День відкритих дверей у музеї Кошиця

Олександр Кошиць після виступу у Мексиці

Олександр Кошиць – видатний культурний дипломат та головний світовий промоутер «Щедрика»

В київському музеї Олександра Кошиця відбувся День відкритих дверей. Олександр Кошиць – персона надзвичайно вагома для світової культури та історії української культури і політики. Це видатний композитор, хоровий диригент, а також державний діяч. Сто років тому він очолював музичний відділ Міністерства освіти УНР, яке потім переформатувалося в Головне Управління мистецтв (аналог нинішнього Міністерства культури). Олександр Кошиць став засновником і головним диригентом Української республіканської капели, яка з тріумфом гастролювала впродовж п’яти з половиною років в 17 країнах світу (десятьох країнах Європи і сімох Північної і Південної Америк).

День відкритих дверей в єдиному в Україні музеї Олександра Кошиця пройшов в рамках підготовки до проведення наступного року 100-річчя світових гастролей Української республіканської капели, або ж до 100-річчя культурної дипломатії України.


Афіша виступу капели Кошиця чеською мовою (ФОТО – Halyna Balanowytsch)

«Олександр Кошиць – видатний культурний дипломат та головний світовий промоутер «Щедрика», – розповідає наукова співробітниця Українського центру культурних досліджень Тіна Пересунько. За словами самого диригента, «Щедрик» був на закордонних гастролях коронним номером Української республіканської капели. Збереглися надзвичайно цікаві рецензії цих концертів та лібрето «Щедрика» французькою, англійською, чеською, фламандською:

Ці гастролі відбувалися під державним патронатом безпосередньо Симона Петлюри. Він був ініціатором створення капели. Петлюра ініціював цю культурну дипломатію, бо хотів, щоб Україна заявила про себе у світі засобами мистецтва. Сам Петлюра, Голова Директорії УНР, теж не був байдужий до української музики. Перша кардинальна зміна його кар’єри відбулася саме через музику. Вже закінчуючи Полтавську духовну семінарію в 1901 році, він на концерт семінарського хору, який очолював і яким диригував, запросив Миколу Лисенка. Тоді Миколу Лисенка трактували, як композитора-«сепаратиста», як забороненого композитора. І тоді Симона Петлюру за несанкціоноване запрошення українського «сепаратиста» вигнали з семінарії. Тобто Симон Петлюра з юності розумів, що національне мистецтво важливе для національної безпеки.

Саме завдяки цьому світовому турне Олександра Кошиця на рахунку української музичної культури і державного престижу з’явилися сотні похвальних рецензій світової преси. Паризька газета «Le Figaro» писала, що Кошиць диригує жестами пальців і очей. Варшавська «Narod» , що українська пісня під орудою пана Кошиця є глибоким виявом народної душі. Німецька «National Zeitung», що маестро Кошиць, – майстер найвищого класу.

«Рідко доводилось мені чути хорове мистецтво так досконалим щодо звуку, інтонації, ритміки й динаміки. До того ж, які прекрасні народні пісні, їх майстерне оброблення, і нарешті, але не в останню чергу – абсолютно винятковий провід Олександра Кошиця». Так писав директор Музичної академії Відня Фердинанд Леве 1919 року.

«Для нас сьогодні це повчальний досвід, як культурна презентація України за кордоном може стати здобутком і навіть інструментом політичних здобутків», – зазначає дослідниця Тіна Пересунько:

– Упродовж двох з половиною місяців Український центр культурних досліджень буде проводити культурно-просвітницький проект, який називається «Світовий тріумф «Щедрика». 100 років культурної дипломатії України». Мета цього проекту – дослідити і презентувати архівні документи світових гастролей Української Республіканської Капели 100 років тому. Дуже багато документів із Центрального державного архіву досліджувалися суто музикознавцями. Але цей проект не позиціонувався як політичний, хоч він був елементом державної політики України ще століття тому. А те, що сьогодні це дуже актуально, безумовно, свідчить також про те, що тоді цей проект здійснювався за умов, ідентичних сьогоднішнім.


З експозиції музею Кошиця у Києві (ФОТО – Halyna Balanowytsch)

Завдання стояли такі самі – протидіяти російській пропаганді за кордоном, яка стверджувала, що «украинского язика і культури нєт, нє было и быть не может».

Державні діячі, які розуміли вагомість національного мистецтва як дипломата, як оратора українських інтересів у світі, інвестували свої зусилля та фінансові ресурси. Цей проект було профінансовано з державного бюджету УНР. Був ухвалений закон про створення Капели. Потім ухвалювалися рішення Ради міністрів УНР про підтримку цього проекту. Частково Капела дофінансовувалася також з власних концертів, – це була Тіна Пересунько, наукова співробітниця Українського центру культурних досліджень – одна з організаторок Дня відкритих дверей у київському музеї Олександра Кошиця.

Розповідає Світлана Миколаївна Литвинова, засновниця і очільниця музею, який існує на громадських засадах у київській школі №296, що на вулиці Кошиця:

– У нас є рідкісна фотографія, яку нам надала Наталія Павлівна Веселовська-Кошиць, внучата племінниця Олександра Кошиця. Це фотографія Олександра Кошиця після одного з концертів у Мехіко. Це 1922 рік. Є інші раритетні матеріали, зокрема значки вінніпезького хору імені Кошиця. Після того, як Кошиця не стало в 1944 році, то Володимир Климків організував там українську капелу і назвав іменем Кошиця. Володимир Климків був учнем Кошиця. В Канаді Кошиць організував освітні курси, де готував диригентів для українських хорів. Ця капела приїжджала на гастролі в Україну в 1995 році.

Шкільний музей Олександра Кошиця, який з власної ініціативи 18 років тому заснувала Світлана Миколаївна, поки не має захищеного статусу. Світлана Миколаївна мріє, аби школа стала школою-музеєм імені Кошиця.

– У нас є документи не тільки з канадського архіву. Головащенко Михайло Іванович – це перший дослідник творчості Олександра Кошиця в Україні. Він привіз кілограми архівних документів з Вінніпега, де Олександр Кошиць помер і де зберігається його творчий і особистий архів. За фінансової допомоги української діаспори він перевидав спогади Кошиця, його щоденник «З піснею через світ». Потім Головащенко написав ще дві книги «Феномен Олександра Кошиця». Перший том вийшов після його смерті. А другий так і не побачив світ, хоча матеріали були готові, бо ми бачили в чорновиках.

Світлана Литвинова не має сумніву, що роботи з вивчення і популяризації творчого спадку Кошиця вистачить не на одного дослідника і не на одного культурного менеджера.

Багато шкільних музеїв, навіть у столиці Україні, промовляють до учнів і до відвідувачів засобами радянської пропаганди. Так твердить головний спеціаліст Інституту національної пам’яті Наталя Іванченко. В цьому контексті ситуація з київською школою, де розташований музей Олександра Кошиця, є добрим прикладом.


Експонати в музеї (ФОТО – Halyna Balanowytsch)

Наталя Іванченко підкреслює, що видатні українці минулого, життя і творчість яких ентузіасти і професіонали повертають у свідомість сучасників, викликають або суцільне схвалення, або цілковите неприйняття:

– На мою думку, ця ситуація спричинена тими пам’ятями, які конкурують і які співіснують в сучасній Україні. Тією пам’яттю тоталітарних режимів, яка існувала багато років, і тією пам’яттю, яка прокидається, оновлюється і яка скидає і розвінчує міфи. Є також поляризація і в ставленні до Інституту національної пам’яті. Перед нами багато викликів. Один із наймасштабніших напрямків роботи – декомунізація. Зрозуміло, що є проблемні випадки, проблемні регіони. Але загалом цей процес досить успішно триває.

Галина Баланович
для Української служби Польського радіо.

Джерело:
http://www.polradio.pl/5/118/Artykul/382575
День відкритих дверей у музеї Кошиця
14.09.2018 14:50

tags:

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.