На що провокує суспільство Верховна Рада?

160716_rada

Якби український парламентаризм був живою людиноподібною істотою, то його вчинки якнайкраще охарактеризувало б поняття «віктимної поведінки». Тобто сукупності таких дій, які активно провокують заподіяти суб’єкту такої поведінки яку-небудь шкоду (аж до фізичної смерті). Суб’єкт починає вести себе зухвало, не зважаючи ані на чужий, ані на власний негативний досвід. Як то кажуть, «наривається на неприємності», при цьому нерідко порушуючи писані та неписані норми суспільного життя.

От й український парламентаризм так чинить, причому періодично. Вже не раз Верховна Рада України, образно кажучи, опинялася на політичному дні. Рівень довіри до неї раз за разом скочувався ледь не до нуля. Єдине, що рятувало Раду від перетворення на суто декоративний орган, тобто її смерті як інституту представницької й законодавчої влади – як-от у Росії чи Білорусі, – це постійна наявність у її складі невеликих, але енергійних і популярних у суспільстві груп депутатів плюс нікчемність тих президентів, які правили Українською державою два десятиліття після 1994 року. Й ось знову Рада, попри Революцію Гідності, рушила второваним шляхом…

Такі думки виникли в автора цих рядків після того, як 15 липня голова парламенту Андрій Парубій закрив четверту сесію Верховної Ради України восьмого скликання. Заклики частини депутатів у зв’язку з складною ситуацією в країні працювати безперервно не знайшли відгуку у їхніх колег. А за пару годин по закритті сесії надійшло повідомлення, що Україна ще не виконала деякі вимоги керівництва МВФ для продовження співпраці, зокрема й ті, які потребують законодавчого закріплення. Ось так ефективно працюють у нас і парламентська більшість (лідери якої мали би знати про невиконання вимог), й уряд, який – в разі потреби продовження співпраці з МВФ – повинен був би «тримати за хвости» нардепів – бодай іще на тиждень. Певен, залишилися й інші недокінчені нагальні справи. В такому разі майже два місяці відпустки – чи не забагато для тих, хто не виконує свої обов’язки, хоча клявся їх ревно виконувати й у перші місяці депутатської діяльності намагався так робити, а на додачу ще й порушує Конституцію?

Утім, тут існує певна традиція. Верховна Рада першого скликання у 1990-91 роках зробила історичні кроки, які мали наслідком відновлення незалежності Української держави. Проте потім Рада неначе злякалася того, що сама зробила: вона не оголосила у 1992 році дострокові вибори за партійними списками (як зробили це, скажімо, держави Балтії), поставила Леоніда Кучму прем’єром, асистувала його уряду у створенні гіперінфляції та знеціненні заощаджень пересічних громадян (як на мене, щоб унеможливити їхню участь у серйозній приватизації), а потім санкціонувала перше пришестя у владу «донецьких» (Звягільський і Ко). А в підсумку, не захотівши піти зі славою в 1992 році, пішла у 1994 році, нікому вже не цікава й не потрібна.

Верховна Рада другого, третього і четвертого скликання часів президентства Леоніда Кучми – тема окрема. Тут же зазначу, що попри активну участь значного числа депутатів цих Рад у створенні та ствердженні олігархічної системи, все ж саме Рада у 1996 році, ухвалюючи Конституцію, а за рік перед тим – Конституційний договір, унеможливила формування в Україні законодавчих підстав авторитарного режиму, як у Білорусі чи Росії. Саме Верховна Рада унеможливила імплементацію «політреформи» за підсумками фальсифікованого референдуму 2000 року (дані про цю фальсифікацію чи не єдиний тоді активно публікував Георгій Гонгадзе, і це могло стати однією з причин його вбивства). А під час Помаранчевої революції, коли Верховна Рада стала «верховним арбітром» у державі, вона змогла так-сяк «розрулити» ситуацію, не допустивши пролиття крові. Втім, не минуло й року, як щойно здобутий авторитет Рада втратила, ставши ареною безпринципної і запеклої боротьби за владу між командами Тимошенко, Ющенка та Януковича…

Рада п’ятого скликання, де виник «союз непорушний» донецького олігархату й комуністів, проіснувала, як відомо, ледь більше року, поставивши країну на межу громадянської війни і домігшись-таки свого дострокового розпуску. Її наступниця уславилася тим, що в ній почергово змінили одна одну аж три депутатські більшості, одна з яких була малоефективна (всього на один голос більше за потрібний мінімум), друга – фіктивна, бо номінально у ній була більшість депутатських мандатів, реально – ні, а третя – антиконституційна, сформована на основі «тушок». При цьому певні персонажі та політичні сили послідовно входили у всі ці три більшості, а потім з радістю підтримали продовження своїх повноважень ще на рік. Закони, починаючи з 2010 року, ухвалювалися за скороченими процедурами, без обговорення, натисканням чужих кнопок (часом три-чотири десятки присутніх у залі депутатів-«багатоверстатників» устигали, якщо вірити табло, дати аж 250 голосів «за». Відтак український парламентаризм опинився на смертному одрі; порятував його, як завжди, масовий виборець, який – попри всі фальсифікації – 2012 року за партійними списками віддав перевагу опозиції. Проте виборче законодавство перед тим було завбачливо змінене, тож за рахунок «тушок» і «незалежних» мажоритарників більшість імені Януковича відтворилася.

При цьому, як не парадоксально, Рада сьомого скликання виявилася хоча би трохи схожа на справжній парламент. Завдяки кулакам депутатів з фракції «Свободи» різко скоротилося число порушників Конституції, які голосували за своїх колег. А після втечі Януковича й членів його уряду внаслідок Революції Гідності Рада залишилася справді єдиним органом влади – і якось змогла відтворити структури державного управління та ухвалити належні для того непростого часу закони. Все це робилося далеко не ідеально – але під тиском громадянського суспільства більша частина депутатів Верховної Ради почала працювати так, як належало. І хоча дехто з меншої частини подався на схід просувати «русский мир», все ж позитиву в останні місяці діяльності Ради цього скликання, як на мене, було більше, ніж негативу.

І ось, нарешті, нинішня Верховна Рада восьмого скликання. Згадаймо надії, які на неї покладалися, і наче небезпідставно. Вперше Україна отримала парламент без комуністів, та й колишніх «регіоналів», замаскованих під «Опозиційний блок», виявилося небагато. Були сформовані проєвропейська урядова коаліція, яка мала конституційну більшість депутатів, й уряд реформ, і протистояння російській агресії, задекларовані високі цілі діяльності в ім’я щастя українського народу. Проте минуло лише два неповних роки – і що ми бачимо? Чвари між юридично сумнівною коаліцією (хтось колись бачив її список?) й аж двома опозиціями; уряд, сформований на основі цієї коаліції, на думку низки експертів, нелегітимний; неприхована боротьба за найбільш «хлібні» посади у виконавчій владі; повернення до розгляду законів за скороченою процедурою (поки що таких небагато, але головне – почати…), традиційне порушення Конституції шляхом голосування «за того хлопця» (в цьому, що цікаво, задіяний дехто з тих, хто у минулому боровся проти такої практики депутатів від Партії регіонів), нарешті, відверте саботування роботи в комітетах і в сесійній залі великим числом нардепів (часом у сесійні дні гуляє невідь-де понад півтори сотні «народних обранців»). І так далі, і таке інше. Що ж, схоже, знову перемогло «велике мискоборство» (Ліна Костенко) – й український парламентаризм знову став на шлях віктимної поведінки.

До чого все це призведе? Точно спрогнозувати неможливо. Проте можна вже зараз назвати кілька небезпечних сценаріїв. Серед них – і перетворення Ради на «декоративний парламент» при президентській адміністрації, і намагання розігнати цю Раду силовим шляхом, і реванш на виборах «регіоналів» й «оновлених» комуністів, і перемогу на виборах популістів, які неприховано критикуватимуть парламентську демократію як «непридатну для України».

Зрештою, у Німеччині партії Гітлера і Тельмана, які обидві заперечували демократію і виступали за різні варіанти тоталітарного соціалізму, влітку 1932 року разом отримали на виборах 54%; тож Гітлер спирався на волю більшості німців, яким набрид їхній украй неефективний парламентаризм. До речі, прийшов до влади він цілком конституційним шляхом. І Путін не зумів би так швидко перетворити Думу на повністю підконтрольний собі інструмент, якби в цьому його не підтримала більшість росіян. Українці в цьому плані більш схильні до демократії, але ж не повинен парламентаризм випробовувати нерви суспільства своєю віктимною поведінкою…

Сергій Грабовський

Джерело:
http://day.kyiv.ua/uk/blog/polityka/na-shcho-provokuye-suspilstvo-verhovna-rada
На що провокує суспільство Верховна Рада?
16 липня, 2016 – 14:33

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *