IV Універсал Центральної Ради та його значення. Розмова з професором Юрієм Шаповалом

Розмова з українським істориком професором Юрієм Шаповалом

22 січня (за новим стилем) 1918 року на закритому засіданні Малої Ради, органа Української Центральної Ради, під гуркіт більшовицьких гармат ухвалено Четвертий універсал. В ньому проголошувалася самостійність Української Народної Республіки: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу”. 25 січня зміст Універсалу був врочисто оголошений на відкритому засіданні в будинку Центральної Ради її головою Михайлом Грушевським.

Четвертим універсалом Україна вперше в модерній історії заявила про себе як про незалежну державу. Про історичне значення Четвертого Універсалу Назар Олійник розмовляв з професором Юрієм Шаповалом з Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України.

– Юрію Івановичу, немає жодного сумніву, що Четвертий універсал Української Центральної Ради мав, і має, велике історичне значення. Впадає у вічі той величезний стрибок здійснений протягом двох місяців, у період між Третім універсалом, що проголошував Україну як федеративну частину Росії, і Четвертим універсалом, в якому проголошувалася самостійність УНР. Які б Ви виділили причини, що зумовили проголошення самостійності? Тобто, скажімо так, зовнішні фактори і те, що можемо назвати світоглядною еволюцією Центральної Ради.

– Ви знаєте, я б назвав оцей факт прийняття Четвертого універсалу дуже коротко – це втрата ілюзій. Ці два слова, як мені здається, пояснюють і еволюцію, світоглядну еволюцію насамперед Михайла Грушевського та й багатьох з його колег, як ми знаємо. І друге – це безумовно втрата ілюзій щодо того, що сталося в Петрограді. Я маю на увазі захоплення більшовиками влади, які нібито колись теж були соціалістами і проголошували себе соціал-демократами, як ми знаємо. Тут важливо, на мій погляд, ще один важливий фактор згадати. Я маю на увазі ультиматум, який був написаний Львом Троцьким і відредагований Леніним, ультиматум більшовицького уряду до Центральної Ради. Коли в Києві Грушевський і його колеги ознайомились з цими документами, на мою думку, все це відіграло таку вирішальну роль. Ми знаємо як Грушевський довго-довго, не міг позбутися от цих автономістських і федералістських от цих своїх ілюзій. Тому були причини. Але, от в січні 1918 року, як би саме життя, насамперед політичне життя, воно розставило акценти і лідери Центральної Ради зробили от цей безсумнівний, остаточний вибір на користь незалежної Української Народної Республіки.

– Хоча, зрештою треба відзначити, що не всі лідери Української Центральної Ради сприйняли Універсал. Тут можна згадати такого чільного діяча як Володимир Винниченко, який мав сумніви щодо доцільності проголошення Четвертого універсалу. Вже не кажучи про Сергія Єфремова, який був категорично проти Четвертого універсалу.

– Ну бачите, Єфремов був дуже короткий час у складі Української Центральної Ради. Він пішов звідти тому, що він не був народжений, не пристосований для того, щоб займатися цією буденною політичною діяльністю.

Що стосується Винниченка, то я думаю, тут навіть коментарі зайві. Це теж літератор зі своїм світом, якого деякі серйозні фахівці вважають взагалі випадковою людиною в цьому буремному революційному процесі. Людина колоритна, талановита, але так само – занадто емоційна для того, щоб займатися такою чорновою політичною роботою. Тому, тут можна коментувати так, ці коментарі, з боку цих діячів.

– Юрію Івановичу, тут ще такий момент, який я думаю слід пояснити нашим радіослухачам, а саме два моменти. Перший – це наступ більшовиків на Київ. Фактично Четвертий універсал приймався в умовах більшовицького наступу на Київ та обстрілів міста, яке було фактично перед лицем падіння. Водночас, в Брест-Литовську проходили переговори за участі країн Четвертного союзу і власне Центральній Раді залежало задекларувати свою, скажімо так, категоричну позицію щодо більшовиків і відділитися від них, щоб мати хороші вихідні умови, щоб українська делегація мала хороші умови в цих переговорах, які були дуже важливі.

– Безумовно. Ви розумієте, може я якусь таку печальну річ підкреслю і скажу, але історія Української Центральної Ради – це є, ну майже, майже вся історія, це історія запізнення. Ми можемо якимось величними, епічними, словами розповідати цю історію. Можемо говорити про неї лише в критичній тональності, але просто ми мусимо констатувати, що Центральна Рада запізнювалася з багатьма важливими речами, наприклад з законом про землю. Це був колосальний прорахунок в країні, де більшість населення, це якраз були селяни і питання земельне відігравало найбільшу роль, найважливішу роль.

Ну, от так було і тут, так переплелося. Знаєте, в політиці це буває, коли події заганяють політиків в кут або вимагають від них рішучих дій. І от, ці переговори в Бресті з одного боку і обстріл під орудою Михайла Муравйова, вже з Дарниці, обстріли центральної частини Києва, як написав Павло Христюк, це рішення Центральної Ради приймалося вже під гуркіт от цих муравйовських гармат. Але нічого страшного в цьому або чогось трагічного немає. В політиці так часто буває, що якась подія, яка триває дуже коротко, або документ написаний за один день, відіграє потім визначальну роль для політичної історії, це явище нормальне. І те, що Центральна Рада прийняла цей документ, з моєї точки зору, це було зроблено абсолютно правильно і логічно. Навіть якщо це диктувалося політичною кон’юнктурою, це не знецінює цього документа.

– Як відомо, саме проголошення відбулося 25 січня, в перервах між засіданнями переговорників в Брест-Литовську, і 25 січня був прийнятий важливий закон, який можливо не спрацював в тих обставинах, але який був далекоглядний, власне якщо підкреслити заслуги Центральної Ради. Йшлося про закон про персонально-національну автономію національних меншин. Поляки, євреї, росіяни, повинні були отримати широку національну автономію і це було далекоглядним кроком у випадку з Центральною Радою.

– Абсолютно. Я погоджуюся з такою оцінкою. Знаєте цей закон був взагалі безпрецедентним, – і з точки зору політичної доцільності, і реалістичної оцінки тодішньої ситуації він був абсолютно правильно прийнятий. Ви пригадайте, яка була кількість армії Української Народної Республіки в найкращі часи. Це була абсолютно неспівставна кількість з тим, що було в більшовиків в ті часи, і як вони цементували і формували ту армію. В кращі часи тут було 30 тисяч людей, цих багнетів. Тому, апеляція до цих людей, з яких власне складалась українська нація, як ми б сказали сьогодні, або народ України, от це було абсолютно правильно зроблено. І ці народи поцінували цей крок. Інша справа, що події пішли так, як вони пішли, і вони не дали можливості повнокровно реалізувати норми цього направду демократичного і унікального закону.

Як би Ви підсумували власне діяльність Української Центральної Ради в 1917-1918 роках. Які досягнення, в чому її значення? Тому, що як правило в сучасній історіографії і публіцистиці переважає критика. Стосується вона як Центральної Ради, так і окремих її діячів, зокрема Михайла Грушевського.

– Ви знаєте я завжди повторюю, що будь-який дослідник, будь-який історик, зокрема, він не може бути ні прокурором, ні адвокатом. Це абсолютно неправильна і неадекватна позиція. Ми досліджуємо події тих років, і з цієї точки зору я безумовно як дослідник повинен насамперед підкреслити, визначити величезну роль Центральної Ради. І величезна роль в тому, що вона відродила державницьку традицію в Україні, Ви знаєте, яка була перервана на триста років. Відомі причини, і відомі слабкості українського національного руху. Відомі ілюзії Михайла Грушевського з його народницькою концепцією, і з його соціалістичними ілюзіями, федералістськими ілюзіями. Все це відомо, але тим не менш і Грушевський, і ця структура, вони відродили традиції української державності. Вже за це їх треба шанувати і поціновувати і дивуватися їхній мужності, як вони це зробили за цих умов.

А друга частина – ми безумовно повинні дивитися тверезо, ми повинні робити реалістичні оцінки і малювати реалістичні портрети лідерів Революції. В цьому немає нічого страшного. Почитаймо, що пишуть французи про Велику французьку революцію чи про того ж Наполеона. Нічого тут унікального, нічого дивного немає, коли висловлюються найкритичніші оцінки.

– Пане професоре, останнє запитання, воно стосується політики пам’яті і пам’яті про Українську революцію 1917-21 років. Як відомо, починаючи з 2017 року в Україні відзначається річниця століття Української революції. На Вашу думку, чи адекватно використано таку символічну і таку важливу річницю з точки зору політики пам’яті і як ця важлива дата представляється в українському суспільстві офіційними органами?

– З моєї точки зору, наша влада недостатньо, й Інститут національної пам’яті зокрема, недостатньо зробили для того, щоб ця дата, щоб це сторіччя резонувало, і тут, і за межами України, тому, що ця доба, яка почалася навесні 1917 року, ця Українська революція вона заслуговує більшої уваги. Це все має бути унаочнене. Ми не маємо пам’ятників діячам, вулиці в різних містах України не названі іменами тих людей, які брали участь в цих революційних процесах. От з цієї точки зору мені це величезне недопрацювання і в цьому сенсі замало ще зроблено. Інститут національної пам’яті не виконує своєї ролі, в сенсі популяризації, в сенсі деталізації тих подій. Певне коло людей завжди на поверхні. Певні персонажі пропагуються більш активно. Мені видається, що тут ще є величезний ресурс і резерв. Я тут залишаюся оптимістом тому, що і 2018-й, 2019-й і 2020 – це роки ювілейні, а значить це можна ще реалізувати.

Матеріал підготував Назар Олійник

Джерело:
http://www.polradio.pl/5/123/Artykul/347465
IV Універсал Центральної Ради та його значення
05.02.2018 12:50

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

This site uses Akismet to reduce spam. Learn how your comment data is processed.