Сіонізм проти більшовизму: український вимір

Одразу після захоплення більшовиками влади «біла» преса почала стверджувати, що революція в Росії була справою євреїв. І не лише жовтневий переворот, а й скинення царя — то їхня справа, наполягали найрадикальніші публіцисти. Потім ці тези підхопили впливові білоемігрантські кола; їх продукують і чорносотенці в сучасній РФ. Не оминули такі настрої й Україну: і в 1930-х вони були відчутні, й пізніше — аж до наших днів, коли деякі публіцисти, які вважають себе великими українськими патріотами, стверджують: у 1918—1938 роках радянська Україна була такою собі «жидівською державою», де порядкували «сіоністи», «юдо-нацисти» та різного ґатунку «єврейські попихачі».

На підтвердження цієї тези наводяться десятки вочевидь єврейських прізвищ чекістів високого рангу чи компартійних функціонерів (а їх там і справді вистачаєна середину 1930-х, скажімо, біля 80% обласних управлінь НКВД й інших керівних структур цієї «контори» очолювали чекісти єврейського походження; щоправда, ними керував Всеволод Балицький — персонаж, якого за екстер’єром і діловими якостями охоче взяли би і в СС, і в гестапо…). І як би не звинувачували публікаторів цих прізвищ в «антисемітизмі» деякі особливо ревні особи з іншого табору, — факти є фактами.

Але як тоді бути з тим, що одразу після жовтневого перевороту наркомат військових справ Росії очолювала трійця у складі Дибенка, Криленка й Антонова-Овсієнка, а через місяць на його чолі став українець Подвойський (а інший українець — Петровський — у ті ж часи створював ЧК і керував наркоматом внутрішніх справ РФ)?

З іншого боку, якщо пристати на точку зору ревних патріотів, то виходить, що злет української культури у 1920-х і тодішні здобутки у формуванні модерної української нації — то все сіоністські штучки (до речі, деякі російські чорносотенці саме це і стверджують…).

І ще один цікавий факт: Лев Мехліс, одесит за народженням, який кілька років пропрацював на теренах радянської України, у 1919-му в анкеті написав, що рідна його мова — російська, однак він може розмовляти і «єврейською» (тобто їдиш), і українською. У 1926-му (переїхавши до Москви і працюючи в секретаріаті Сталіна) Мехліс, згідно з анкетою, геть забув усі мови, крім російської…

Отож реальні процеси були значно складнішими, ніж це видається чи то нинішнім російським чорносотенцям, чи то українським суперпатріотам. Й однією зі складових цих процесів був потужний опір, який чинили більшовикам справжні, а не уявні сіоністи.

Але про все по черзі.


На виборах до всеросійських Установчих зборів восени 1917 року абсолютна більшість виборців-євреїв на території УНР (і поза нею) проголосувала не за більшовиків. Візьмімо для прикладу Житомир. Список №1 — меншовики і Бунд — 6,9% виборців. Список №2 — Єврейський національний виборчий комітет — 9%. Список №3 — Єврейська народна партія — 1%. Список №8 — єврейські громадські діячі — 9,5%. Список №9 — Поалей-Ціон — 0,5%. Список №10 — Об’єднана єврейська соціалістична робітнича партія — 2,6%. Сумарно 29,5%. Відомо, що єврейське населення тоді становило у Житомирі приблизно третину. Отож невеличка рештка виборців-євреїв могли поділитися між іншими списками: есерами (набрали у Житомирі 4,9%) та більшовиками (10,3%). Але так чи інакше, за більшовиків проголосувала незначне, порівняно із загальним, число виборців-євреїв.

А тепер Одеса. Список №6 — Поалей-Ціон — 0,6%; список №7 — меншовики і Бунд — 4,6%; список №10 — єврейський блок — 31%. Більшовики — 28,6%. При цьому етнічних євреїв в Одесі було ледь більше за третину всього населення. Отже, за більшовиків проголосувало не більше, ніж 1—2% від усіх одеських євреїв, чи ще менше (бо частина русифікованої єврейської інтелігенції голосувала за російських есерів та кадетів). І так по всій Україні.

Отож більшовизм в Україні стояв не на єврейських плечах. Якщо говорити про прихильників більшовизму та про рушійні сили революції, їх, схоже, треба шукати в інших місцях. Скажімо, за список більшовиків у Київському гарнізоні проголосували 37% особового складу; в Одеському — 44,9%. Чорноморський флотський виборчий округ дав більшовикам 20,5%. Чи, скажімо, в самій Росії у місті Пскові (де євреї практично не жили) за список більшовиків проголосували 38,7% виборців, а по губернії — 33,7%. У Москві більшовики одержали 50,1%, у губернії — 55,8%. А у місті Іваново-Вознесенськ список більшовиків на виборах підтримали 64,3% виборців. Чи була серед тамтешніх ткачів та ткаль бодай одна особа єврейського походження — історія мовчить.

Відтак симпатії абсолютної більшості  євреїв-виборців були на боці тих політичних сил, які участі у Жовтневому перевороті не брали, ба більше — ставилися до нього вороже. З іншого боку, більшовики мали беззаперечну підтримку в «корінних», «ісконних» російських губерніях, а також серед солдатських та матроських мас і — до певної міри — у середовищі «обрусілих інородців» (термін В.Ульянова-Леніна). Не випадково: під машкарою інтернаціоналізму більшовики з самого початку відновлювали Російську імперію.

До цього слід додати, що мужність улітку 1918 року стріляти впритул у Леніна за зраду справі свободи без жодного шансу втекти після того мала тільки есерка Фанні Каплан, родом з України.

Іншими словами, з «єврейською революцією» якось не виходить. Навпаки: серед єврейської громади України, як читач уже бачив, існувало чимало різних партій: лівих, сіоністських, консервативних, традиційних, які були здебільшого закриті більшовиками, розігнані, найбільш активні їхні члени арештовувалися і переслідувалися. До середини 1920-х років проіснувала тільки Єврейська компартія (так само до часу паралельно з КП(б)У існувала й Українська компартія).

А разом із тим у 1920-х в УСРР діяла потужна і розгалужена система єврейського підпілля, особливо молодіжного сіоністського підпілля, яке всіляко чинило супротив радянізації, зберігаючи традиції, релігію, мову. Переважно це були прикриті масками «пролетарських спортклубів» сіоністські молодіжні спортивно-військові структури, які готували євреїв для майбутньої боротьби за свою власну державу. Адже основна ідея сіонізму у ті часи полягала в тому, щоб євреям зібратися з усього світу і утворити на «Землі обітованій», звідки їх дві тисячі років було вигнано, незалежну єврейську державу, Медінат Ізраель. Як стверджують історики, котрі вивчали ці сюжети, не було жодного міста чи містечка в Україні, де б не існувала якась ланка сіоністських підпільних організацій, проти них активно боролися  радянські спецслужби.

Згідно з даними Всеукраїнського перепису 1926 року, на теренах радянської України мешкало 1 574 391 євреїв (запам’ятаймо цю цифру), що становило 5,4% загальної кількості населення республіки. При цьому, навіть у розпал більшовицької політики «коренізації», тривав активний наступ на так званий єврейський клерикалізм — переслідування рабинів, перетворення синагог на клуби, майстерні, склади, нескінченні антирелігійні кампанії на кшталт показових «судів» над Торою, створення «червоних громад» на чолі з «червоними рабинами», нищення священних книг, документів на івриті тощо. До середини 1920-х влада заборонила діяльність створеної за часів Центральної Ради «Культур-Ліги» — найвизначнішого осередку їдишистської культурно-освітньої роботи в Україні. При цьому спершу був встановлений контроль за кооперативним видавництвом, яке випускало основну масу єврейських навчальних посібників, технічної, художньої літератури, а пізніше випуск книг на їдиш було передано державі. Номінально книжок та журналів цією мовою виходило чимало, але реально йшлося здебільшого про заполітизовану макулатуру.

У ході так званої антирелігійної п’ятирічки, яка почалася 1932 року, більшість синагог в УСРР припинила свою діяльність, значна частина рабинів та інших служителів культу зазнали репресій. А далі був Голодомор… Цей геноцид не обійшов і євреїв — мешканців переселенських колоній, примістечкових колгоспів та й багатьох містечок, продовольче постачання яких за картковою системою було умовним. Прагнучи врятуватися від голодної смерті, люди тікали до великих міст, однак і там їх наздоганяла невблаганна доля. Тільки на вулицях Києва протягом січня-лютого 1933-го було підібрано 918 померлих з голоду євреїв, за десять діб березня — 249. Робітники-євреї одного з підприємств Бердичева в один із березневих днів 1933 року, як засвідчили невсипущі чекісти, з сумом констатували: «На руському цвинтарі лежать понад 100 небіжчиків, померлих від голоду, а на єврейському — 40, також померлих від голоду…»

Загалом у міжвоєнний період в радянській Україні за політичними мотивами було засуджено 264 тисяч євреїв. Іще 87 тисяч євреїв проходили по кримінальних справах. Постраждали й рідні «ворогів народу»: 70 тис. дорослих і 35 900 дітей — членів сімей засуджених — були вислані за межі України. Чимало єврейських дітей, чиї батьки були розстріляні або засуджені на тривалі строки, виявилися розкиданими по дитячих будинках.

Тим часом на Галичині й Волині, окупованих Польщею, процеси розвивалися зовсім інакше. Політизована частина єврейського загалу поділилася. Одні пішли до комуністів. Інші створили національні партійні організації, які подекуди співпрацювали з українськими партіями. А коли у 1939—1940 роках до радянської України були приєднані Галичина, Волинь, південна Бессарабія і Буковина, НКВД почав переслідувати там польські, українські і єврейські організації. Коли ж улітку 1941-го прийшли німці і почали відкривати в’язниці зі знищеними там сотнями і тисячами людей, то виник міф, наче це жертви «жидобільшовизму». Насправді ж до 10% вбитих у цих буцегарнях були єврейські підпільники з різноманітних сіоністських організацій, які були заарештовані, а потім і знищені як небезпечні для більшовиків політв’язні на самому початку німецького наступу.

Приблизно п’ята частина євреїв УРСР до нацистської окупації  так чи інакше постраждала від більшовиків чи була репресована ними («кримінальні» злочини — то нерідко були «колоски» чи спізнення на роботу). А серед тих, хто проводив репресії, теж вистачало євреїв. Така от історія…

Джерело:
http://incognita.day.kiev.ua/sionizm-proti-bilshovizmu-ukrayinskij-vimir.html
2016-11-14, 17:24
Сіонізм проти більшовизму: український вимір
та його сучасне відлуння

Як органічне доповнення – ще одна стаття:

https://hromadskeradio.org/programs/zustrichi/mizh-sionizmom-i-avtonomizmom-yevreyski-partiyi-na-ukrayinskyh-zemlyah
Між сіонізмом і автономізмом: єврейські партії на українських землях
24 грудня 2016 – 10:00

Історик Сергій Гірік розповідає про єврейські політичні партії в українських губерніях Російської імперії

Андрій Кобалія: Давайте почнемо з базового питання: Коли взагалі з’явились єврейські політичні партії, зокрема, ліві, на територіях сучасної України?

Сергій Гірік: Говорити про це доволі складно, адже поняття «партія» як таке в політичній системі Російської імперії не існувало. Вони почали з’являтися знизу. Законодавчим чином це ніяк не регламентувалось, а їхня діяльність була нелегальною. Уперше політична активність єврейства виявляється наприкінці XIX століття, поштовхом для цього стала хвиля погромів 1881-1882 років після вбивства Олександра ІІ. Однак перші єврейські політичні організації не провадили політичну діяльність у сучасному розумінні, їхні дії було спрямовано на те, щоб організовувати еміграцію євреїв за межі Росії. Це мало місце навіть до того, як було створено Сіоністську організацію. Перша така організація – «Ховевей Ціон» («Ті, хто люблять Сіон»), – яку створили за ініціативи Лева Пінскера, з центром у Одесі, організувала вивезення порівняно невеликої кількості євреїв за межі Російської імперії.


Андрій Кобалія: Як довго єврейські партії були нелегальними?

Сергій Гірік: Всі партії діяли нелегально аж до 1905 року, до Маніфесту Миколи ІІ.

Андрій Кобалія: Єврейські політичні партії в Україні з’явились одночасно чи пізніше, ніж такі ж партії на територіях решти Європі?

Сергій Гірік: Одночасно. Якщо ми говоримо про ранній протосіонізм і створення тих організацій, які у майбутньому стали основою для сіоністських партій, в Україні вони з’явилися навіть дещо раніше. Всесвітню сіоністську організацію було створено у 1897 році, організація «Ховевей Ціон» на той час уже існувала. Поштовхом для написання брошури Теодора Герцля «Єврейська держава» стала подібна до російської ситуація в Західній Європі (конкретніше – у зв’язку зі справою Дрейфуса), представники єврейських еліт там почали відчувати загрозу дещо пізніше.

Андрій Кобалія: Коли ми говоримо про єврейські партії наприкінці XIX століття і до 1917, акцентуючи увагу на лівих, про який спектр партій іде мова? Які вони мали політичні програми?

Сергій Гірік: Практично всі єврейські політичні організації, які створювались наприкінці XIX століття, окрім сіоністських, які спочатку не позиціонували себе як партії, були лівими. Навіть із сіоністського руху почали виокремлюватись ліві, які, до речі, пізніше першими й оформлювались у партії як такі. Але це були різні ліві. Узагалі, єврейські партії не просто вкладалися в класичну систему «ліві-центристи-праві», бо відрізнялися своїм ставленням до «єврейського питання». Тобто єврейські ліві відрізнялись передусім не поглядами щодо того,що буде у майбутньому, соціалізм чи інший лад, а тим, чи євреям варто лишатися у вигнанні, переїжджати до Палестини, чи обирати іншу територію, яка б могла стати для них «національним домом».

По суті, у єврейській політичній думці існувало чотири напрямки: 1) Сіоністи прагнули створення єврейського «національного дому» саме в Палестині. 2) Територіалісти, які виокремились із сіоністів, прагнули надання євреям якоїсь території, бажано не в Європі. У 1903 році ішлось про Уганду, цей проект мало не розколов сіоністську організацію. Тоді мова йшла про територію в Африці, куди б можна було переселити значну кількість євреїв з Європи. Ця ідея актуалізувалась після Кишинівського погрому. 3) Автономісти прагнули надання євреям національно-персональної автономії там, у тих державах, де вони вже жили. 4) Асимілятори хотіли, аби євреї припинили бути євреями.

Останні дві течії представляли передусім представники лівих рухів. Про асиміляторів не говоритимемо, бо це ті особи, які входили в неєврейські партії і, як правило, жодним чином не були пов’язані з єврейським політичним життям. Наприклад, асиміляторами були діячі партій меншовиків чи більшовиків, які мали єврейське походження. Цікаво, що вихідці з євреїв, які діяли в українських політичних партіях, наприклад, у партії, боротьбистів не висловлювали асиміляторських думок. Наприклад, один з ідеологів меншовиків Георгій Плеханов (неєврей), полемізуючи з Бундом, казав, що бундівець, який не хоче, щоб євреї виїхали в Палестину, але хоче при цьому залишатись євреєм, є прихованим сіоністом, якого «укачало по дороге в Палестину». Натомість, якщо згадати боротьбистів єврейського походження Наума Калюжного або Володимира Коряка, то вони просто дистанціювались від єврейства, але не висловлювались, що євреям треба перестати бути євреями.

Андрій Кобалія: Давайте пов’яжемо напрямки з партіями. Я впевнений, що наші слухачі чули про Бунд, Поалей-Ціон, Сіоністську соціалістичну робітничу партію. У яких українських містах діяли всі ці партії?

Сергій Гірік: Бунд сформувався поза українськими губерніями Російської імперії. Установчий з’їзд Бунду відбувся у Вільні. Сама офіційна назва цієї сили – «Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії» – говорить про те, що члени цієї організації на початку не бачили себе як партію. Бунд з’явився на основі місцевих профспілкових осередків. Профспілкову тактику створення кас взаємодопомоги єврейські робітники запозичили з аналогічних кас узаємодопомоги, що існували в єврейських релігійних громадах. Перші помітні страйки на території Російської імперії були влаштовані саме майбутніми Бундівцями. Бунд увійшов до складу РСДРП одразу після її створення, але потім вийшов, бо не погоджувався зі ставленням цієї партії до єврейського питання. Власне, Бунд – це чисто автономістська партія. Від сіоністів його відрізняло передусім те, що БУНДівці вважали національною мовою їдиш, тобто мову місцевих ашкеназів, а не іврит.

Сіоністи представлено різними фракціями. Поалей-Ціон – перша з них, що оформилась у партію. Це сталося у 1903 році. Цікаво, що її основний ідеолог – Бер Борохов – вважається батьком їдишської філології, він написав численні праці з історії мови їдиш і літератури цією мовою. Цю партію створено в Катеринославі. А Бунд поширив свою діяльність на українські губернії на початку XX століття, безпосередньо перед революцією 1905 року.

Якщо говорити про територіалістський напрямок, там, де він змикався з автономістським, слід згадати перш за все про Соціалістичну єврейську робітничу партію (СЄРП), яку очолював Хаїм Житловський (відомий як організатор конгресу з мови їдиш у Чернівцях). Діяльність цієї партії також зосереджувалася на українських губерніях. Спочатку вона перебувала на автономістських позиціях, але потім перейшла на суміш автономістських ідей із територіалістськими.

Андрій Кобалія: На початку нашої розмови ми говорили про те, що певний час єврейські партії були нелегальними, а у 1905 році, у зв’язку з революцією, почалися зміни. Що саме змінилося в єврейському політичному русі в цей час? Чи мали єврейські ліві якесь представництво у Державних Думах?

Сергій Гірік: Єврейські ліві не брали участь у діяльності Дум як партії. Більшість єврейського населення підтримувало кадетів («конституційних демократів»), невелика кількість підтримувала кандидатів, які потім увійшли до фракції «трудовиків». У першій Думі було 12 депутатів євреїв, 9 із них – кадети, а троє трудовики. Усі євреї, які увійшли в Думу, не були представниками лівих партій, ліві партії офіційно заявили про бойкот виборів. У наступних Думах кількість євреїв зменшилася. У другій, третій і четвертій Думах було від двох до чотирьох євреїв.


Андрій Кобалія: Перейдемо до наступної революції. Відомо, що Українська Центральна Рада була сформована з українських лівих. Чи співпрацювали українські та єврейські ліві?

Сергій Гірік: Так, звичайно співпрацювали. Спочатку в УЦР етнічні меншини не було представлено. Після Другого універсалу було докооптовано їхніх представників, зокрема, євреїв. На той момент до УЦР увійшли представників Бунду, СЄРП і окремі представники сіоністів та Поалей-Ціон (остання на той час ідеологічно вже розмежувалася з Сіоністською організацією). Усі ці партії провадили доволі лояльну політику щодо УЦР. Проте, коли оголошувався Четвертий Універсал (проголошення незалежності Української Народної Республіки. – Прим. ред.), ці партії утримались від голосування. Бунд проголосував проти.

Натомість, у останній день існування УНР, під час голосування за конституцію, 29 квітня 1918 року, усі партії її підтримали в цілому. Бунд теж, однак він проголосував за її текст у цілому, утримавшись у голосуванні за першу статтю, де проголошувалась незалежність УНР, бо це суперечило попередньому голосуванню. Хоча у квітні Бунд уже не мав нічого проти незалежності УНР. Можна припустити, що представники єврейських лівих, утримуючись від підтримки Четвертого універсалу в січні, боялися можливої помсти більшовиків, бо саме тоді відбувався наступ червоних на Київ.

Андрій Кобалія: Єврейські ліві часом утримувалися від голосування в УЦР. Згадується політика євреїв Західної України під час українсько-польського протистояння 1918-1919 років. Тоді більшість євреїв не перейшла ані на бік ЗУНР, ані на бік Польщі. Проголошувалася політика нейтралітету. Чи можна порівняти ці дві тактики?

Сергій Гірік: У Західній Україні окрім нейтралітету мала місце й співпраця. Було створено єврейський пробойовий курінь УГА. Подібне відбувалося і на теренах УНР. З одного боку, єврейські політичні сили утримувалися від голосування, з іншого, коли єврейській спільноті надавалася національно-персональна автономія, вони брали участь у її формуванні. Тоді було створено Міністерство єврейських справ. У цьому окремі єврейські партії співпрацювали з українським урядом. Крім того, якщо ми згадаємо пізніші часи, наприклад, початок 1920 року, тоді ліве крило Поалей-Ціон співпрацювало з боротьбистами.

Андрій Кобалія: Ми вже кілька разів згадували більшовиків. У 1921 році більшовицька влада остаточно закріпилася на більшій частині території України. Що відбувалося з єврейськими лівими далі?

Сергій Гірік: По-перше, самоліквідувалося ліве крило Бунду і Об’єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії (ОЄСРП, тобто колишня СЄРП, до якої у 1917 влилися сіоністи-соціалісти). У 1921 році вони організовано влились до партії більшовиків, перед тим об’єднавшись у партію Комфарбанд, що проіснувала дуже короткий час. По суті, вони стали основою єврейських секцій, тобто тих єврейських автономних організацій у складі Комуністичної партії (більшовиків) України, які проводили агітацію мовою їдиш. Можна сказати, що на перших порах на місцях вони продовжували політику національно-персональної автономії, започатковану в добу УНР, хоч офіційно це не озвучувалося.

Права течія Бунду на наших територіях формально існувала до початку 1920-х, а потім була ліквідована. Поалей-Ціон розколовся двічі. Праве крило продовжувало діяти на еміграції, один із його найпомітніших представників – Соломон Ґольдельман – співпрацював із українськими еміграційними колами. Ліве крило розкололося на Єврейську комуністичну партію ПЦ, яку у 1922 році було поглинуто більшовиками, і ЄСДРП Поалей Ціон (пізніше перейменовану на Єврейську комуністичну робітничу партію ПЦ), що проіснувала аж до 1928 року, тобто довше, ніж будь-яка інша небільшовицька політична партія на теренах СРСР. Вона провадила легальну політичну діяльність, видавала журнал «Пролетарская мысль» накладом у 3000 примірників, мала власну друкарню в Москві, видавала книжки, але сфера поширення цих видань була дуже вузькою й охоплювала майже виключно її партійний актив. У документах ЦК РКП(б) постійно згадується про те, що цю діяльність треба терпіти з тактичних міркувань, але не можна давати ЄКРП Поалей-Ціон розгортати діяльність.

Щодо мотивів цієї «терплячості». До 1924 року Радянський Союз ставив на євреїв Палестини, палестинську секцію ПЦ було представлено в Комінтерні. Після арабського повстання 1924 року в підмандатній Палестині Радянський Союз почав ставити на арабський фактор, почалася «арабізація» палестинської секції ПЦ. Коли ці зміни відбулися, ЄКРП (ПЦ) продовжувала існувати «за інерцією». Потім, у 1928 році, її тихо ліквідували.

Андрій Кобалія: Велика частина єврейських лівих увійшла до складу партії більшовиків. Чи можна простежити подальшу долю цих людей, особливо під час чисток 1930-х?

Сергій Гірік: Цілком очікувано, що більшість з них знищили у 1930-ті. Я бачив документи деяких колишніх лівих поалей-ціоністів, яких було репресовано у 1930-ті. Судячи з тих матеріалів судових справ, із якими мені доводилося працювати (копії деяких із них є в ізраїльських архівах), ці люди отримували дуже великі терміни і рідко виходили на свободу. Усіх лідерів єврейських лівих, які не померли до 1930-х своєю смертю, було репресовано. Рядові члени могли уникнути репресій, якщо цілковито відмовлялися від політичної діяльності.

***

Ілюстрації з:

https://hromadskeradio.org/programs/zustrichi/mizh-sionizmom-i-avtonomizmom-yevreyski-partiyi-na-ukrayinskyh-zemlyah

http://www.liveinternet.ru/users/bo4kameda/post367465264/

http://www.istpravda.com.ua/articles/2015/01/26/146960/

http://izrus.co.il/history/article/2011-04-24/14079.html

http://berkovich-zametki.com/2015/Starina/Nomer2/Bystrjakov1.php

***

Післяслово від «Вчора, сьогодні, завтра»

2017-й Україна відзначає як рік 100-річчя Української національної революції. 100 років тому не лише вузький прошарок української інтелігенції (чи окремі гуртки – як це було у ХІХ столітті), а й найширші верстви українського народу пробудилися до політичного життя. Якщо відвертіше і точніше – до “політичного життя” абсолютну більшість людей пробудили (а фактично – змусили) наслідки краху імперій, держав і суспільств, до яких призвела Перша світова війна. Фактично вперше за два минулі попередні століття українці згадали (крім соціальних гасел та вимог) слова “національне життя”, “національна гідність”, “незалежність”…

Цією статтею наш сайт починає цикл матеріалів, які допоможуть глибше і рельєфніше зрозуміти:
що і як насправді відбувалося тоді, які дійові сили були найактивнішими;
який був соціальний і національний портрет тодішнього населення України;
яким був розподіл соціальних, національних і політичних сил в Україні і метрополіях імперій;
що думали, до чого прагнули, і чи був вже таким широким вибір цілей та дій у наших прадідів…

***

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *