Міжмор’я: умови для реалізації геостратегічного проекту у 21 столітті

160606_Intermarium

У 21-му столітті Європі як повітря потрібна так звана «третя сила», яка зможе стабілізувати ситуацію в середині континенту та убезпечити його від гібридної, в тому числі і суто військової, загрози ззовні. Вже вкотре цю важливу геостратегічну нішу не лише може, а, скоріше, мусить зайняти союз країн Центрально-Східної Європи між Балтійським і Чорним морями із можливими відгалуженнями в бік Кавказу та Адріатики. Після оприлюднення гучного прогнозу на найближче десятиріччя американської приватної розвідки «Стратфор» та не менш гучної заяви одразу після обрання президентом Польщі Анджея Дуди внесення питання інтеграції у Балто-Чорноморському регіоні в актуальний порядок денний є доконаним фактом. Більше того, необхідність якнайшвидшої інституалізації оновленого проекту Міжмор’я вимагає сама логіка сучасного геополітичного процесу на континенті.

Нова європейська геополітична реальність

Якою є нова європейська геополітична реальність? На сьогодні Європа зіткнулася з двома глобальними викликами, взаємопов’язаними між собою. По-перше, це войовнича політика керівництва Росії на чолі із Владіміром Путіним. Як наслідок – повторне занурення в атмосферу холодної війни на глобальному рівні між НАТО і Росією, небезпідставне побоювання за власну безпеку тих європейських країн, які безпосередньо межують з Російською Федерацією, ну і, звісно, остаточне ментальне розлучення з агресорами-росіянами українців, які знайшли в собі сили для оборони Батьківщини.

Другий нинішній глобальний виклик для Європи – це кризові явища в середині Євросоюзу. Нездатність адекватно відреагувати на так зване «новітнє переселення народів» із близькосхідного регіону, значною мірою інспіроване Кремлем, помножується на проблеми із забезпеченням внутрішньої безпеки для громадян ЄС. Що ми нещодавно, на жаль, мали змогу спостерігати на прикладі кривавих атак ісламських терористів у Парижі та Брюсселі.

Крім цього, єврочиновництво найвищої ланки вирішило діяти подібно молюску, який закривається від небезпеки у власній мушлі. Україні прямим текстом кажуть: у найближчі 20-25 років вона в будь-якому випадку не стане ані членом Європейського Союзу, ані НАТО.

Тому чекати із просуванням проекту Міжмор’я немає жодного сенсу. Та й час відверто піджимає, враховуючи схильність Путіна постійно підвищувати криваві ставки та смертельний градус напруги. Але для реалізації Балто-Чорноморського проекту необхідно виконати низку умов – політичних, соціокультурних та інформаційних.

Політичні умови для реалізації проекту Міжмор’я

Отже, стосовно політичних умов для реалізації проекту Міжмор’я. Скажу одразу: цей проект аж ніяк не спрямований на деструкцію Європейського Союзу. Скоріше навпаки – зона стабільності у Балто-Чорноморському регіоні знову ж таки гарантує безпеку і сталий політичний, економічний, соціальний та культурний розвиток всього континенту. Як доказ цьому твердженню – жорстко негативна реакція на будь-які інтеграційні процеси у Балто-Чорноморському регіоні російської пропаганди та прокремлівського пулу експертів.

Натомість незаангажована Кремлем частина західних політологів останнім часом висунула так звану «аутсорсингову» концепцію. Головна її ідея – передача військово-політичних та безпекових функцій на східних рубежах НАТО на баланс ймовірному Балто-Чорноморському союзу. В такому разі блок країн Міжмор’я не є конкурентом для Брюсселя, а виключно його шансом на створення нарешті в Центрально-Східній Європі зони геополітичної стабільності.

Критики Балто-Чорноморського союзу зазвичай аргументують свою позицію тим, що потенційні учасники об’єднання будуть змушені вийти з ЄС і НАТО. Бо, мовляв, не можна перебувати в кількох союзах одночасно. Втім, насправді для участі у проекті Міжмор’я для країн Центрально-Східної Європи, які вже є членами Євросоюзу та Північноатлантичного альянсу, немає жодних ні юридичних, ні політичних обмежень. Більше того, на континенті вже є відповідні прецеденти. Приміром, у Союзі для Середземномор’я, який на базі відомого Барселонського процесу просуває з 2008 року Франція, разом із країнами Північної Африки, Туреччиною, Сирією, Ліваном, Йорданією та Ізраїлем беруть участь всі 28 країн ЄС.

Ще далі на шляху інтеграції, причому військово-політичної, пішли скандинави. У 2009 році Ісландія, Норвегія, Данія, Швеція та Фінляндія створили організацію Північне оборонне співробітництво NORDEFKO. Сьогодні на порядку денному об’єднання – створення повноцінного оборонного альянсу. І це при тому, що Данія, Ісландія і Норвегія є членами НАТО, а Фінляндія і Швеція – ні. До того ж Ісландія і Норвегія не перебувають в Євросоюзі. Одним словом, скандинавський нордичний досвід сучасності є гарним прикладом для наслідування в наших південніших широтах.

Поза всяким сумнівом, становим хребтом Міжмор’я мусять стати Литва, Польща та Україна, які вже давно на неофіційному рівні координують свої зусилля та мають спільну історію ранньомодерної інтеграції в межах Першої Речі Посполитої. Органічною складовою тодішнього об’єднання була сучасна Білорусь, проте наразі на шляху залучення цієї країни до Балто-Чорноморської спільноти стоїть диктаторський та відверто проросійський режим Олександра Лукашенка. Хоча в середовищі опозиційних білоруських інтелектуалів сама по собі ідея Міжмор’я вельми популярна, тобто в стратегічному плані Білорусь обов’язково треба мати на увазі.

Але навряд чи існують глобальні проблеми із залученням до Балто-Чорноморського союзу інших країн Балтії – Латвії і Естонії та причорноморських Молдови, Румунії і Болгарії. Так само як і у випадку з можливими відгалуженнями Міжмор’я в бік Кавказу у вигляді дружньої Грузії та Адріатики (йдеться про Хорватію і Словенію). Картину завершує наявність стратегічних союзників на півночі (вже згадане скандинавське оборонне об’єднання NORDEFKO) та півдні (Туреччина). А на заході – Вишеградська група, всі країни якої за допомогою Польщі і за певних політичних умов могли б взагалі стати повноцінними членами Балто-Чорноморської коаліції.

Соціокультурні умови для реалізації проекту Міжмор’я

Щоб перейти до огляду соціокультурних умов для реалізації проекту Міжмор’я, зауважу на критичній важливості політичного, в принципі, аналізу провалів геостратегічних проектів Першої та Другої Речі Посполитої. В першому випадку загальний успіх всіх народів однієї з найбільших держав Європи в ранньому новому часі з населенням в 11 мільйонів нівелювало намагання панівної верстви Королівства Польського встановити власне домінування над усіма сферами життя передусім на українських теренах. Як наслідок, в програші залишилися і українці, і поляки, яких через відсутність порозуміння в середині Першої Речі Посполитої поневолили агресивні сусіди.

Ще більший національний егоїзм був проявлений під час Другої Речі Посполитої, що, по суті, було створенням польської етноцентричної державності. Із черговими спробами встановити гегемонію однієї нації через практики пацифікації, ревіндикації, ополячення та осадництва, що зробило мирне співжиття народів в межах однієї держави, по суті, неможливим. Все завершилося, як і минулий раз – здійсненням завойовницьких планів Гітлера-Сталіна.

Отже, встановлення у 21-му столітті принципу рівноправ’я всіх країн-учасниць Міжмор’я є базовою політичною умовою для реалізації цього проекту. Та магістральним шляхом для вирішення не менш важливої соціокультурної проблеми – розвінчання обопільних міфів і стереотипів, які породила спільна історична спадщина. Перш за все, необхідно активізувати та винести з обмежених наукових кіл на широкий загал той процес, який вже триває в середовищі найбільш прогресивних польських та українських істориків – просування концепції щодо переорієнтації досліджень з вивчення конфліктів на висвітлення спроб порозуміння та зближення.

Замість того, щоб звинувачувати один одного у суперечливих нюансах життя в Першій Речі Посполитій, варто наголошувати на спільній обороні від зовнішніх ворогів — Османської імперії та Московії. Шлях вирішення суперечностей у темі Хмельниччини – акцентування на тому, про що ми говоримо сьогодні: головною платформою для українсько-польського примирення у 17-му столітті міг стати Гадяцький договір 1658 року.

Утім, наслідки історичної спадщини недавнього минулого – 20-го століття – особливо в таких чутливих темах, як діяльність ОУН, Волинська трагедія та операція «Вісла», лікуються наполегливою працею десятиріччями. Недавня примирлива практика німців та французів засвідчила, що єдиний рецепт – це максимальна деполітизація болючих соціокультурних тем та забезпечення спокійної роботи науковців-істориків із подальшою ретрансляцією їх доробків у закладах освіти та засобах масової інформації.

Зрештою слід максимально перенести акценти на останню хвилю українсько-польського потепління, яка триває дотепер. Започаткували цей процес окремі польські інтелектуали в еміграції навколо літературно-політичного часопису «Критика», але сьогодні він у сталому тренді вже всього польського політикуму. Тому нинішнє позиціонування офіційної Варшави в ролі адвоката держави Україна в Європі і світі вже сприймається органічною складовою зовнішньої політики Польщі.

Інформаційні умови для реалізації проекту Міжмор’я

Наостанок поділюся своїми міркуваннями щодо інформаційних умов для реалізації проекту Міжмор’я. І для подолання соціокультурних проблем між народами, і в інтересах суто політичного просування інтеграційних процесів у регіоні конче необхідне створення спільного інформаційного простору Міжмор’я. Досі українці мало знайомі із реаліями життя в Румунії, Польщі, країнах Балтії, навіть у більш близьких Молдові та Грузії. Починаючи від суто побутових моментів, закінчуючи актуальними політичними і культурними подіями. Те ж саме стосується і дефіциту знань про сучасну Україну серед згаданих країн-сусідів.

У 21-му столітті проблема генерування єдиного інформпростору вирішується дуже швидко за допомогою цільових інтернет-проектів, теле- і радіопродукту та  книговидання. Було б лише бажання, креативний підхід і, звичайно, трохи грошей. Ще одним доволі недорогим способом налагодження взаємного інтересу та знань кожного народу регіону про актуальну реальність країн-партнерів є заохочування не лише медійних, а і всіляких спільних освітніх, наукових та культурних проектів. Одним словом, щоб ми всі варилися в одній юшці.

Саме для цього першочергове і здійсненне в короткостроковій перспективі завдання – діяльність транснаціональних неурядових організацій Міжмор’я як локомотиву для подальшої інституалізації цього проекту. А швидко зміцнити ресурси спільних міжнародних НГО можна навіть на добре відомих у сучасному світі принципах краудсорсингу і краудфандингу. Між іншим, нинішня Україна з її неперевершеним волонтерським рухом могла б стати флагманом та прикладом в даному процесі. Одночасно потрібно посилити тиск громадянського суспільства на політичні класи країн регіону задля їхнього примусу до суб’єктного геостратегічного мислення. Наприклад, у жодної української партії, яка має фракцію у Верховній Раді, відсутня в програмі навіть згадка про можливу інтеграцію на Балто-Чорноморському просторі.

Нарешті, ще одна важлива цілком інформаційна складова проекту Міжмор’я – це ефективне позиціонування себе у решті світу. Пропагувати Балто-Чорноморський союз потрібно не як щось проти чогось, навіть проти окремої агресивної Росії. Навіть об’єктивно правдиві по суті, але деструктивні по формі меседжі в рази гірше сприймаються за конструктивні посили. Як би це пафосно не звучало, презентувати проект Міжмор’я необхідно виключно як спільноту ЗА БЕЗПЕКУ і СТАБІЛЬНІСТЬ у всій Європі. І тоді за цим конструктивом потягнуться як окремі люди, так і цілі народи.

Олег Поліщук, експерт

Доповідь на Міжнародній Конференції у м. Гадяч 20 травня 2016р.

Джерело:
http://bbsc.eu/uk/analitychni-materialy/mizhmor-ya-umovi-dlya-realizatsiyi-geostrategichnogo-proektu-u-21-stolitti/
Міжмор’я: умови для реалізації геостратегічного проекту у 21 столітті
02.06.2016

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.