Українська мова: етапи історії (від протоукраїнських діалектів до літературної мови ранньомодерної доби)

Коментар від LIKБЕЗу.

Ми починаємо публікувати з дозволу автора фрагменти з енциклопедичної статті, яка ще не опублікована. Питання про сучасну оцінку мовознавцями етапів та шляху розвитку української мови є нескінченним приводом для дискусій і науковців, і широкої публіки. Тому ми вирішили, що погляд «зі сторони» був би цікавим. «Зі сторони» – дуже умовно, тому що автор – не громадянин України. Але й назвати його «неукраїнським науковцем» ніяк не можна, бо професор Міхаель Мозер – Президент Міжнародної Асоціації україністів і давній щирий симпатик українства. Втім його оцінки диктуються не цим, а тим, що зветься «світовий науковий процес».

Зазначимо, що ми скоротили суто мовознавчі частини тексту, які є вузькофаховими, і тому (зі щирим сумом зізнаємося) майже незрозумілими історикам, і певно важко б далися й широкій аудиторії. Отже, ми представляємо тут адаптовану версію наукової статті.


УКРАЇНСЬКА МОВА – одна з 30–40 найбільш поширених мов світу, державна мова в Україні, мова українських меншин у багатьох країнах світу. Загальна кількість носіїв української мови дорівнює приблизно 40–45 млн, відповідно ця мова посідає 2-ге або 3-тє місце серед слов’янських мов щодо кількості мовців (на першому місці російська мова, на другому – українська або польська.).

Як слов’янська мова, українська належить до сім’ї індоєвропейських, поряд з романськими, германськими, кельтськими, грецькою, албанською, вірменською та (найближче спорідненими зі слов’янськими) балтійськими мовами.

На підставі деяких спільних генетичних рис українська мова з початків наукової славістики в 19 ст. класифікується як член групи східнослов’янських мов (разом з білоруською й російською), яка протиставляється групам західнослов’янських (польська, верхньо- та нижньолужицькі, словацька, чеська) та південнослов’янських (словенська, боснійсько-сербсько-хорватсько-чорногорська; македонська й болгарська) мов (тут не наводимо вимерлі індоєвропейські та слов’янські мови).

Але це протиставлення сьогодні вже є радше даниною традиції. Хоча класифікація української мови як «східнослов’янської» прийнятна й досі, сучасне мовознавство інтерпретує її вже інакше, ніж у рамках більш ранньої теорії генеалогічного дерева. Тоді українська мова описувалася як відгалуження праіндоєвропейського дерева й праслов’янської (можливо, через прабалтослов’янську) та прасхіднослов’янських гілок.

Але на сьогодні остаточно спростовані теорії про «давньоруську мовну єдність». Тож цього етапу у розвитку української мови ми не можемо вказати, у неї був свій окремий, а не «східнослов’янський» шлях.

1. Загальнослов’янська доба й протоукраїнські діалекти (600–988 рр.).

Згідно з найпереконливішими сучасними теоріями, вкрай одноманітна праслов’янська мова (Proto-Slavic), яку можна умовно реконструювати на підставі найдавніших запозичень з неї до сусідніх мов і навпаки (включно з назвами осіб і місць), а також на підставі порівняння слов’янських мов, розпалася близько 600 р. н. е., тобто вже після великого розселення слов’ян по Східній, Центрально-Східній та Південно-Східній Європі.

Згодом до 1000 р. н.е. сформувалися діалекти все ще мало диференційованої «загальнослов’янської» мови (Common Slavic). Пізніше ці діалекти як «протодіалекти» (включно з протоукраїнськими (Proto-Ukrainian) лягли в основу сучасних слов’янських мов.

Слов’янські діалекти на території середньовічної Русі відрізнялися найдавнішими – спільними для усіх слов’ян – властивостями. Саме тому припущення щодо окремої «прасхіднослов’янської» (або й «праруської») мови є необґрунтованими.

Серед слов’янських діалектів українські територіально займають центральну позицію, межують з західнослов’янськими (східнословацькими, східними малопольськими й частково з східномазовецькими) та східнослов’янськими (південнобілоруськими та південноросійськими) діалектами, межували колись із південнослов’янськими діалектами (до того часу, коли простір між протоукраїнцями й південними слов’янами зайняли мадяри (угорці) та румуни.

Іншими важливими безпосередніми контактними мовами для української були тюркські мови жителів степів на півдні України, мови меншин і деякі впливові європейські мови, які часто впливали на українську через інші слов’янські  мови, зокрема польську (переважно до 17 ст., а на західних територіях до 20 ст.) та російську (з 18 ст.).

Так само, як в історії інших слов’янських мов, зокрема мов православних слов’ян, особлива роль в історії української мови належить так званій церковнослов’янській мові (модерна назва, традиційно вона називалася просто «слов’янською»), першій слов’янській писемній та літературній мові (в умовному, середньовічному значенні). «Апостоли слов’ян» Кирило та Мефодій створили церковнослов’янську мову в 860-х роках, тобто ще за загальнослов’янської доби, на підґрунті південнослов’янських діалектів, які тоді були в ужитку в околицях їхнього рідного міста Фессалоніки (слов’янською – Солунь, тепер Салоніки, Греція), аби перекласти Біблію з грецької на мову зрозумілу слов’янам.


Остромирове Євангеліє. Сторінка із заставкою та ініціалом

З церковнослов’янської походить основна християнська термінологія в усіх слов’янських мовах. Церковнослов’янська стала мовою літургії у всіх православних слов’ян, в хорватів, а тимчасово і в чехів. У всіх православних слов’ян вона стала слугувати за літературну мову в царині всієї високої культури, яка фактично збігалася з релігійною.

2. Давньоукраїнська доба, давньоукраїнські діалекти, руська й церковнослов’янська писемні мови середньовічної Русі (988–1349)

Відколи Русь за Володимира Святославича прийняла християнство, південнослов’янська за походженням церковнослов’янська мова так само, як скрізь, де вона була в ужитку, прийняла певні прикмети місцевих слов’янських діалектів.

В українському мовному ареалі вона розвилася у «церковнослов’янську мову української редакції» (науковий термін).

Поряд з церковнослов’янською писемністю в світській сфері склалася писемність на основі місцевих слов’янських ідіом [ідіома: стійкий неподільний зворот мови, що передає єдине поняття, зміст якого не визначається змістом його складових елементів], що дала початок новій добі в історії української мови, яку ми називаємо «давньоукраїнською» (стосовно українських земель) або «давньоруською» стосовно усіх земель Русі.

Обидва глотоніми [глотонім – назва мови] «давньоукраїнська» та «давньоруська» – анахронізми [анахронізм (всупереч часу) – назва чи термін, що позначають явище, сучасна назва чи оцінка якого не відповідає уявленням його часу чи словнику тої доби] ,  оскільки вислів «роусьскыи языкъ» у ранніх середньовічних джерелах стосується лише варягів-скандинавів та їхньої мови, зокрема щодо назв дніпрових порогів у творі «Про управління імперією» візантійського імператора Константина VII Багрянородного середини 10 ст.,  аналогічно у «Руській правді», де «русин» протиставляється «словенину».


Руська Правда. Аркуш Синодального списку. 1282.

Внутрішньослов’янську мовну ситуацію середньовічної Русі (на Русі жили не лише слов’яни), яка постала, починаючи з прийняття писемності, можна описати приблизно так:

Слов’янськомовні мешканці середньовічної Русі розмовляли своїми місцевими діалектами (про ці діалекти найкраще свідчать найбільш побутові тексти, зокрема берестяні грамоти, які, на жаль, переважно збереглися з неукраїнських земель).

У їхньому суто побутовому письменстві співіснували дві мови:
– в сфері релігіїцерковнослов’янська мова східнослов’янської (в україномовному ареалі конкретніше: української) редакції. У «найчистішому» вигляді – там, де існували зразкові тексти зі слов’янського Півдня (зокрема з середньовічної Болгарії);
– у світській сфері писемна мова на народному підґрунті, якій були притаманні певні риси «койне» [койне (з грецької) – загальновживана мова або така, яка є зрозумілою для багатьох] за зразком мови Києва, наприклад у царині права й адміністраціїПравьда Роуськая» 11–12 ст., Мстиславова грамота 1130).


Мстиславова грамота

Усі названі мови зазвичай просто називалися «словѣньскыи языкъ», та вони очевидно вважалися різновидами однієї мови; у деяких жанрах вони вживалися в сильно змішаному вигляді, – зокрема у літописах.

У період Давньої Русі (коли саме, невідомо) вираз «роусьскыи языкъ» перестав означати «мову Русі» у вужчому ранньосередньовічному значенні (скандинавська мова «варягів») і почав означати «мову Русі» в значенні «слов’янська мова жителів руських земель». Перші відомі з джерел приклади словосполучення „роуськыи языкъ“ у значенні слов´янських різновидів належать до 12 ст.

Давньоукраїнський період розвитку місцевої мови тривав приблизно до середини 14 ст.

3. Середньоукраїнська доба, постання й занепад руської літературної мови ранньомодерної доби (1349–1798)

Згідно з найбільш поширеними науковими традиціями, нова доба української мови, а саме «середньоукраїнська доба» (або, переважно в українській науці: «староукраїнська доба»), починається з пізнього 14 ст., коли після занепаду давньоруських держав (остаточно 1349 р.) українські землі ввійшли в склад Великого князівства Литовського (більшість українських земель, разом з білоруськими) та Королівства Польського (Галицька Русь, Західне Поділля, Белзька земля, Холмська земля) й на відміну від російських земель опинилися в зоні потужних культурних впливів з Західної Європи.

У землях, що належали Польщі, мовою діловодства стала латина, натомість у Великому князівстві Литовському «руська мова» («руський язик») не перестала слугувати мовою адміністрації й судочинства; вона також стала офіційною мовою сусіднього Молдавського князівства.

У царині релігії далі вживалася церковнослов’янська мова (української редакції), яка зі зламу 14 і 15 ст. зазнала реформ за болгарськими й сербськими зразками, що призвело до додаткового збільшення відстані між мовою літургії з одного боку, та народною й канцелярською з другого (т. зв. «Другий південнослов’янський / Другий церковнослов’янський вплив»).

«Руська мова» в діловій сфері була інколи ближчою до української, інколи ближчою до білоруської мови, при цьому в багатьох документах виявляла яскраві риси надрегіональності (адже не всі прикмети народних мов фіксувалися на письмі).

За середньоукраїнської доби в учених колах розвилося усвідомлення різноманіття слов’янських мов («руська» й «московська» мови зазвичай вважалися різними, дивись граматику Arcticae horulae Адама Богорича 1584), хоча погляди про існування лише однієї слов’янської мови з різними діалектами були доволі поширені аж до 19 ст. (ще Я.Коллар 1837 р. писав про діалекти слов’янської мови).

У Московії мову документів з українських земель зазвичай називали «литовською» або «білоруською», лише з часів Петра I «малоросійською».

Упродовж 16 ст. українські й білоруські землі потрапили під вплив Реформації, яка дала величезний поштовх розвиткові української культури загалом та української мови зокрема.

Водночас перші друковані видання, що були призначені для «русинів» (білорусів та українців), починаючи з краківських видань Ш.Фіоля 1491 р., означили запровадження цілком нових форм спілкування, причому друкування «руських» книжок (друки Ш.Фіоля були церковнослов’янськомовними, це саме загалом стосується й друків білоруса Ф.Скорини, 1517), як і в інших спільнотах, суттєво посприяло подальшій розробці надрегіональних і тенденційно одноманітних мовних норм.

З 2-ї половини 16 ст. – зокрема з 1569 р., внаслідок Люблінської унії практично всі українські землі опинилися в складі польської частини новоствореної Речі Посполитої. Тоді польська мова, яку польські інтелектуали лише щойно перетворили на одну з потужних європейських культурних мов ранньомодерної доби, дедалі міцніше впливала на українську (й білоруську), зокрема на ту літературну «руську мову», яка протягом 16 ст. постала на основі традиційної ділової мови.

Приблизно між 1570 та 1670 рр. ця «руська мова» часто була фактично тотожною з польською мовою щодо лексики й синтаксису, проте фонетика / фонологія й флективна морфологія [словотворення] стояли на «руському» підґрунті, а кирилиця підкреслювала цю «руськість» та була її виразним символом.


Пересопницьке Євангеліє. Сторінка з ініціалом.

«Руська мова», що нею користувалися в багатьох жанрах, зокрема і в релігійних (Пересопницьке Євангеліє 1556–1561), була ґрунтовно опрацьованою літературною мовою й як така доволі далекою від справжньої «народної» української (та й білоруської) мови, якою розмовляли мешканці українських земель, і яка віддзеркалена лише в поодиноких творах, наприклад в інтермедіях Я.Гаватовича (1619). Вона таки вважалася світською «простою» мовою (мабуть, калька з німецького «gemeine Sprache»), на противагу церковнослов’янській.


Острозька Біблія. Сторінка із заставкою та ініціалами.


Лаврентій Зизаній. Грамматіка словенска. Вільно, 1596

Під тиском польської Контрреформації українські й білоруські інтелектуальні еліти, які зорганізувалися в братських школах, працювали не лише над «руською», але й над «священною» церковнослов’янською мовою. З 2-ї половини 16 ст. саме українські (частково й білоруські) землі стали наймогутнішим центром церковнослов’янської культури, де було створено початки нової доби в історії церковнослов’янської мови (Острозька Біблія 1581 – перша повна друкована церковнослов’янська Біблія), «Грамматіку словенску» та «Лексис, Сирѣчь реченїя, Въкратъцѣ събран(ъ)ны и из слове(н)скаго языка на просты(й) рускі(й) діале(к)тъ истол(ъ)кованы» Л.Зизанія 1596 р. та надзвичайно впливову граматику церковнослов’янської мови М.Смотрицького (1619).


Граматика М.Смотрицького (1619)

Золотий період руської мови ранньомодерної доби закінчується у часи «Руїни» після козацького повстання на чолі з Б.Хмельницьким. У Гетьманщині (Українській козацькій державі) руська мова надалі функціонувала як мова адміністрації, аж поки російська канцелярська мова не стала її заміняти з 1720-х років.

Українські вчені, зокрема вихідці зі створеного 1632 р. Київського колегіуму (згодом Києво-Могилянської академії), стали провідними культурними діячами в Росії, зокрема й письменниками російського бароко. З 2-ї половини 17 ст. до 1720-х років російська мова загалом була під сильним впливом української (а також польської й білоруської) та українсько-церковнослов’янської.

Проте впродовж 18 ст. сама українська мовна культура в Російській імперії занепадала, збереглися лише рукописи, в яких українська мова зазвичай вживалася в гумористичному контексті. На територіях, що залишилися в складі Речі Посполитої, «руська мова» з 1696 р. офіційно перестала бути мовою адміністрації, загалом вона зберігалася лише у царині катехетики [«катехизистичний метод» – навчальна методика за допомогою навідних питань], гомілетики [теорія і практика створення проповідей] й церковних пісень (це саме стосується земель Угорського королівства).

За середньоукраїнської доби на територіях, де селилися козаки (від Наддніпрянської України до Слобідської України й Кубані), сформувалися, як нові мішані діалекти, вкрай однорідні південно-східні діалекти української мови, які пізніше (у 19 ст.) було взято за основу нової української літературної (стандартної) мови.

(далі буде)

Міхаель Мозер

***

Джерела:

http://likbez.org.ua/ua/ukrayinska-ukrayinska-mova-etapi-istoriyi-chastina-1.html
Українська мова: етапи історії (частина 1)
27.01.2017

http://likbez.org.ua/ua/ukrayinska-ukrayinska-mova-etapi-istoriyi-chastina-2.html
Українська мова: етапи історії (частина 2)
06.02.2017

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.