Кілька міркувань про українське Слово

На початку було Слово. Ця теза Святого Письма справедлива щодо найрізноманітніших сфер людського буття впродовж усієї історії. Згадаймо, що вільні античні греки вважали мешканців сусідніх деспотичних держав варварами не тому, що у них не було розвиненої матеріальної культури. Ні, просто піддані деспотичних правителів не мали можливості вільно висловлювати й обстоювати свої думки, і тому підпорядковувалися примхам самодержців.

Розпад варварської тоталітарної деспотії, знаної як Радянський Союз, також почався зі слова. З книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, з глушених-переглушених західних «радіоголосів», з ліричної поезії, де йшлося не про Леніна й партію, а про нормальні людські почуття. І, як це не парадоксально, з радянської Конституції. Записавши до неї красиві слова про демократію, аби мати пристойний вигляд на міжнародній арені, тоталітарна влада потрапила у пастку. Кілька десятиліть людей садовили за ґрати лише за те, що вони вимагали дотримання конституційних норм. Як наслідок, урешті-решт радянська система стала виглядати варварською в очах не тільки дисидентів і міжнародної спільноти, а й в очах більшості населення і навіть частини партноменклатури. І ця система впала під тиском не лише матеріальних труднощів, а і Слова. Бо мусила впасти.

Що ж маємо зараз? Як почуває себе в незалежній Україні слово, тим більше – українське слово? Не випадає сказати, що добре. Можна скільки завгодно говорити про державність української мови, наголошувати на необхідності її широкого впровадження у реальну життєву практику, але без розв’язання щонайменше трьох проблем (реально їх більше, проте зосередьмося на цих) українська мова не тільки не стане першорядною в Україні, а й матиме шанс знову перетворитися на упосліджену.

Отже, проблема перша. Україна заповнена виданнями та сайтами, що вважаються «українськими». За місцем реєстрації чи доменним ім’ям. Хоча насправді абсолютна більшість змісту, скажімо, не лише різних московських видань «…в Украине», а й начебто суто місцевих видань, паперових й електронних, формується у Москві (і навіть за «гібридної війни» влада на це дивиться крізь пальці!). Таким чином, аби читач, коли йдеться про «нашу страну», «нашу культуру», «наш язык», підсвідомо ототожнював Україну з оцим усім «нашим». Бо ж коли тут пишуть про Україну, то вживають тих самих зворотів та інтонацій, як і в текстах про Росію. Ба більше: якщо й описують діяльність знаних українських достойників, то більшість обсягу присвячена їхній службі «общему Отечеству», хоча насправді для цих достойників ця служба була чимось другорядним.

У таких випадках проблема навіть не в мові, якою ведеться видання, а в змістовній частині, адже Україна виступає наче розчиненою у ширших – імперських – обширах. Читач підсвідомо відчуває себе підданцем уже навіть не Радянського Союзу, а великої Російської держави, привчається дивитися на весь світ через призму російських геополітичних і геокультурних інтересів, не в останню чергу – й лінгвістичних (саме з таких позицій, скажімо, заперечується потреба у квотуванні україномовного музичного продукту на радіо).

Друга проблема. Вона напряму пов’язана із мовою богослужіння. Номінально, скажімо, Українська православна церква Московського патріархату використовує церковнослов’янську мову. Реально ж – архаїзовану російську. Так само російською мовою користуються і майже всі протестантські Церкви. Відтак навіть україномовна громада звикає до того, що сакральна, вища, Божественна мова – це мова виключно російська. А українська – це нижча, примітивніша, так би мовити, для домашнього вжитку. Чи для проповідей у храмах УПЦ МП, коли цією мовою парафіян закликають любити те саме «общее Отечество» та «русский мир».

Третя проблема – це мова дитинства. У квазіукраїнізованих школах (навіть у столиці) більшість учителів чи то демонстративно, чи то за звичкою спілкується із дітьми російською мовою, і не лише на перервах, а й нерідко на уроках. Навіть історію України часом викладають російською. Не кажучи вже про вивчення англійської чи французької мови, коли навчання рухається у межах опозиції «російська-англійська» тощо. Тож такі уроки є додатковим засобом русифікації, бо діти, які у сім’ї розмовляють українською, змушені свої думки спершу перекладати російською, потім уже англійською. І знов-таки, у дітей чітко створюється враження неповноцінності української мови: якщо з англійської чи на англійську (а реальна це світова мова міжнаціонального спілкування) можна перекладати лише російською та на російську, то навіщо українська? Так само і в позашкільний час. У середині 1990-х на телебаченні було, скажімо, чимало україномовних західних мультфільмів, а потім вони зникли взагалі. Не знаю, якою є ситуація зараз, але, боюся, не найкращою. Не в останню чергу внаслідок цього діти навіть у селах і навіть у Галичині тягнулися до «справжньої», «городської» мови; той самий вплив справляє на дітей, підлітків і молодь домінуюча на радіо російськомовна «попса», на додачу до всього, ще й значно тупіша за змістом навіть за цензуровані пісні радянського періоду…

А тим часом мова є владою, як чітко встановила сучасна світова та вітчизняна філософія. Тож запитаємо себе: у чиїх руках за десять-п’ятнадцять років буде влада над Україною?

Сергій Грабовський

Джерело:
https://day.kyiv.ua/uk/blog/suspilstvo/kilka-mirkuvan-pro-ukrayinske-slovo
Кілька міркувань про українське Слово
25 січня, 2017 – 12:11

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *