«…Здобудеш людських прав». Іван Стешенко: чи можлива ліва та водночас українська партія?


ПРОФЕСОРИ-ЗАСНОВНИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ У ДЕНЬ ЇЇ ВІДКРИТТЯ, 5 ГРУДНЯ 1917 РОКУ. ЗОКРЕМА, О. МУРАШКО (СИДИТЬ ДРУГИЙ ЛІВОРУЧ), Ф. КРИЧЕВСЬКИЙ (ТРЕТІЙ ЛІВОРУЧ), ЗА НИМИ СИДЯТЬ М. ГРУШЕВСЬКИЙ ТА І. СТЕШЕНКО (СЕКРЕТАР ОСВІТИ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Українські ліві. Соціал-демократи та соціалісти. Як організована політична сила вони з’явилися в останній чверті ХІХ століття. Без них неможливо уявити найвищі злети визвольної боротьби в Україні у перші десятиліття ХХ століття, українську культуру, освіту, науку, громадське життя. І в наступні роки українські ліві — помітна сила. Але з ними відбуваються якісь дивовижні трансформації.

Одна частина цих лівих від самого початку ХХ століття все більше й більше звертала у бік Москви, врешті-решт повністю орієнтуючись на неї, а не на європейські ліві ідеї, інші безкомпромісно залишалися на українських і справді лівих позиціях. Але цих других ставало все менше — при тому, що вони дотримувалися бездоганно європейського курсу, будуючи свою ідеологію на засадах не так марксизму, як етичного й демократичного соціалізму. Зрештою, справді українські ліві, за винятком кількох інтелігентських гуртків, просто зникли. Ким же є сьогодні ті, для яких їхня позірна лівизна — лише засіб впливу на електорат, і якими мають бути за своєю суспільною роллю справді українські ліві?

Головною ознакою лівих є реальний захист інтересів найманих працівників у їхніх відносинах із працедавцями. Ті ж, хто в Україні називає себе лівими, до цієї справді засадничої проблеми ставляться байдуже, обмежуючись гучними словами. Вони жодного разу не захистили трудящих від наступу на їхні права. Вони не сприяли і не сприяють розвитку незалежного профспілкового руху. Між тим Україна потребує потужного українського і водночас класичного європейського за соціально-політичними орієнтирами лівого руху, здатного захистити трудящих і, головне, ефективно організувати їх для самозахисту власних інтересів. Причому цей захист повинен стосуватися багатьох питань: надуживань як українських, так і міжнародних корпорацій, збалансування відносин найманих працівників і працедавців (зокрема й держави), боротьби з тотальною корупцією тощо. Проте поняття «лівий» в Україні — це фактично синонім прокремлівського діяча, який заледве змирився з незалежністю своєї країни та крахом тоталітарного режиму.

Тим часом класична європейська лівиця (не скажені ліворадикали та не ідеологи «халяви» для свого електорату) нічого спільного з цим не має. Вона, переконавшись в утопічності та небезпечності ідей «диктатури пролетаріату» й «соціалістичної революції», взяла курс на глибинні соціально-економічні та політичні реформи в інтересах усіх трудящих верств, на досягнення якомога більшої соціальної справедливості, на етичне, а не марксистське розуміння соціалізму.

Сергій Подолинський

Водночас упадає в очі, що власне український лівий рух починався як рух європейський. Скажімо, Сергій Подолинський у середині 1870-х років задекларував створення Української соціально-демократичної партії. Як реальна організація ця партія так і не постала, залишившись на рівні підпільних гуртків однодумців, які працювали у межах революційного крила народницького руху, але емблематичним тут є саме намагання виокремлення української соціал-демократії зі всеросійського політичного руху як сили, котра стоїть на європейських засадах. Аналізуючи постання української соціал-демократії, Подолинський писав: «Якщо відносини між українофілами і радикалами-великорусами (під російськими радикалами тут маються на увазі революціонери-соціалісти. — С.Г.) бувають чи краще сказати бували дуже натягнутими, то майже єдина причина була — невизнання з боку великорусів українського народу за особливий народ, невизнання, що інколи знаходило свій прямий вираз, інколи ж опосередкований, напр., ходіння в малоруський народ без знання його мови…» І далі: «Відношення у(країнських) соціалістів до західноєвропейських, оскільки вони існують, те саме, що і радикалів… Питання про національності українофілами розв’язується так само, як і західними соціалістами, тобто що національність являє собою дуже зручне групування для економічного самоуправління тепер, і, ймовірно, буде являти доти, доки будуть відмінності у мові та інші національні особливості… Цим, звичайно, ніяк не применшується значення всесвітньої федерації у всіх тих сторонах суспільного життя, які охоплюють вселюдські інтереси».

У ті ж часи розпочинається розвиток соціалістичного руху і в українському середовищі Галичини. Молоді соціалісти Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та інші — вони звали себе радикалами — попри свою малу кількість, зіграли велику роль у зміні ідеологічних основ та організаційних форм національного руху, у його модернізації та переведенні на новітні «європейські рейки», виступаючи збурювачами спокою у консервативно-традиційному галицькому суспільстві та змушуючи визначатися та діяти по-новому представників інших ідеологічних течій. А підготовлена за участі молодого Івана Франка «Програма галицьких соціалістів» (1881 рік) низкою тез нагадувала значно пізнішу Брюнську (1898 рік) програму австрійської соціал-демократії, отже, ідейно випередила її.

Загалом же українська політична думка почала перегляд радикальних концепцій Маркса одночасно із всеєвропейською і в її ж контексті, виводячи необхідність створення справедливого суспільства не лише з об’єктивного, від волі індивідів не залежного плину речей, а і з моральних імперативів людського буття, з потреб національного розвитку у всій його розмаїтості.

Микола Вороний

Ця настанова увійшла навіть в український переклад тексту «Інтернаціоналу», створений Миколою Вороним: «В Інтернаціоналі здобудеш людських прав». У Галичині такий поворот лівої політики до людини і до моралі, як уже було сказано, робили Іван Франко та Михайло Павлик. На Наддніпрянщині ця заслуга, серед інших, належить Іванові Стешенку.

Сьогодні мало кому відоме ім’я цього політика, літератора, науковця і громадського діяча. А тим часом Стешенко був одним із найбільш знакових політичних достойників лівого руху, які органічно суміщали у своїй діяльності принципи українськості, соціальної справедливості та моральності.


Іван Стешенко народився 24 червня 1873 року у Полтаві. Він навчався у Полтавській гімназії та на історико-філологічному факультеті Київського університету, згодом викладав у Фундуклеївській гімназії, Фребелівському інституті, Музично-драматичній школі Миколи Лисенка та на Вищих жіночих курсах.

Гімназистом Стешенко почав писати вірші — спочатку російською, а потім українською мовами, пізніше написав поему «Мазепа» і видав збірки поезій «Хуторні сонети» та «Степові мотиви». Він вільно володів іспанською, французькою, німецькою, італійською та кількома слов’янськими мовами і перекладав Овідія, Байрона, Беранже, Шиллера, Пушкіна. Стешенко також досліджував творчість Котляревського, Коцюбинського, Старицького, Мирного, Стефаника і Шевченка, редагував часопис «Шершень» та журнали «Ґедзь» і «Сяйво», разом із дружиною Оксаною уклав і видав українсько-російський словник. Його літературні псевдоніми — Іван Сердешний, Ів. Січовик, Світленко. Він входив до гуртка «Плеяда» і Літературно-артистичного товариства, був секретарем і заступником голови Українського наукового товариства, обраний дійсним членом НТШ — прообразу української академії наук — з 1917 року.

Студентом Стешенко захопився ідеями Маркса та Драгоманова і став співзасновником групи «Українська соціал-демократія», до якої входили, зокрема, Михайло Коцюбинський та Леся Українка. Він послідовно належав також до Київської старої громади, Революційної української партії, Української демократичної партії та Української соціал-демократичної робітничої партії. 1897 року Стешенка було заарештовано за політичну діяльність і, після п’яти місяців ув’язнення, вислано з Києва.

У березні 1917 року Стешенко став співзасновником Центральної Ради, керівником шкільної і редакційної комісій Ради та членом її президії, а у червні його призначено генеральним секретарем (себто, міністром) освіти і на цій посаді він проводив українізацію школи. Після відставки кабінету Володимира Винниченка працював головним інструктором Міністерства освіти. Водночас упродовж 1917—1918 років Стешенко був співредактором «Робочої Газети». 29 серпня 1918 року Івана Стешенка у Полтаві важко поранено терористами-більшовиками і наступного дня він помер.

Ось такий життєвий шлях пройшов політик, літератор, науковець і громадський діяч Іван Стешенко. Ще раз повторю, що настановами його самого і таких, як він, — на відміну від значного числа тодішніх і переважної кількості прийдешніх лівих політиків, — було органічне поєднання принципів українськості, соціальної справедливості й моральності в політиці.

Утім, виглядає на те, що сьогодні в Україні практично немає справді лівих політиків, і це залежить далеко не тільки від чеснот цих діячів. Йдеться і про загальносуспільні настанови, в яких соціальне та національне виявилися розірваними, а «політичний клас» — глибинно деукраїнізованим (хоч може спілкуватися й українською мовою). Це — прямий наслідок як століть колоніального статусу України в Російській/Радянській імперії, так і постколоніального розвитку юридично вже незалежної Української держави за умов інформаційно-культурного домінування у ній колишньої метрополії.

Іншими словами, справа не лише в політикумі, а й у всьому суспільстві, у якому за радянських часів укорінилася своєрідна «соціальна шизофренія», за якої соціальні питання виявляються не пов’язаними з національними, яким вони нерідко прямо протистоять. А тим часом і нація не може бути згуртована за умов наявності всередині у ній класових антагонізмів, і соціальні питання не можуть розв’язуватися у якомусь безнаціональному космосі, хоча б тому, що розв’язуються вони передусім на рівні національних держав.

Сергій Грабовський

Джерело:
https://day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i-ya/zdobudesh-lyudskyh-prav
«…Здобудеш людських прав»
Іван Стешенко: чи можлива ліва та водночас українська партія?
28 квітня, 2017 – 10:58

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *