Як правильно називати ватників? Про «мову ненависті»

160831_luhan-don1

Позбавляючись «мови ненависті» до ворогів, не забудьмо про мову тих, хто ненавидить нашу країну

От не знаю, чи можна тепер називати Сталіна катом українського народу?

160831_luhan-don2
Чи не сприймуть це блюстителі журналістських стандартів як «мову ворожнечі»? Адже ледь не третина моїх співгромадян, як заявила Бекешкіна, вважають Джугашвілі «великим вождем»? І чи я зможу назвати їх сталіністами, духовними нащадками розстрільних команд у Биківні чи організаторів Голодомору? Чи це не буде з мого боку некоректним, бо йдеться всього лише про «інакомислення»? А боротися з ним – це прояв нетолерантності?

Ставлення до «мови ненависті» розділило нас. Одні – переживають високий градус емоційності, який не знижується протягом двох років війни. Він викликаний страхом за майбутнє України, розпачем від тисяч смертей, зневагою до зрадників і дезертирів. Інші – тверезі голови, уміють піднятися над сутичкою, подивитися на війну філософськи, оцінити її історично. Мовляв, ніколи ненависть не призводила до миру. І це правда.

«Мова ненависті», від якої нас сьогодні намагаються відучити західні партнери, це, як справедливо пише професор Почепцов, інструмент мобілізації суспільства.

А мова толерантностіінструмент демобілізації.

Кожен має обирати собі ворога сам, казали китайські мудреці. І від того, кому адресуємо ми «мову ненависті», залежить висновок  стороннього  спостерігача про те, кого ми вважаємо «чужими». Бо ж до «своїх», якими б злими на них ми не були і яких, фігурально висловлюючись, «повбивав би» – слів «держпереворот», «карателі», «диверсанти в мирному Криму» ми ніколи не застосуємо.

Але у мови ненависті є одна вада – її чують тільки твої однодумці. Нею не можна переконати. Нею можна лише підняти емоційну наснагу переконаних. Спілкуючись мовою ненависті з ворогом, ми радше говоримо самі з собою, бо ворог нас не чує. Саме тому нас жодним чином не чіпляють слова «бандерівці», «укропи», «хунта». Можна бути впевненим, що й їх наші «сепар» і «ватник» мало тривожать.

Але ще гірше те, що нас не чують і ті, хто не називає нас своїми друзями, але й однозначно не є ворогами. Стримані симпатики, або ж ті, що сумніваються, ті, що переосмислюють свої позиції і можливо готові покаятися…

Заради них і треба знизити градус спілкування в інформпросторі.

Втім, я зовсім не пропоную «сепарів» перейменувати в «апалчєнцов», «Лугандон» – в ЛНР та ДНР, росіян – в «братьєв», «ватників» – в «антіфашистов і борцов за права рускоязичних».

Я пропоную звернутися до «мови правди». Вона теж не всім сподобається, але вона, принаймні, має об`єктивний грунт і юридичні підстави.

А об`єктивно – люди зі зброєю по той бік розмежування, ніякі не «апалчєнци», як того намагаються вчити на факультеті журналістики у Маріупольському держуніверситеті. Навіть суто формально. Бо ж ополченці – це ті, хто має основну цивільну роботу, а «під рушницю» став на безоплатній основі. Відтоді як Росія почала фінансувати угруповання Захарченка і Плотницького, тим більше, коли на територію України увійшли регулярні російські війська,  може йтися лише про «найманців». І апалчєнцами їх можна назвати лише в тому сенсі, що вони «апалчілісь» на нашу державність, на наше незалежне від Росії майбутнє.

Але вони і не «сепаратисти», бо сепаратисти – це представники етносів, які прагнуть самовизначитися, аби створити власну державу. А ті, про кого ми ведемо мову, шукають собі сильного господаря в особі Росії. То хто ж вони?

Є таке красиве закордонне слово «колаборант». Воно жодним чином не принизливе. В усякому разі, французькому маршалу Петену, який його вигадав, воно сподобалося. Колаборанти дослівно – це «ті, хто співробітничає», а в історичному контексті – співробітничає з окупантами.

Чи можна вважати наших громадян, що співпрацюють з росіянами в Криму і в підконтрольних Кремлю зонах Донбасу, колаборантами? А чому ні? Відповідно до Закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014, Крим є окупованою територією. І якщо наразі в ньому перебувають російські війська, то РФ, відповідно до наших законів, і є окупантом. А отже ті, хто на них працює – колаборанти. За часів Сталіна таких би назвали «поплічниками». Але ми не назвемо, бо ж є противниками «мови ворожнечі».

Тим, хто каже, що у нас «всі ознаки громадянської війни», можемо нагадати, що війна де Голля з «вішистами» теж мала ознаки громадянської – принаймні, так писали гітлерівські мас-медіа, але ми всі знаємо, як було насправді.

Там, на сході і в Криму, звичайно, не всі колаборанти. Є патріоти. Є заручники. Є ті, що швидко перефарбувалися на росіян. Останніх уже начебто колаборантами й не назвеш. І справді, це не поплічники окупантів. Отримавши російські паспорти, вони (відповідно до законів України) самі перейшли в розряд окупантів.

І не всі «ватники» є колаборантами. «Ватник» – дуже широке поняття. Є серед них і такі, що журяться за Радянським Союзом, розмірковують на кухнях про «федерацію», другу державну мову, але зброї до рук не беруть і з окупантом напряму не співробітничають. Таких правильніше називати «глашатаями Путіна» (бо ж, частіше за все, ретранслюють ідеї Кремля). Або ж носіями «руского міра». Оскільки і «Путін» і «рускій мір» для таких є словами з позитивною конотацією, вони не образяться.

Не варто, мабуть, у ЗМІ і соцмережах називати принизливими словами Ані Лорак, Повалій, Білик та інших представників шоу-біза, які заробляють собі на нові лімузини і вілли на теренах РФ. Назвемо їх юридично точно: це люди, які отримують гроші в Росії, а часто-густо – з кремлівської каси. За що отримують? А за послуги, надані російській державній пропаганді. Тож, хоч би вони тричі вважали себе патріотами і клялися в любові до Неньки, але відповідно до українських юридичних норм вони «артисти, що співробітничають з РФ» (яка, як ми вже знаємо, вважається країною-окупантом). А отже – колаборанти.

Тож і телеканалу «Інтер», під час оголошення відомої співачки в концерті на честь річниці Незалежності, варто було б називати речі своїми іменами: «народна артистка України, яка співробітничає з країною-окупантом». Що тут неправда?

Це, звичайно, стосується не тільки артистів.

Говорити правду набагато шляхетніше, аніж виходити жовчю. Забудьмо про «Лугандон» і «Донбабве» – це погані слова.  ДНР-ЛНР – це узвичаєні в нашому інформпросторі назви тих явищ, які існують. З одним додатком: це не просто «ніким не визнані республіки», це утворення, визнані в Україні терористичними організаціями.

Тому щоразу, згадуючи в пресі абревіатуру «ЛНР» чи «ДНР», не забуваймо згадати в дужках про те, чим вони є насправді. Захарченко, може, особисто нікого не застрелив, але він  – «ватажок угруповання, визнаного в Україні терористичним».

Йдемо далі. Путіна більше не називатимемо «Пуйлом», бо це не толерантно. Тож хай він буде «людиною, яка називає себе президентом РФ». Що тут образливого? В азійській системі координат (а сучасна Росія тяжіє до Азії) не так важливо, чи легітимно обраний керманич, країни чи ні. За словами історика Фернана Броделя, там «легітимним є уже те, що ти сам назвав себе імператором, і ніхто не зміг тобі заперечити». З тих же причин  і «вибори в Держдуму Росії» ми можемо повноправно називати «так званими» (бо ж там реально уже ніхто нікого не обирає, але назва й досі збереглася).

Як відомо, в Україні відкрито низку карних справ на організаторів так званого «Антимайдану». А тому слова Надії Савченко з цього приводу мають звучати так: «Майдан і Антимайдан (організатори Антимайдану в Україні підозрюються в численних убивствах та інших карних злочинах) стояли за одні цінності». Так думка депутатки і льотчиці стає дещо виразнішою, вам не здається? І жодного з нашого боку натяку на «мову ненависті».

Ми не будемо називати політиків і силовиків, що перебігли на бік Путіна, «зрадниками Батьківщини», бо очевидно – батьківщини у них не було ніколи. Але ми з повним правом можемо назвати їх людьми, які зрадили присязі – воїна чи держслужбовця, судді чи депутата. Бо це юридичний факт. А зрада присязі в християнських традиціях  – другий після вбивства за ганебністю злочин.

«Мова правди» означає й десакралізацію державних й інших інституцій РФ, або їх представництв в Україні, бо ж, насправді, ідеологи войовничого сусіда користуються гучною демократичною назвою як симулякром, «культом карго» – зовнішньою церемонією, за якою криється порожнеча, або приховуються протилежні до назви цілі. (Це як у Орвелла, де  установу, яка веде війну, названо «міністерством миру», а інституцію, яка генерує брехню, «міністерством правди»).

А тому ми без будь-яких застережень маємо говорити й писати: «так звані «Спілка журналістів РФ», так званий «уповноважений з прав людини», так званий «Верховний суд РФ», так званий «Московський патріархат» (бо ми ж то знаємо, що вотчина Кирила колись давно шантажем і підкупом присвоїла це ім`я) чи Центр так званого «россотруднічєства»…

І якщо вже виходити з історичної правди, то росіяни – це просто «піддані Путіна, які вживають самоназву «рускіє».

Йдучи назустріч настановам тележурналістки Анастасії Станко, ми не будемо називати воїнів ЗСУ «наші», бо сторонньому читачу не зрозуміло, чиї саме ці «наші». І не називатимемо їх героями, бо не всі там герої. Назвемо їх просто: «воїни ЗСУ, які ось уже два роки стримують чисельно переважні сили російської регулярної армії і незаконних збройних формувань колаборантів». Розлого, але точно.

Звичайно, можуть бути варіанти, можлива фахова дискусія. Але кінцевий результат потрібно закріпити в законах, в шкільних підручниках і в програмному забезпеченні наших комп`ютерів. З тим, щоб одразу після набраного на компі слова «Росія» текстовий редактор автоматично додавав у дужках: «(за українськими законами – країна-окупант)». Зважте: не «Раша-параша», не «Москальщина», не «Кацапстан», а шляхетно і точно: «країна-окупант».

І має бути інституція – чи то Нацрада з телебачення і радіомовлення, чи то Мінюст, чи то МВС, яка відстежувала б правильність вживання уточненої назви того чи іншого об`єкта.

Але ж, позбавляючись «мови ненависті» до ворогів, не забудьмо про мову тих, хто ненавидить нашу країну. Для неї в Україні не може бути місця. І, як на мене, називати такого собі Руслана К., який закликав до дезертирства, «політв`язнем», а таку собі Тетяну М., яка обіцяла, що російські солдати розвішають усіх по стовпах – «правозахисником» – це стопроцентна «мова ненависті». Як і решта з написаного і промовленого під диктовку втікачки з «Інтера» – Столярової. Навіть якщо на перший погляд це толерантні й демократичні слова.

Ми (журналісти, мовознавці і психологи) маємо, як британці у роки Другої світової, створити і унормувати список слів, висловів і медіа-прийомів, що становлять загрозу державі. І за карикатуру на армію припиняти вихід газети на місяць, за вислів «війну ведуть олігархічні клани» закривати до кінця війни. Цитування Путіна й оперування статистикою Кремля розцінювати як ворожі наміри, а вживання щодо української політичної системи виразу «антинародний режим» – прирівнювати до зради батьківщині. Так, як це робили за Черчілля.

Але то вже зовсім інша тема.

Євген Якунов. Київ.

Джерело:
http://www.ukrinform.ua/rubric-society/2074802-ak-pravilno-nazivati-vatnikiv-pro-movu-nenavisti.html
Як правильно називати ватників? Про «мову ненависті»
Аналітика 31.08.2016 10:30

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.