Останнім літаком

160524_Grg_Ukr_Mld

«І залишилися ми лиш удвох – на весь світ самі-самісінькі»,сумно іронізує грузинський друг. Під «ми» він має на увазі нас, грузинів та українців. «Мовою окупантів це називається “Вот и встретились два одиночества”, – віджартовуюсь я. – Зате відтепер навіки разом. І до Євросоюзу нас покличуть одночасно, й будемо ми останніми, кого туди взагалі покличуть. Я вже бачу ці слоґани типу “Україна і Грузія – наймолодші в ЄС”».

Мені подобається, що з грузинами жартується невимушено. Це найвищий рівень взаємного розуміння – коли жартуєш з абсолютною впевненістю, що твій жарт зрозуміють і оцінять правильно.
Читати далі Останнім літаком

Неземна мудрість російського офіціозу

160523_kal-kon1

Росія – це справді країна, покликана дивувати світ. Коли розкривають роти її міністри чи директори академічних інститутів, то залишається або чухати потилиці, намагаючись поставити діагноз їхній неземній мудрості, або тікати якомога подалі. Та хіба втечеш кудись у добу Інтернету?

От і зараз: спершу кілька високопоставлених урядовців РФ в істеричному тоні прокоментували перейменування українських міст у рамках процесу декомунізації. Чогось особливу їхню увагу привернула зміна назви тепер уже колишнього Дніпропетровська. Скажімо, офіційна речниця МЗС РФ Марія Захарова написала у Facebook: «Если уж вспомнили про “декоммунизацию”, надо было возвращать истинное название – Екатеринослав. В крайнем случае, Новороссийск. Не депутаты, а 247 зомби-недоучек». Дуже різко на це відреагував журналіст Віталій Портников: «Может, перед тем, как советовать переименовать Днепропетровск в Екатеринослав, тебе Краснодар в Екатеринодар переименовать? Кто мешает, зомби-недоучка?» Для такої різкості є всі підстави: насправді це місто спочатку звалося Новий Кодак, а Катеринославом звалося інше місто у пониззі річки Самари. Потім місто під такою назвою почали будувати на місці козацької слободи Половиці; в нього увійшов і Новий Кодак. Отож різкий закид Портникова на адресу Захарової має під собою всі підстави, чи не так?

160523_kal-kon2

Читати далі Неземна мудрість російського офіціозу

У день закінчення війни ми повинні усвідомити – війну не закінчено…

160518_crazyred

Цей день наразі не можна назвати днем нашої єдності.

160518_crazyred1
Частина країни полірує ювілейні медалі, закуповує гвоздики і чіпляє до виворотів лацкана смугасті стрічки – щоб із викликом пройтися до Алеї слави. Виринуть на день із підпілля сталіністи-комуністи і не розігнані поки вітренківці. Канал Інтер спокусить черговими «Смуглянкою» і «Катюшею». Ті, хто вважає себе ветеранами, отримає разові 400 гривень від влади і щорічні сто грамів від Опоблоку.
160518_crazyred2
А як же інакше, скажуть деякі. Не можна, щоб велику перемогу приватизував Путін. Негоже спускати йому образливі слова про те, що фашизм подолали б і без України.
Читати далі У день закінчення війни ми повинні усвідомити – війну не закінчено…

УПЦ (Московського патріархату). Троянські коні «русского мира»

160518_rpc1
У війні, яку веде Росія проти України, УПЦ (МП) відіграє далеко не останню роль

Те, що відбувається в останні два роки в середовищі Української православної церкви, підпорядкованій Московському патріархату (УПЦ (МП)), інакше, ніж реваншем проросійських сил не назвеш. Чиниться відвертий тиск на священнослужителів, які демонструють проукраїнські симпатії. Деякі через це взагалі змушені були піти з цієї церкви. Наприклад, ректор Ужгородської духовної академії Віктор (Бедь). Натомість, нинішній «предстоятель» УПЦ (МП) Онуфрій (Березовський) не лише підтримує проросійські сили, а й робить провокаційні заяви про те, що на Донбасі ведеться «громадянська війна», що українській мові не місце в церкві – мовляв, тут треба вести богослужіння церковнослов’янською мовою і таке інше.

160518_rpc2

Чи випадковою є така «метаморфоза»? Далебі, ні. У гібридній війні, яку веде Росія проти України, УПЦ (МП) відіграє далеко не останню роль. Хто що б не говорив про «самостійність» цієї релігійної структури, насправді вона залежала й залежить від Москви. Ось у нинішніх умовах Москві не потрібно, щоб УПЦ (МП) «гралася в українізацію», як це було раніше. Зараз настав час, щоб ця структура відверто працювала на Росію. Ось вона й працює. Читати далі УПЦ (Московського патріархату). Троянські коні «русского мира»

Український прапор над Києвом 1 травня 1966 року

160503_1966-05-01_1
Більшість борців із радянським режимом і досі залишаються «кримінальними злочинцями»

Рівно півстоліття тому, у ніч проти 1 травня 1966 року, над будівлею Київського інституту народного господарства (сьогодні це Київський національний економічний університет) двоє молодих хлопців вивісили жовто-блакитний прапор. Червоний – радянський – зірвали, а національний український підняли. Вчинили цей подвиг 26-річний Віктор Кукса та 28-річний Георгій Москаленко. Обоє – київські робітники, а Георгій – ще й студент-вечірник того самого інституту народного господарства. Задум хлопців був такий: будівля інституту розташована на Брест-Литовському проспекті (зараз – проспект Перемоги) якраз навпроти заводу «Більшовик». Рано-вранці на проспекті формуватимуться першотравневі колони робітників заводу, щоб потім пройтися Хрещатиком. Ось вони і мали б побачити замість червоного жовто-блакитний прапор.
160503_1966-05-01_2

Читати далі Український прапор над Києвом 1 травня 1966 року

Яка саме євроінтеграція?

160503_raf

Якось не прийнято говорити погано про євроінтеграцію чи ставити під сумнів європейський вибір України. Принаймні, серед порядних людей. І взагалі, саме слово «Європа» у середовищі українських прихильників демократії та незалежності апріорі асоціюється з чимось правильним, прогресивним, гуманістичним, одне слово, з чимось світлим. Із тим, що конче потрібно запозичити й імплантувати в українські реалії задля їхньої зміни на краще. Ну, а те, що серед деяких українських незалежників, але не демократів слово «Європа» означає ще й (чи не передусім!) небезпечну, на їхню думку, толерантність щодо сексуальних меншин, – то скільки в нашій країні таких, так би мовити, «малоєвропейців» (які з цього питання завжди порозуміються з малоросами)? Вони політичну погоду не роблять, хоча і є вельми гучними та скандальними.
Читати далі Яка саме євроінтеграція?

«…тоді є шанс, що русифіковані реґіони колись і справді стануть двомовними…»

160501_2lang_1

У своєму крайньому на Збручі тексті (http://zbruc.eu/node/50648) Юрій Винничук слушно повертається до мовного питання в Україні, акцентуючи увагу на тому, що після Майдану російська «здобула певні моральні преференції, з якими кожен україномовний змушений миритися». Загалом погоджуючись із цією тезою, не можу не висловити сумнів щодо оптимізму автора, якому віриться, що молоді покоління з порозумінням «справляться значно успішніше». Можливо, але лише за умови, що то буде понимание, а не порозуміння.

Бо після Майдану й початку російської аґресії ціла країна почала активно спростовувати міфи російської пропаґанди про так звані утиски російськомовних, хунту й фашистів. Все б нічого, але на шляху до переконання себе й усього світу в тому, що ми не етнічна, а політична нація, яка може собі дати раду з внутрішньою різноманітністю й двомовністю, нам намагаються нав’язати існуючий стан речей як «нормальний», «демократичний» чи «європейський». І коли україномовна людина просто каже, що мовна ситуація в Україні хвора і що наша мова в багатьох сферах — під реальною загрозою, її блискавично оголошують провокатором, який зазіхає на «єдність» країни. Російськомовні патріоти не гребують моральними маніпуляціями, розповідаючи про двомовність Майдану, російську в прифронтових окопах чи журнал Шевченка. Теза проста: якщо хочемо миру в країні — треба якомога хутчіш визнати, що ніякої мовної проблеми немає. Читати далі «…тоді є шанс, що русифіковані реґіони колись і справді стануть двомовними…»