясна річ, знав це джерело й Драгоманов. Можливо, він не згадав про нього тільки тому, що вважав його вже трохи застарілим, але те, що він його знав, – поза всяким сумнівом.

Та це все деталі. Головним же є те, на чому наголосив Юліан Охримович: Драгоманов «виступив у своїй «Громаді» з поняттям України як одноцільної території, заселеної українським народом». Справді, Драгоманов не раз і не два наполегливо підкреслював, що українці, розділені державними кордонами Росії та Австро-Угорщини, різні за офіційними назвами й самоназвами, – це один-єдиний народ. «Люди по цих громадах, – писав він, – хоч і розкидані по великій країні, а все-таки стільки подібні одні до одних мовою й звичаями, як це рідко де спіткаєш по таких великих країнах на світі. Не раз за сотні років з того часу, як про тих наших людей говорить писана історія, громади тієї нашої України показували, що й на найдальших кінцях її люде пам’ятали добре про других земляків своїх»[77]. Та, може, іще переконливіше свідчить про це українська народна творчість, зокрема пісні. «Коли поглянути на пісні українські, записані в різних країнах, од Мукачевської і Пряшевської в Угорщині до України Задонської і Кубанської, – писав Драгоманов у «Нових українських піснях про громадські справи», – то побачимо, що найбільша частина тих пісень, – а власне пісні, що показують погляди українців на природу й віру (веснянки, купальні, колядки й др.), пісні, котрі малюють життя домове – родинне (любовні, весільні й др.) й господарське (косарські, жнивні, чумацькі, бурлацькі), однаковісінькі на всій Україні»[78]. Крім того, ці пісні свідчать про те, що мова на всій українській етнічній території – одна й та сама. Ясні річ, діалектні відміни тут є (Драгоманов писав про них, зокрема, у своєму «Другому листі до редакції «Друга»»[79]), але це, поза сумнівом, відміни однієї мови. У «Новій всесвітній географії» Реклю про це сказано так: «…Збірки народних пісень, зібрані в усіх краях, населених малоруським племенем [les pays petits-russiens], від верхів’я Тиси до нижнього Дону, доводять, що на цьому величезному просторі малоросійська мова виказує дуже мало місцевих відмін»[80]. До того ж ця мова, як гадав Драгоманов, є мовою досить багатої й розвиненої літератури. Недаром у 1882 році, говорячи про переклад першої частини Гетевого «Фауста» Іваном Франком, він зауважив: «Перекладачу Іванові Франку належить честь довести московським націоналістам, а заразом і всім великоруським літераторам, що українська мова за багатством, вишуканістю й гнучкістю форм не поступається жодній із сучасних літературних слов’янських мов і має достатньо понять для того, щоб передати глибину філософської думки й змалювати високохудожні образи. Це не мова одного лиш простолюду, як запевняють московські неуки[81], а мова цілої нації, чиє політичне майбутнє ще попереду, але місце на право самостійного розвитку серед цивілізованих народів уже завойоване й не може бути зайняте ніким іншим»[82].

Звісно, Драгоманов наголошував також на тому, що населення всієї цієї величезної території має власний – і дуже виразний – характер з погляду антропології та психології. «Перехідні» типи можна добачити хіба що на північному та крайньому західному кордонах української етнічної території: «Малороси [les Malo-Russes] зливаються непомітними переходами з білорусами на півночі, а по той бік Карпатських гір – зі словаками, але вони чітко відрізняються від поляків на заході й від великоросів на сході; змішування малоросів та великоросів – явище дуже рідкісне. Навіть з погляду фізичного ці дві народності чітко відрізняються одна від одної»[83]. Те саме стосується також українського національного характеру. Попри те що всяка національна «характерологія» була для Драгоманова річчю дуже й дуже проблематичною[84], він бачив посутні розбіжності в характері українців та, скажімо, тих-таки росіян: «…Малороси переважають великоросів природним розумом, насмішкуватістю, іронією, природним смаком, жвавою й водночас стриманою уявою; вони не схильні до тих перебільшень, які є у творах великоруської чи фінської народної поезії; зате вони не мають характерної для великороса практичної жилки; вони не такі солідарні між собою, не такі наполегливі в досягненні певної мети, легко зупиняються на півдороги й не вміють так добре долати несприятливі обставини; загалом, вони більш обдаровані, але менш енергійні»[85].

І як свого роду висновок зі спостережень Драгоманова над географією України можна розглядати тезу, що її він сформулював у роботі «Східна політика Німеччини й обрусіння»: «За нас у цьому краї природа, земля й повітря, за нас народний характер, що його зберегла ця природа серед того розруху, схожого на який навряд чи знав будь-який інший народ у Європі, – розруху від половців, татарів, турків, поляків, угорців, від власних помилок і нерозвиненості, всупереч яким народ, не маючи, певно, і 25 спокійних років, раз по раз мігруючи від Карпат до Дону й назад, зберіг мову, звичаї та прагнення – від Мономаха до Хмельницького, від Хмельницького до Гонти, від Гонти до нашого часу»[86].

160427_6_Ukraine_map_1918
Ось тут драгоманівська географія України непомітно перебігає у візію історії України. А з якого часу слід розпочинати українську історію? Відповідь на це питання Драгоманов спробував дати в «Новій всесвітній географії» Елізе Реклю. «Переходячи до питання про родовід українського народу, – писав він, – зауважимо, що за теперішнього стану науки можливі лише більш-менш вірогідні гіпотези стосовно кревності або спадкоємності, прямої чи опосередкованої, яка поєднує малоросів з тими стародавніми мешканцями, чиї сліди життя знайдено в Полтавській губернії[87], у формі зброї та реманенту з кістки й кременю поруч з кістками мамонтів та мушлями льодовикового періоду»[88]. А далі вчений каже, що старовинні кургани-могили свідчать про те, що на теренах нинішньої України побувало колись чимало різних народів (одні – як утікачі, інші – як завойовники, одні були тут недовго, інші – довго). «…Поза сумнівом, – підсумовує він, – невеличка домішка їхньої крові збереглася в нинішньому населенні Малоросії»[89]. Але це були ще доісторичні часи, і говорити про них щось певне досить складно. Історичні ж часи розпочинаються тут, на думку Драгоманова, десь наприкінці ІХ століття. «Коли східні слов’яни починають виринати з темряви середніх віків, близько кінця ІХ століття, вони займають усю територію вододілу й верхніх приток між басейнами Волги, Волхова, Західної Двіни, Німану, Вісли, Дністра й майже весь басейн Дніпра… Ці слов’янські племена вже являли собою елементи могутньої народності, і тоді ж таки вони приймають остаточно в історії ім’я русів [Russes]»[90]. Очевидно, саме з цього часу, тобто з кінця ІХ століття, Драгоманов і розпочав би історію України. Бо далі він каже вже прямо: «…Принаймні з кінця ІХ століття в басейні Дніпра існувала доволі сконсолідована руська нація [une nation russe assez compacte]»[91]. А які племена входили до її складу? Відповідь Драгоманова звучить так: «У ІХ столітті населення південної, чорноморської спадини, між Дніпром і Дунаєм, а переважно на берегах Дністра, складалося зі слов’ян-улучів (угличів) [les Ouloutchi (Ouglitchi)] і тиверців [Tivertzi]. Але ці слов’яни перебували на шляху угрів, печенігів, куманів, і зіткнення всіх цих народів відтіснило їх на північ: в епоху з Х до ХІІ століття ріка Рось, – можливо, «ріка Русі чи русів», – була кордоном між руссю Київського краю та південними кочівниками»[92]. Так чи інакше, не викликає сумніву та обставина, що Драгоманов трактував оцю «руську націю» як українців[93]. Точніше кажучи, величезну за територією Руську монархію зі столицею в Києві Драгоманов був схильний бачити у формі конфедерації українців (мешканців «Київського краю») та росіян (мешканців північних і східних територій держави). Зокрема, у «Новій всесвітній географії» про Київ сказано таке: це місто «в ХІ столітті було найбагатшим і найбільшим містом Східної Європи після Константинополя й піднялося на щабель «матері міст» у тій мінливій конфедерації, яка обіймала малоросів [Petits Russiens] та великоросів [Grand Russiens]…»[94]. В інших своїх працях Драгоманов прямо називав цих «Petits Russiens» «українцями», наприклад, коли йшлося про часи боротьби Русі з хозарами й половцями. Мовляв, як державна потуга тисли «українці на хозар, половців та інших степовиків між Дніпром і Доном, а великороси – на фіннів та інші народи Поволжя й далі на схід аж до самого Тихого океану»[95]. Як відомо, Русь остаточно розгромила Хозарський каганат у середині Х століття, а її боротьба з половцями припадає на ХІІ – першу половину ХІІІ століття. Отже, для Драгоманова люди, які мешкали в центрі Руської монархії й на території центральних руських князівств у Х–ХІІІ століттях, були українцями. Можна пригадати й промовисту цитату з листа Драгоманова до Олексія Суворіна від 30 серпня 1876 року: «Ви самі казали, що слов’янська Русь розпочалася на півдні, туди ж таки й повернеться. Але ж та початкова Русь – це ми, хохли…, нам і повертатись не треба»[96]. Або ось таке іронічне зауваження вченого з приводу того, що петербурзький Святійший Синод уперто не дозволяв друкувати переклад Біблії українською мовою: «Ясна річ, апостол Скіфії Андрій Первозванний, над яким під час зішестя Святого Духа, поза сумнівом, висіла у вигляді вогню українська мова, оскаржить таку поведінку петербурзької духовної канцелярії перед престолом Всевишнього»[97]. Іронія іронією, але за нею стоїть і певна візія української мови як мови дуже й дуже давньої. І якщо часом Драгоманов міг писати: «…в київській Русі, що потім стала Україною»[98], – то оце «потім» слід розуміти тільки в сенсі назви – не більше. Для Драгоманова «київська Русь» – це вже історія України. Саме про це він дуже емоційно писав у листі до Старої Громади наприкінці 1876 року: «Як індивідуум я навіть сам собі бував противен тим, що кидавсь писати од курганів до картин, аби тільки у свій час вигукнути, що єсть Україна і в Х в., і в XV, і в XIX, єсть і в кургані, і в опері»[99].

160427_7_Ukraine_map_ethno
І ось тут можна дуже виразно бачити першу основну ідею в міркуваннях Драгоманова про саму суть історії України – неперервність української традиції (культурної, історичної, політичної) впродовж принаймні останньої тисячі років. У цьому сенсі Драгоманов, як підкреслював Леонід Білецький, прямо продовжував лінію Миколи Костомарова[100]. І це справді так. Сам Драгоманов у праці «Східна політика Німеччини й обрусіння» писав, що «своїми монографіями («Две народности»[101], «Черты народной южнорусской истории»[102]) Костомаров відновлює неперервність історичних і політичних традицій між Україною козацькою та Руссю Володимира Мономаха…»[103]. Іншими словами, Костомаров, на його думку, «звів докупи нитки історії Київської Русі дотатарської й України козацької…»[104]. Точнісінько те саме робив і Драгоманов. У своїх численних працях він теж «зводив докупи» ці «нитки» України старокиївської й України козацької. Драгоманов «перекидав місточок» між Руською монархією та козацькою Україною навіть тим, що в «Новій всесвітній географії» Реклю називав князя Святослава «козаком старих часів». «Перша Січ, – писав він, розповідаючи про історію нашого козацтва, – за словами літописів, була заснована козаками в XVI столітті на острові Хортиця…, неподалік від того місця, де печеніги в 972 році відтяли голову великому князю Святославу, цьому справжньому козакові старих часів [un vrai Cosaque d’autrefois]…»[105]. Та й самі козацькі літописи, на які він тут покликається, були, на його думку, безпосереднім продовженням старокиївської літописної традиції. Про це Драгоманов писав іще 1870 року в рецензії на книжку Івана Прижова «Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с XI по XVIII век» (Воронеж, 1869). Мовляв, літописи княжих часів, як-от Галицько-Волинський, – це «прямі родоначальники тих хронік-мемуарів, що їх вели за козацької доби…»[106]. Зрештою, Драгоманов був свято переконаний у тому, що «…за своїми рисами київська Русь Володимира, Нестора й автора «Слова о полку Ігоревім» була та ж сама південно-західна Русь, яка в трохи зміненому вигляді жила й живе тепер під ім’ям Малоросії»[107].

А другою основною ідеєю Драгоманова щодо єства історії України є думка про те, що Україна аж до XVIII століття була «органічною частиною культурної Європи»[108]. Цю ідею Драгоманов спеціально підкреслить у своїй «Автобіографічній нотатці»: «…По-моєму, більшу частину національних відмін України від Московії можна пояснити тим, що Україна до XVIII ст. була більше пов’язана із Західною Європою і хоч із запізненням (завдяки татарам), але все ж таки йшла разом із Західною Європою в суспільному й культурному прогресі»[109]. З цього погляду, переломним моментом в історії України Драгоманов уважав Андрусівський договір між Московським царством і Річчю Посполитою 1667 року. Для Драгоманова – це початок тривалої перерви в самостійному розвитку України. За цим договором, писав Драгоманов у праці «Історична Польща й великоруська демократія», «…Москва відмовилася від Білорусі й Правобічної України, щоб певніше впоратися з Україною Лівобічною. Цей договір, першим наслідком якого став перехід Правобічної України під протекцію Туреччини, невдовзі був доповнений геніально-безглуздими договорами з Туреччиною й Польщею, за якими половина Правобічної України (майже вся теперішня Київська губернія й частина Подільської) була приречена залишатись пустелею між трьома державами, щоб кожна з них могла дати лад решті своїх володінь, не маючи клопоту від непокірних козаків. Цей «поділ» України завдав смертельного удару її самостійному розвитку, на який налягли Польща, Москва й Туреччина, кожна по-своєму»[110]. Словом, як напише Драгоманов в іншій своїй праці, «незалежність [України] була придушена наприкінці XVII ст.»[111]. Варто відзначити, що Драгоманов, підкреслюючи фатальну роль Андрусівського договору в історії України, знов-таки продовжував лінію Костомарова, адже той у своєму листі до Герцена, як каже Драгоманов, назвав «головною причиною» занепаду України «поділ її наприкінці XVII ст. між Москвою, Польщею й Туреччиною»[112]. До речі, слова Костомарова в його листі до Герцена насправді звучать куди більш емоційно, ніж у викладі Драгоманова: «Ця сатанинська справа поділу народу вперше була зроблена за Андрусівським договором…»[113]. Так чи інакше, обидва історики прямо стверджують, що від часу Андрусівського договору Україна опинилася під чужим ігом. «Півтораста років нас ділили між Московським, Польським, Турецьким царством та Цісарщиною, – напише Драгоманов у праці «Народні школи на Україні», – мучили душу несправдженими надіями, кілька разів повертали назад в ту неволю, з которої ми були вибились, помагали п’явкам, що виплодились у нас на нашій землі, боронили чужих п’явок, роздавали землю нашу своїм слугам, – і вкінці отняли у нашого народа і землю, і волю»[114]. Але це ще далеко не все. Наслідком втрати Україною незалежності стало й те, що «значна частина її інтелігенції, на біду свою й маси люду в цій країні, відірвалася від української національності»[115]. З бігом часу цей відрив національної еліти від простого люду тільки зростав. І поступово українці перетворилися на найбільшу «плебейську» націю Східної Європи[116], бо їхні освічені верстви «присвоїли собі риси панівних над українським народом національностей: великоруської, польської, німецької (в Буковині) та угорської…»[117]. І саме ця породжена неволею «плебейськість» української нації, на думку Драгоманова, є тим надзвичайно небезпечним «недугом, який підточує всі зусилля українського народу, спрямовані на свою економічну й розумову емансипацію, оскільки чужі держави, що володіли й володіють Україною, відібрали в маси люду його мізки, освічені класи…, школу, науку, мистецтво»[118]. Недаром «українська національність завмерла аж до самого ХІХ століття, коли вона була відкрита дрібкою поетів і вчених»[119]. Мені здається, оцей процес національного занепаду України Драгоманов найкраще й найдокладніше змалював у, на жаль, незавершеній праці з промовистою назвою «Пропащий час. Українці під Московським царством (1654–1876)». Це була програмова робота. Як свідчив Михайло Павлик, Драгоманов планував подати її в першому томі «Громади» (відразу після викладу програми видання)[120]. І в цій роботі Драгоманов стверджує, що всі ті 222 роки, які минули від Переяславської угоди Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем до Емського указу імператора Олександра ІІ, яким була заборонена українська мова в Російській імперії[121], – то не що інше, як «пропащий» для України час.

А який же вихід із цієї ситуації бачив Драгоманов? Один-єдиний: повернення української нації в коло націй культурних. Мені здається, про це він найкраще сказав у своєму проекті статуту «Вільної спілки», що був, на думку Софії Русової, «головним синтезом» його «політичних переконань»[122]. Національну мету діяльності «Вільної спілки» Драгоманов сформулював так: «Політична свобода – як засіб повернення української нації в сім’ю націй культурних»[123]. Через кілька десятиліть Михайло Лозинський охарактеризує цю програмову драгоманівську тезу домежно просто й глибоко: «Тут зустрічаємо знов ту саму думку, яку бачили в І книжці «Громади» і яка є основною думкою в поглядах Драгоманова на історію України, – що з поневоленням України Москвою урвалася нитка культурного життя України, що весь період приналежності України до російської держави – се «пропащий час» для України та що вся суть українського національного питаня лежить в тім, щоби наново нав’язати ту нитку, вернути в сім’ю культурних націй»[124].

І тут постає ще одне принципове питання: чому Драгоманов уважав, що саме боротьба за політичну свободу є формою відновлення «повноти» української нації, засобом її повернення до сім’ї європейських культурних народів? Чітку відповідь на нього знаходимо в уже згадуваній праці «Лист В. Г. Бєлінського до М. В. Гоголя» (Женева, 1880). «Найдієвішим засобом, – наголошував тут Драгоманов, – який можна було б ужити для відновлення зв’язку освічених класів на Україні з українським народом, було б, ясна річ, відновлення політичної самостійності України»[125]. Але це завдання надзвичайно складне, а особливо – зважаючи на вкрай несприятливі умови біжучого часу. «Ось тому-то українським діячам у політичних питаннях розумніше взяти програму не сепаратистичну, а федералістичну, адаптовану в кожній державі – в Росії, в Галичині, в Буковині, в Угорщині – до місцевих умов і в союзі з місцевими демократично-федеральними елементами. Таким чином, політичним завданням українців є не лише здобуття автономії для себе, але й перетворення держав, якими вони поневолені, на одну чи декілька федерацій, зручних для всіх племен – і слабких, і сильних»[126].

Отже, Михайло Драгоманов трактував політичну свободу як свого роду тимчасовий «замінник» національної незалежності, коли хочете, як певний щабель на шляху досягнення цієї незалежності. Зрештою, у тому ж таки 1880 році Драгоманов прямо про це писав. Мовляв, жити в такій державі, як теперішня Росія, несила нікому, а «не московським народам» і поготів. Ось чому я, як українець, уважаю за необхідне «добитися в найближчому майбутньому встановлення в Росії політичної свободи, яку я, окрім усього іншого, вважаю заміною нашої національної незалежності»[127]. Цю свою думку Драгоманов повторить і в роботі 1881 року «Історична Польща й великоруська демократія», наголосивши, що українські соціалісти активно виступають за політичну свободу в Росії ще й тому, що ця свобода є «заміною національної незалежності їхнього народу»[128], і значно пізніше, наприклад, у статті 1889 року «До питання про національності в Росії»[129].

***

Драгоманов помер 20 червня 1895 року в Софії. Наступного дня, 21 червня, у п’ятницю, його ховали. «На 6 годину після обіда, – згадував Борис Мінцес, – назначено було похоронній процесії рушити із дому покійного… До 6 години дім, де жив Михайло Петрович, був переповнений народом. Мертва тишина панувала в покритім жалібним сукном салоні… Сумно дивився Шевченко із-за своєї позолоченої рамки, його темне лице ледве обрублялося тими ясними рембрандськими лучами, що найкраще до лиця тому мученикові за народну душу, – з відпечатком суму й терпіння лежав покійний у позолоченій олов’яній домовині, що тонула у квітах і вінках. Прийшов болгарський протестантський священик… Почалась молитва, – пастор прочитав кілька місць зі Святого Письма і проспівав зі своїм скромним, та гармонічним хором кілька псальмів… Процесія рушила, пів дороги до цвинтаря, що далеко за городом, студенти несли на переміну домовину, – поки сильний дощ і зараз опісля сильний град, великий, як куряче яйце, не заставив покласти домовину на катафалк. Немов з мішка валив град, та ніхто не відходив і так процесія приближалася до свіжо викопаної могили… При загальнім плачу спущено домовину, на котру щиро посипалися пригорщі землі. Дощ став, сонечко визирнуло, освітивши в ширину і далечину панораму балканських гір і сумрачно знимаючогося Витоша з його сніговим верхом…»[130]. Драгоманову так і не судилося побачити своєї любої омріяної України. Не дожив він і до часу національно-визвольних змагань початку ХХ століття. Але він твердо вірив у те, що «…вільна й розвинена українська нація буде, звісно, не найостаннішим членом людської сім’ї»[131].


[70] И. М. Краткое географическое обозрение края, населенного южнорусским (украинским или малороссийским) народом // Основа. Южно-русский литературно-ученый вестник. – 1861. – Май. – С. 39–40.
[71] Там само. – С. 41.
[72] Див.: Дорошкевич О. Листи М. П. Драгоманова до О. М. Пипіна // За сто літ. Матеріяли з громадського й літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття. – Київ, 1928. – Кн. 3. – С. 66–95.
[73] У листі до Олексія Суворіна від 15 листопада 1876 року Драгоманов назвав Пипіна як автора «Історії слов’янських літератур» одним-єдиним російським «європейцем-славістом» [Абрамович Д. І. З листування М. П. Драгоманова з О. С. Суворіним // Україна. – 1927. – Кн. 4. – С. 142]. На його думку, ця праця, позначена «тонкою уважністю до становища кожного слов’янського племені», вигідно вирізняється на тлі відповідних праць інших російських авторів [Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1905. – T. I. – С. 99].
[74] История славянских литератур А. Н. Пыпина и В. Д. Спасовича. Изд. второе, вновь переработанное и дополненное. – Санкт-Петербург, 1879. – Т. І. – С. 7–8.
[75] Див.: Основа. Южно-русский литературно-ученый вестник. – 1862. – Янв. – С. 78–80.
[76] Див.: Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край, снаряженной Императорским Русским географическим обществом. Юго-западный отдел. Материалы и исследования, собранные П. П. Чубинским. – Санкт-Петербург, 1872. – Т. VII. – С. 454 прим.
[77] Громада. Українська збірка, впорядкована Михайлом Драгомановим. – № 1. Переднє слово до «Громади». – Geneve, 1878. – С. 5–6.
[78] Драгоманов М. Нові українські пісні про громадські справи (1764–1880). Вид. друге. – Київ, 1918. – С. 11.
[79] Див.: Драгоманов М. Другий лист до редакції «Друга» // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. – Київ, 1970. – Т. 1. – С. 407.
[80] Nouvelle géographie universelle: la terre et les hommes par Élisée Reclus. V. L’Europe Scandinave et Russe. – Paris, 1880. – Р. 508–509.
[81] Драгоманов має тут на думці, зокрема, Олександра Мілюкова, який писав: «В історії ми не знаходимо малоруського народу й малоруської мови, так само, як не знаходимо білоруського чи сибірського народу, а знаємо один лиш російський народ з місцевими діалектами білоруським і малоруським» [Милюков А. Вопрос о малороссийской литературе // Милюков А. Отголоски на литературные и общественные явления. – Санкт-Петербург, 1875. – С. 141]. «Якщо стосовно малоруської мови, – іронічно зауважив із цього приводу Драгоманов, – у нас іще можливі думки на зразок висловленої п. Мілюковим, то лише завдяки нашому неймовірному вмінню одного не знати, а друге забувати, а також завдяки нашій суто варварській байдужості до пам’яток нашої культури» [Драгоманов М. По вопросу о малорусской литературе. – Вена, 1876. – С. 34].
[82] Драгоманов М. Гете и Шекспир в переводе на украинский язык // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1906. – T. II. – С. 599.
[83] Nouvelle géographie universelle: la terre et les hommes par Élisée Reclus. V. L’Europe Scandinave et Russe. – Paris, 1880. – Р. 490. Пор.: Драгоманов М. Нові українські пісні про громадські справи (1764–1880). Вид. друге. – Київ, 1918. – С. 8–10.
[84] Згадаймо хоч би його ставлення до «національних святощів», висловлене в «Чудацьких думках про українську національну справу»: «…Коли на вироб національних ознаків мусить мати вплив географія й історія, то, значить, в тих ознаках мусить бути багато перемінного, а окрім того, стілько ж доброго, скілько й хибного. Про сталість національних ознаків і говорити смішно» [Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. – Київ, 1970. – Т. 2. – С. 358].
[85] Nouvelle géographie universelle: la terre et les hommes par Élisée Reclus. V. L’Europe Scandinave et Russe. – Paris, 1880. – Р. 491.
[86] Драгоманов М. Восточная политика Германии и обрусение // Драгоманов М. П. Политические сочинения / Под ред. проф. И. М. Гревса и Б. А. Кистяковского. – Москва, 1908. – Т. І: Центр и окраины. – С. 77.
[87] Ідеться про сенсаційну знахідку восени 1839 року кісток мамонта в селі Кулішівка (тепер – Недригайлівського р-ну Сумської обл.). У 1841 році тут було встановлено перший у світі пам’ятник мамонтові.
[88] Nouvelle géographie universelle: la terre et les hommes par Élisée Reclus. V. L’Europe Scandinave et Russe. – Paris, 1880. – Р. 491.
[89] Ibid. – Р. 493.
[90] Ibid. – Р. 300.
[91] Ibid. – Р. 303.
[92] Ibid. – Р. 493–494.
[93] Прикметно в цьому сенсі також те, що, на думку Драгоманова, українські народні пісні так само є свідченням про головні події нашої історії, починаючи якраз із ІХ століття. Недарма в передмові до «Історичних пісень малоруського народу» Драгоманов та Антонович стверджували, що, уклавши цю книгу, вони «отримали поетичну історію суспільних явищ у Південній Русі, починаючи принаймні від ІХ століття й закінчуючи такими сучасними явищами, як скасування панщини й угорське повстання в Австрії 1848 року та звільнення селян і польське повстання в Росії 1861–1863 років» [Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова. – Киев, 1874. – Т. 1. – С. III–IV; див. про це: Грушевський М. П’ятдесят літ «Исторических песен малорусского народа» Антоновича і Драгоманова // Український історик. – 1984. – Т. XХІ. – Ч. 1–4 (81–84). – С. 171].
[94] Nouvelle géographie universelle: la terre et les hommes par Élisée Reclus. V. L’Europe Scandinave et Russe. – Paris, 1880. – Р. 304.
[95] Драгоманов М. Германство на Востоке и московщина на Западе // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1906. – T. II. – С. 499–500.
[96] Абрамович Д. І. З листування М. П. Драгоманова з О. С. Суворіним // Україна. – 1927. – Кн. 4. – С. 135.
[97] Драгоманов М. Литературно-политические заметки. III. Языки, конфискованные Святейшим Синодом // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1906. – T. II. – С. 576.
[98] Драгоманів М. Пропащий час. Українці під Московським царством (1654–1876). З передмовою Михайла Павлика. – Львів, 1909. – С. 34.
[99] Архів Михайла Драгоманова. Т. 1. Листування Київської Старої Громади з М. Драгомановим (1870–1895 рр.). – Варшава, 1938. – С. 245–246.
[100] Див.: Білецький Л. До початків славянофільства М. Драгоманова (1859–1869) // Праці Українського високого педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова в Празі. Драгоманівський збірник. Т. 1 / Під заг. ред. д-ра Василя Сімовича. – Прага, 1932 [на обкл. 1930]. – С. 22.
[101] Тобто «Две русские народности» [див.: Костомаров Н. Две русские народности (письмо к редактору) //  Основа. Южно-русский литературно-ученый вестник. – 1861. – Март. – С. 33–80].
[102] Див.: Костомаров Н. Черты народной южнорусской истории // Основа. Южно-русский литературно-ученый вестник. – 1861. – Март. – С. 114–165; 1862. – Червець (Июнь). – С. 1–45.
[103] Драгоманов М. Восточная политика Германии и обрусение // Драгоманов М. П. Политические сочинения / Под ред. проф. И. М. Гревса и Б. А. Кистяковского. – Москва, 1908. – Т. І: Центр и окраины. – С. 85.
[104] Драгоманов М. Микола Іванович Костомаров. Очерк життєпиский // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. – Київ, 1970. – Т. 2. – С. 141.
[105] Nouvelle géographie universelle: la terre et les hommes par Élisée Reclus. V. L’Europe Scandinave et Russe. – Paris, 1880. – Р. 499.
[106] П. Т-ев [Драгоманов М.] Малороссия в ее словесности («Малороссия в истории ее литературы с XI по XVIII век» И. Г. Прыжова) // Вестник Европы. – 1870. – Кн. 6 (Июнь). – С. 768.
[107] Там само. – С. 756.
[108] Драгоманов М. Объяснительная записка к проекту устава оснований украинского общества «Вольный союз – Вільна спілка» // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1905. – T. I. – С. 360. Див. про це: Лисяк-Рудницький І. Із Драгоманівських студій // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Київ: Основи, 1994. – Т. І. – С. 289.
[109] Драгоманов М. Автобиографическая заметка // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. – Київ, 1970. – Т. 1. – С. 58.
[110] Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1905. – T. I. – С. 20–21.
[111] Драгоманов М. «Народная воля» о централизации революционной борьбы в России // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1906. – T. II. – С. 407.
[112] Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1905. – T. I. – С. 60.
[113] Украйна. Письмо к издателю Колокола // Колокол. Прибавочные листы к Полярной звезде. – Лондон, 1860. – Лист 61 (15 января). – С. 501.
[114] Драгоманов М. Народні школи на Україні. Серед життя і письменства Росії. – Genève; Bale; Lyon, 1877. – С. 3.
[115] Драгоманов М. «Народная воля» о централизации революционной борьбы в России // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1906. – T. II. – С. 407.
[116] Див.: Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1905. – T. I. – С. 251; Драгоманов М. Естественные области и пропаганда социализма на плебейских языках Восточной Европы // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1906. – T. II. – С. 333–334.
[117] Драгоманов М. Объяснительная записка к проекту устава оснований украинского общества «Вольный союз – Вільна спілка» // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1905. – T. I. – С. 296.
[118] Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1905. – T. I. – С. 182.
[119] Там само. – С. 21.
[120] Див.: Павлик М. Передмова // Драгоманів М. Пропащий час. Українці під Московським царством (1654–1876). З передмовою Михайла Павлика. – Львів, 1909. – С. 6 прим.; Михайло Драгоманов як політик. Написав і видав Михайло Павлик. – Львів, 1911. – С. 25.
[121] Див.: Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. – Харків; Київ, 1930.
[122] Русова С. Памяти М. П. Драгоманова // Русская мысль. – 1905. – Кн. VIII (Август). – С. 64.
[123] Драгоманов М. Вольный союз – Вільна спілка. Опыт украинской политико-социальной программы // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1905. – T. I. – С. 290.
[124] Лозинський М. Українське національне питанє в творах Михайла Драгоманова. З нарисом про житє і діяльність Михайла Драгоманова. – Відень, 1915. – С. 49.
[125] Драгоманов М. Письмо В. Г. Белинского к Н. В. Гоголю // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1906. – T. II. – С. 247.
[126] Там само.
[127] Драгоманов М. Терроризм и свобода, муравьи и корова. Ответ на ответ «Голоса» // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1906. – T. II. – С. 300.
[128] Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1905. – T. I. – С. 182.
[129] Драгоманов М. К вопросу о национальностях в России. По поводу заметки «Kurjera Lwowskiego» // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1906. – T. II. – С. 866.
[130] Мінцес Б. Похорони Михайла Петровича Драгоманова. Загальне вражінє // Михайло Петрович Драгоманов. 1841–1895. Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів. С портретом небіжчика / Зладив і видав М. Павлик. – Львів, 1896. – С. 157–158.
[131] Драгоманов М. Объяснительная записка к проекту устава оснований украинского общества «Вольный союз – Вільна спілка» // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. – Paris, 1905. – T. I. – С. 299.

Джерело:
http://kharkiv-nspu.org.ua/archives/3507
Леонід УШКАЛОВ “МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ: ЩО ТАКЕ УКРАЇНА”
Опубліковано в 24 Гру, 2014

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.