Акція “Вісла” – останній акт українсько-польської трагедії

70 років тому почалася репресивна акція комуністичної влади ПНР проти українського народу – т.зв. “Акція “Вісла” (Akcja „Wisła”).

З постанови Політбюро ЦК ПРП від 28.03.1947: “W ramach akcji represyjnej wobec ludności ukraińskiej postanowiono: 1. W szybkim tempie przesiedlić Ukraińców i rodziny mieszane na tereny odzyskane (przede wszystkim Prusy płn.), nie tworząc zwartych grup i nie bliżej niż 100 km od granicy”.

Про цю трагічну сторінку життя українського народу стаття польсько-українського історика:

Акція “Вісла” – останній акт українсько-польської трагедії

Юрій Гаврилюк

Виселення відбувалося із великою брутальністю, супроводжувалося вбивствами. Виселених скеровували на захід і північ, прагнучи розірвати сусідські та, навіть, родинні зв’язки.

“Велика операція проти УПА та решти українського населення Польщі (бл. 150 тис. осіб) була підготовлена ще у 1946 р. За зразок було взято сталінську практику розв’язання національних проблем…

Метою акції було передовсім виселення українського населення, а лише пізніше – знищення українського партизанського руху. Виселення відбувалося із великою брутальністю, супроводжувалося численними вбивствами. Виселених скеровували на західні та північні землі, прагнучи (без сумніву, свідомо) до розірвання парафіяльних та сусідських, ба, навіть родинних зв’язків.

Принагідно були ліквідовані всі форми українського національного життя, які ще існували. Важко заперечувати висновок, що прихованою метою цього розселення була ліквідація української громади в Польщі засобами вимушеної полонізації modo sovietico”.

Ці слова, почерпнуті із статті польського історика Тадеуша Анджея Ольшанського, автора м.ін. виданої у 1990-тих “Історії України ХХ ст.”, дуже влучно характеризують військову операцію, яку під криптонімом Акція “Вісла” здійснено у квітні-липні 1947 року.

Була це водночас остання великомасштабна подія у історії кількасотрічного українсько-польського “недобросусідства”, яке почалося у половині XIV ст., коли відбувся розвал Галицько-Волинської держави.

У першій половині ХХ ст. призвело воно до свого роду українсько-польської “війни тридцятирічної”, завершеної саме у 1947 році, адже коли у ході Першої світової війни перед українцями відкрився черговий шанс на політичне відродження показалося, що ворогом відновлення української державності в етнографічних межах є не лише постімперська Росія (як “біла” так і “червона”), але і Польща.

Сталося це тому, що наслідком півтисячолітньої відсутності українсько-польської державної межі стало свого роду сіамське зростання – землями, які на думку українських політиків мали б стати суверенною територією України (бо українські хати стояли), а у переконанні їхніх польських візаві – Польщею (бо стояли тут і двори польських землевласників).


До 1947 року українці-лемки компактно проживали на своїх споконвічних землях на південному сході Польщі. Відтак їх розсіяли на землях, звідки так само примусово було депортовано німців

Зараз розділення справжніх сіамських сестер це прецизійна операція. В умовах першої половини ХХ ст. розділення етнополітичних “близнят” було швидше рубанням сокирою. У збройному українсько-польському конфлікті за територію та межу, який осінню 1918 року почався “від Сяну” – у Галичині, а навесні 1919 року охопив також Волинь, міцнішою стороною показалася Польща, яка не лише відстояла свою державність, але й виборола її межу, яка на Рівненщині ближчою була до Дніпра аніж до Бугу.

Друга світова війна показала однак, що записаний у статтях Ризького договору успіх польської боротьби за східний кордон був скороминущий. Принесена на червоноармійських багнетах нова, “народна” влада Польщі – Польський комітет національного визволення (ПКВН), мусив задовольнитися польсько-радянським кордоном, накресленим у липні 1944 року на основі т.зв. лінії Керзона.

Все ж таки на захід від цього кордону залишилася немала територія (кільканадцять тисяч квадратних кілометрів – небагато менше, як територія хоч би Словенії), на якій проживало біля 700 тис. українських автохтонів – від Лемківщини на півдні, почерез перемисько-ярославське Надсяння і Холмщину, по Підляшшя на півночі (інколи загально цю територію називають “Закерзонням“).

Як одну із переваг нової, “народної” Польщі над довоєнною, польські комуністи проголосили її планований однонаціональний характер (у “санаційній” Польщі національні меншості складали третину населення). Співпадало це із інтересами Сталіна, який побоювався, що західні союзники, з якими він мав узгіднювати майбутню карту Європи, можуть не погодитися на кордон по “лінії Керзона”, адже проти нього голосно протестував екзильний польський уряд, визнаний тоді США і Великобританією як єдиний легальний представник інтересів Польщі.

Тому вже у вересні 1944 р. ПКВН підписав із урядами Української, Білоруської та Литовської РСР угоди про обмін населенням, який мав цей свіжо накреслений політичний кордон перетворити у етнографічний (у первісному варіанті переселення мало завершитися вже 1 лютого 1945 року, отже ще перед початком конференції у Ялті).

Поляки із Галичини, Волині й Полісся мали переселитися до Польщі, а українці із Закерзоння до УРСР. На цій основі поміж жовтнем 1944 та  серпнем 1946 року із Польщі виселено 482 тисячі українців (в тому самому часі із УРСР до Польщі переселено 788 тис. осіб).

Переселення із Закерзоння було у переважній мірі насильством, адже лише протягом кількох перших місяців цієї акції, баламутно названої “репатріацією”, її польські виконавці більш-менш дотримувалися принципу добровільності. І вже влітку 1945 року, на вимогу радянської сторони, почали систематичне виселення силами трьох військових дивізій.

Спонукою до залишання кордонів Польщі був також організований “народною” владою кривавий терор, до якого приєднувалися деякі формації польського антикомуністичного підпілля та звичайні банди.

Саме тоді, у перших днях березня 1945 року сталося масове вбивство у надсянському селі Павлокома, де у травні 2006 року Президенти Польщі і України відкрили пам’ятник на могилах більше 350-ти трагічно загиблих українців.

Згідно із обрахунками переселенських комісій, осінню 1946-го на південно-східній території Польщі мало залишитися біля 20 тисяч українців. Але й це символічне число не давало спокою польським військовикам.

У листопаді 1946 року в документах, скерованих до партійного керівництва та уряду з’явилися сугестії, щоб вирішити питання шляхом примусового переселення на т.зв. Возз’єднані території. Тобто на землі, які до 1939 року належали Німеччині.

Тут доречно згадати, що вже у липні 1945 року, під час конференції у Міністерстві публічної адміністрації представникам української громади заявлено, що особи, які не виїдуть до УРСР, будуть переселені на західні землі.

Ширше філософію, якою керувалися ініціаторі Акції “Вісла” виклав заступник Голови Генерального штабу Польського війська генерал Стефан Моссор, пишучи  у лютому 1947 р. у звіті міністрові національної оборони та голові Державного комітету безпеки, що українці, які уникнули виселення створюють “небезпеку ірреденти у майбутньому”. Оскільки не було вже можливості відправити їх до СРСР, “здається необхідним, щоб навесні провести енергійну акцію переселення цих людей поодинокими родинами в розпорошенні про Возз’єднаних територіях, де швидко асимілюються”.

Зрозуміло, такого роду операція вимагала ще згоди політичного керівництва, тому на проведеному 27 березня 1947 року засіданні Державної комісії безпеки вирішено, що питання буде представлене на розгляд ЦК Польської Робітничої Партії (ПРП).

Досі точно не встановлено, чи був це справді збіг обставин, чи свідома провокація комуністичних органів безпеки, але днем пізніше, 28 березня, у сутичці, мабуть із підрозділом УПА, загинув віце-міністр національної оборони генерал Кароль Сьвєрчевський. Його смерть стала офіційною причиною прийняття комуністичною владою Польщі рішення про виселення українців.

У рамках репресивної акції супроти українського населення, – читаємо у протоколі із засідання Політичного бюро ЦК ПРП, яке відбулося зараз після вістки про смерть генерала, – вирішено: 1. Швидкими темпами переселити українців та змішані родини на возз’єднані терени (передусім у північну Прусію), без творення компактних груп і не ближче 100 км. від кордону“.

Згодом переселення стали також виправдувати твердженням, що був це засіб необхідний для ліквідації діючих на Надсянні і у південній Холмщині сил УПА. Насправді підрозділи УПА, які на весні 1947 року нараховували усього-на-всього біля 1,5 тисяч бійців, і після закінчення переселення до УРСР не проводили майже жодних акцій проти польської міліції та сил безпеки, і особливої загрози для безпеки польської держави вже не створювали.

Крім цього виселенням були охоплені всі місцевості, в яких проживали українці (окрім Більського повіту у Білостоцькому воєводстві, де місцевих українців влада рахувала… білорусами), навіть у цих околицях, де УПА чи інших підпільних структур ніколи не було.

Виселювано і цих українців, які були членами комуністичної партії, а навіть особисто ангажувалися у боротьбу із підпіллям у рядах органів безпеки та міліції і пов’язаного із нею парамілітарного ОРМО.

16 квітня 1947 року, за підписами міністрів публічної безпеки та національної оборони, з’явився “Проект організації спеціальної акції «Схід»”, у якому як завдання поставлено: “Розв’язати остаточно українське питання у Польщі“. Згодом акція отримала криптонім “Вісла”, а для її практичної реалізації створено Операційну групу “Вісла”, в силі 17,5 тисяч солдатів. Її командувачем став відомий вже нам ініціатор акції – генерал Моссор.

Акція “Вісла” почалася 28 квітня 1947 року. Військо вночі окружало села, щоб запобігти втечі мешканців, які вранці отримували наказ протягом кількох годин (найчастіше двох, а то й менше) бути готовими до виїзду – із підводами та завантаженим майном (через брак хвір однією часто користувалося й 2-3 родини, а декому приходилося нести своє майно на спині).

Зокрема на першому етапі, який охопив територію довкола Сянока і Перемишля, де УПА та ОУН справді мали свої розвинуті структури, виселення мало характер брутальної пацифікації, яку супроводжували підпали будинків, знущання над родинами членів підпілля та масові арештування.

Виселенці потрапляли до збірних пунктів, у яких збиралося навіть по кілька тисяч людей, які через багато днів перебували просто неба, наражені на дощі та приморозки. Тут відбувалася вступна селекція, після якої виселенці потрапляли на виділені залізничні станції, на яких формувалися транспорти у місця нового поселення.

Офіційно Акція “Вісла” тривала три місяці, до 28 липня 1947 р. (деякі переселення під криптонімом “Вісла” відбувалися й у наступних місяцях, а навіть у 1950 році). В її ході виявилося, що українців набагато більше, ніж раховано на зламі 1946/1947 років.

За даними Генерального штабу ПВ виселено 140,5 тис. українців та членів змішаних родин, які проживали у 22 повітах трьох воєводств – Ряшівського (85,3 тис.), Люблинського (44,7 тис.) і Краківського (10,5  тис.).

Розселено їх на території кілька разів більшій – у 71 повіті Возз’єднаних територій, у воєводствах: Ольштинському (56,6 тис.), Кошалінському (31,2 тис.), Вроцлавському (15,5 тис.), Щецінському (15,1 тис.), Зеленогірському (10,9 тис.), Гданському (5,3 тис.), Опольському (2,5 тис.), Познанському (1,4 тис.) та на півночі Білостоцького (1 тис.).

Пам’ятний знак, встановлений у місці розташування комуністичного концтабору Явожно

Деякі із виселених, запідозрені у приналежності до підпілля, а згодом і ці, які пробували повернути на рідні землі, потрапили до Центрального табору праці у місті Явожно, який був адаптованою до нових потреб філією нацистського Аушвіцу. За колючими дротами спеціального підтабору для українців, який проіснував до січня 1949 року, опинилося 3,9 тисяч осіб, в тому більше 700 жінок і дітей та майже 30 священиків.

Внаслідок жахливих умов проживання та фізичних знущань загинуло не менше 160 осіб, похоронених у беізменних могилах (у 1998 р. президенти Польщі і України відкрили тут пам’ятник для вшанування загиблих у таборі українців).

На місцях примусового поселення українці отримували господарства з понищеними будинками, із яких розкрадено залишене колишніми німецькими власниками майно, адже все краще зайняли вже поляки із суміжних регіонів та “з-за Бугу”.

Через те, що число українців, яких тут офіційно називали “поселенцями «В»”, виявилося в кілька разів більше від сподіваного, місцями, передусім у Ольштинському воєводстві, виникли досить компактні скупчення, хоч суперечило це розпорядженням центральної влади, яка наказувала не перевищувати 10% загалу населення у повіті.

У таємній інструкції для місцевої адміністрації з листопада 1947 р. писалося: “Основною метою переселення поселенців «В» є їхня асиміляція у новому польському середовищі, треба докласти всіх зусиль, щоб цього досягнути. Не вживати у відношенні до цих поселенців окреслення “українець”. У випадку, коли з поселенцями на Возз’єднані території потрапить інтелігентський елемент, треба таких безумовно розміщувати у віддалі від сільських громад, у яких проживають поселенці із акції «Вісла»”.

Це останнє речення можна доповнити ще нагаданням може нібито й дрібного факту, що така практика у відношенні до української інтелігенції стосувалася вже у міжвоєнній Польщі, коли шкільна адміністрація не дозволяла приймати на працю учителів-українців у Галичині чи Волині, “люб’язно” пропонуючи їм можливість професійної кар’єри у центральній Польщі.

Яка була справжня мета Акції “Вісла” видно і з юридичних актів, прийнятих у 1949 році. Позбавлено ними українців права власності на залишені на рідних землях господарства і все нерухоме майно, а також перейнято на власність держави майно греко-католицької церкви та українських установ і організацій (зокрема, Народний дім у Перемишлі, за якого повернення українська громада міста бореться кільканадцять років).

Лемківщина, 1947 – українські партизани, яких конвоюють польські солдати

Другою метою Акції “Вісла” була ліквідація українського збройного підпілля. За офіційними даними командування Операційної групи “Вісла” у квітні-липні 1947 року підрозділи УПА мали втратити 1,3 тис. бійців – вбитих, полонених та засуджених на кару смерті і ув’язнення.

Повстанець Петро Дмитришин, якого було страчено польською комуністичною владою. Опубліковано у вид. “Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб”, Варшава-Київ, 2006

Зараз дані ці важко верифікувати, але на думку багатьох істориків вони завищені через те, що потрапило тут багато цивільного населення, яке арештовано і засуджено зі звинуваченням у співпраці із підпіллям. Адже коли б дані ці відносилися до підпільників, які діяли зі зброєю у руках, відбулася б майже повна фізична ліквідація українських збройних загонів у Польщі. Їхню чисельність полковник Мирослав Онишкевич (“Орест”), командир Військового округу УПА “Сян”, окреслював у 1,4 тис. вояків.

Насправді, попри справді немалі втрати у сутичках із удесятеро більшими силами польського війська, повстанські сотні надалі зберігали свою боєздатність, але після майже повної депортації українського населення, яке вона до цього часу намагалася захищати, дальша боротьба втрачала тут сенс.

Отже, на зламі вересня і жовтня 1947 року полковник Онишкевич видав наказ розпустити діючі загони та звільнив їхніх вояків від присяги. Так закінчилося збройне українське-польське протистояння, яке спалахнуло 1 листопада 1918 року у Львові.

В історіографії “народної” Польщі епізод боротьби комуністичного війська та органів безпеки із УПА швидко виріс до розмірів мало не визвольної війни проти “хижих українських націоналістів”. Це з однієї сторони дозволяло “народній владі” виступати в ролі борців за цілісність держави, а з другої відвертало увагу польського суспільства від справжніх поневолювачів Польщі – хазяєвов Кремля та таких їхніх “досягнень”, як хоч би пакт Рібентроп-Молотов, депортації польського населення “кресів” у Сибір та масовий розстріл польських офіцерів у Катині.

Про це все у підручниках історії та пресі писати не було можна, зате можна, а навіть треба було писати про злочини українських націоналістів, то й не дивно, що читаючи деякі опуси з’являється переконання, що коли б не вони то період війни та становлення “народної влади” поляки могли б згадувати із розчуленням.

Сьогодні легко над цим іронізувати, але запущений у момент підготовки Акції “Вісла” маховик антиукраїнської пропаганди властиво не зупинявся до 1989 року, досить успішно продукуючи викривлений образ українців та атмосферу ворожості до них, у якій жертви цієї ж акції мусили будувати своє життя на чужині та виховувати дітей.

На жаль і сьогодні, хоч у 1990 році Акцію “В” засудив польський Сенат, а у 1997 році у подібному тоні висловився президент Александр Кваснєвський, немає у польському політикумі атмосфери, сприяючої хоч би мінімальному виправленню кривд заподіяних українцям.

Юрій Гаврилюк
Поет, прозаїк, історик, головний редактор часопису Союзу українців Підляшшя “Над Бугом і Нарвою“ (Польща)

Джерело:
http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/02/19/25892/
Акція “Вісла” – останній акт українсько-польської трагедії
19.02.2011

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *