Марія Приймаченко. 2. Ой, чий то кінь зі скрипкою

Завершуємо розповідь, у рамках проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”, до 110-річчя від дня народження художниці Марії Приймаченко

Прийшла Перемога, а з нею розпука: вдова Марія Приймаченко (Примаченко) із малим сином Федором жила у батьків і про фантастичних звірів не дбала. Насамперед слід було позбутися болю – фізичного, а особливо – душевного. Антивоєнними картинами вона, певен, лікувалася – незграбно, наскільки мала сил. Відгомін страждань із років воєнного лихоліття й досі блукає в тих роботах, де замість квітів – “Солдатські могилки”, “Загроза війни”, “Будь проклята війна, замість квіток ростуть бомби”, “Зорі дарю жінкам, що залишились одні. Пусть вони не забувають годи молодиє, що їх покрала війна. Будь проклята вона”, “Квіти – Перемозі. Засвітило сонце заплаканим матерям, які побачили своїх синів”, “Букет нашій армії” та інших.

Що згорьована вдова мала вдіяти, аби вона, а за нею й ціла родина, звелася на ноги? Довоєнні успіхи молодої колгоспної художниці із сонячно-радісної України Марусі Приймаченко зблякнули, а вона, залишаючись у селі, опинилася повністю поза сучасним художнім життям: ні виставок, ні замовлень, ні рядка в газеті.

Пусте було ремствувати… Сама Україна лежала в руїнах, а тим часом Москва підтримувала виключно монументальне мистецтво, що оспівувало здобутки соціалістичної дійсності завдяки мудрому керівництву Партії. Довоєнні наївні твори Марії Приймаченко тепер видавалися недоречними архаїзмами; на часі було кликати народ на відбудову Батьківщини, а не на порятунок квітів, дерев, звірів і потвор. По-справжньому добрі серця не зношуються… На світ і на людей Марійка-красуня не озлобилася, як не намагалися похмурі потвори перетворити її на Марію-криву.


Птах-кукурудза – Микиті Сергійовичу Хрущову присвячується

* * *

Темні смуги життя не закінчуються лише у страхіть. З людьми Бог лагідніший. Після багаторічної перерви, поволі, Марія Оксентіївна повернулася до власної творчості. Аби руки згадали Красу, спочатку вона вишивала, потім – знову шила одяг односельцям, аж і незчулась, як на початку 1950-х рр. серце навернуло Господнього Серафима до святого малювання. Працювала вона багато й несамовито. Скільки неприкаяних створінь ледь дочекалось її теплих фарб!

Відтоді справжнього щастя народна майстриня зазнала тільки в живописі. Як не кликали її до шлюбу, більше Марія Оксентіївна заміж не пішла. Це негаразди, бажаючи нас розчавити, навалюються на людину зненацька і всі разом, а ось щастя повертається тоненькими струмочками, поволі. З року в рік Марія Оксентіївна урізноманітнювала Красу, тож і спектр її творчості розширився. Вона малювала, вишивала, аж раптом узялась опановувати гончарне мистецтво; до наших днів збереглися чудові керамічні глечики й тарелі в авторському виконанні.

Прикметно, що в той період виник унікальний симбіоз двох самобутніх творців. Знаний майстер української кераміки Яким Агафонович Герасименко (1888-1970) залюбки передавав Марії Приймаченко виготовлені ним вироби, а майстриня декорувала їх рожевими кіньми, чорновусими левами, блакитними мавпами, зеленими крокодилами, заквітчаними по тулубах і хвостах.


Чорний звір, 1936 р. Та звірина йде й дрімає собі, їсти шукає, то й наряди не на умі

* * *

Поступово джерельно чисті й світлі за суттю твори Марії Приймаченко знову зацікавили українців. У 1959 р. М.О.Приймаченко стала членом Спілки художників України, а це, у свою чергу, відкрило нові можливості. Після публікації статті в обласній партійній газеті “Київська правда” до робіт художниці повернулась увага громадськості, а значить, на картини та кераміку народної майстрині відновився попит, – отож про саму художницю знову заговорили.

Кожен із журналістів, хто зустрічався з вольовою жінкою, на все життя запам’ятовував схожі на молитви її колоритні монологи:

Най ту біду, Господи, мир не знає! От, кажуть, самий останній чоловік на землі (тільки не п’яниця!), а я йому у горі співчуваю, свої би руки підставила… А не дай Бог війна! Я ж її душею ще до сорок першого відчувала… Снилося: сад весною догори дриґом став. Цвіт у землі прикопаний, а коріння, як руки попечені, до неба моляться… А що було далі – то не ізгадаю, бо чи й не зомліла уві сні.

Полагодилося щось у її душі, одужало, і відновилася здатність рятувати тих, хто найбільше цього потребував – братів наших менших. Усе почалося поволі, з чистого аркуша: буйно заквітчаний весною крокодил; звеселілі зайці-музики; манірна чапля, з вигляду – з аристократів; жаби-вершниці, які мчать щодуху; барани, що звелися на задні ноги, аби вхопити одне одного в обійми… І все не настільки барвисто й розгонисто, як у довоєнний період, проте віртуозно, реалістично.

Складалося враження: із довгої та дивної мандрівки Марія Оксентіївна повернулась додому. У своїй статті “Птах щастя жив під Чорнобилем”, вміщеній у “Новой газете” 23 січня 2009 р., російський публіцист та фотограф Юрій Михайлович Рост пригадував свій діалог з українською майстринею:

– Одного разу я сказав їй, що все життя вона малює рай. Благодатна обитель небачених, але поєднуваних між собою тварин, птахів, людей і рослин.
Так я там була, – відповіла вона і відвернулась.

– У раю?
А мене забрали.

– І що ви там побачили?
А те, що і тут. Ставок із лататтям, у ньому риби плавають. Качок багато. Фабрика. Кімната світла, сонячна. Їдальня чиста і велика… Правда, люди спокійніші і привітніші.

– Чим ви там займалися?
Що тут, і там. Робила. Картини малювала з ранку до вечора. Коли бачу, йде бригадир з крилами. Я до нього: – Сьогодні ж неділя, мені треба відпочити. А він такий ввічливий, каже: – У нас тут без вихідних. – Як немає? У нас два, а у вас і жодного катма. Не сподобалося мені, і я полетіла. О-ой!

– Куди?
На землю. Бачиш, я ж оце тут.


У власній школі під відкритим небом

* * *

Повернення у народне мистецтво М.О.Приймаченко швидко помітили; у 1959 р. вона стала членом Спілки художників, у 1960 р. – нагородили орденом ‘’Знак пошани’’. А наступного року збулась давня мрія Марії Оксентіївни – за сприяння районної влади родина нарешті поставила в Болотні новий цегляний будинок. І в нову оселю, слідом за зеленим котом, невдовзі ступила Слава.

Шалена популярність повернулася до Марії Приймаченко в 1963 р., коли київська творча молодь влаштувала народній художниці авторську виставку. Про неї знову узялися писати, а мисткиня створювала шедеври – один за одним. Наче хто з лантуха ото насипав чудернацьких робіт: “Звірі в гостях у лева” (1963), “Соняшники з бджолами та горохом” (1963), “Щур у дорозі” (1963), “Соняшник життя” (1963), “Чорний звір” (1963). Хотілося жити, хотілося дарувати радість, а не повсякчас когось рятувати.

Тільки з середини 1960-х рр., коли країна відбудувалась та індустріально зміцніла, відродилася мода на народне мистецтво, а в СРСР в етнографічному стилі почали оформляти ресторани, готелі, санаторії. Тоді ж в Україні знову заговорили про Марію Приймаченко. Не могли не тішити майстриню поновлені фотографії і статті в періодичних виданнях. Державні музеї, освоюючи партійні дотації, узялися купувати картини.

З’явилися нові знайомі, приятелі, навіть затяті друзі, з-поміж яких: літератори – Михайло Стельмах, Павло Тичина, Микола Бажан, Олександр Корнійчук, Микола Вінграновський, художники та скульптори – Микола Глущенко, Тетяна Яблонська, Галина Кальченко, співак Дмитро Гнатюк. Зокрема, з Марією Оксентіївною потоваришував кінорежисер Сергій Параджанов (1924-1990); саме він, ледь не силоміць, повіз народну майстриню до Києва, де вперше в житті вона потрапила… у цирк. О, ті реальні леви й тигри, яких вона малювала, і ці хижаки, з манежу, із-за ґрат, їй… усміхалися. Коли взимку художниця застудилася й захворіла, Сергій Йосипович передав їй у Болотню цілий ящик апельсинів – стільки померанців тут ніхто ніколи не бачив.

Уже не раз їй пропонували перебратися на постійне помешкання до Києва, але селянська художниця не залишала рідної Болотні, бо, знаєте, господарство велике: кури, гуси, навіть власний кінь та возик. А ще дочка мала доглядати літніх батьків.


Зоряний коник

* * *

У сучасному живописі більше нещасних художників, у яких є серце, щоб страждати, але немає серця, щоб любити. Це при тому, що з півтора століття тому літературний критик та публіцист Микола Гаврилович Чернишевський (1828-1889) зауважив:

Перш ніж творити, митець має одужати. Хворому братися за мистецтво неприпустимо.

Що вражає не лише в українському наїві, але й у всіх примітивістів світу, – вони в більшості своїй надздорові люди. Може, тому вони неодмінно є послідовниками… надреалізму, читай: сюрреалізму. Що це: нова парадигма світобачення, естетичний тренд, спільна психологічна ознака групи митців, повторна міфологізація дійсності?

Нехай списи ламають мистецтвознавці, а Марія Оксентіївна знову взялася малювати. І – що вражало – повоєнний період творчості української художниці виявився геть чисто сюрреалістичним. Чому та яким інформаційним коридором та жанрова метода з її химерною образотворчою системою укоренилась у фантазії обдарованої колгоспниці, мені, наприклад, у голові не вкладається.

Що там я – навіть близькі люди дивувалися.

Так, кіносценарист Олександр Рожен, режисер фільму “Птахи гнізда Марії”, відповідаючи на запитання: чи Марія Приймаченко читала книги, хоча б газети, – бо в темах її картинах і підписах під ними, зокрема, бринить тема космосу; наприклад, “Космічна хата, у тій хаті півроку жили космічні солдати”, – відповів по щирості:

– Це й справді дивно. Адже ні я, ні Юрій Рост жодного разу не бачили її з газетою, у хаті в неї навіть книги не було. Писала Марія з великим трудом. Була, взагалі-то, малограмотною. Я не впевнений навіть у тому, що її син Федір мав звичку читати, бо все життя він пропрацював у місцевому колгоспі і власні картини писав лише у вільний час. Телевізор, звичайно, родина мала. Але при своїй зовнішній схожості з сусідами вона була зовсім іншою. У характері Марії Примаченко абсолютно не проглядалася сільська замкненість, зосередженість виключно на хатніх справах. Адже вона спілкувалася з величезною кількістю людей.

Хто тільки до них не приїжджав! Можна сказати, Приймаченки вели богемний спосіб життя, вони були такими собі сільськими селебрітіс. Коли приїжджали гості, на стіл виставлялась козацька сулія з самогоном, закоркована кукурудзяним початком, – подарунок режисера Київської кіностудії імені О.П.Довженка Володимира Олексійовича Савельєва (1937), котрий зняв документальний фільм “Діалоги з народними майстрами Марією та Федором Примаченками”. Обов’язково з’являлися сало, картопля, рибні консерви, солоні огірки. Байдуже, ти – партійний керівник, відомий режисер чи письменник – тут, у Приймаченків, приймали та частували всіх…

* * *

У натхненні відкрилося друге дихання, тож протягом 1960-1965 рр. М.О.Приймаченко створила новий цикл – “Людям на радість”, до якого увійшли нині знані роботи: “Сонях”, “Синій вазон з квітами”, “Голуб на калині”, “Пава у квітах”, “Лев” тощо. Саме за цей цикл у 1966 році Марія Приймаченко стала лауреатом Державної премії України імені Т.Г.Шевченка.

Гамірного міста людина від плугу завжди по-дитячому цурається, бо на асфальті, серед скла та бетону, ніяковіє. Не дивно, що за все життя художниця з села в Києві, розказували, побувала… лише тричі. Та й то, привід для неї мав бути ого-го який. Наприклад, у 1966 р. вона відвідувала столицю України, аби отримати… Шевченківську премію.

Належного рівня добробуту М.О.Приймаченко так і не зазнала. За багаторічною звичкою, навіть про власну майстерню вголос вона не говорила. А малювала Марія Овксентіївна зазвичай… на веранді, за грубо збитим дерев’яним столом, стоячи поряд з аркушем паперу. Фарб українська художниця, як правило, не змішувала.

Хоча в останній період життя майстриня й вподобала нові матеріали, проте здебільшого користувалася гуашшю. Гнучкою вона була особистістю, відчувала час і його подих. Тож одразу прийняла вона нові фарби: лише-но почали з’являтися акрилові, а потім – і флуоресцентні. Правда, як звичайна українська селянка, віри написам не йняла, а брала все на пробу, все власноруч перевіряла, експериментувала, а тільки потім впускала у своє життя.

Близькі розказували, буцімто, малюючи, вона тішилася самою яскравістю процесу, і це нагадувало гру великої дитини. Тоді як, власне, пензлі авторка здебільшого робила власноруч, із сином – несперечливий Федір заздалегідь обчикрижував кота, бо колонкові для родини були занадто коштовні. Що справді вражає, М.О.Приймаченко ніколи не продавала власні картини, а тільки дарувала. Різні люди по-різному ставилися до тієї риси творчої вдачі. Наприклад, фотограф Юрій Рост кілька робіт прийняв, але, побачивши матеріальну скруту родини, всіляко намагався заплатити українській майстрині, хоча Марія грошей не взяла. Інша справа – Сергій Параджанов; той брав у необмеженій кількості.

* * *

На схилі літ життя прискорюється, а творчі темпи просто вражають. Якщо в довоєнний період та впродовж 1950-х рр. вона писала по 10-20 робіт на рік – не більше, то в 1970 р. – до сторіччя В.І.Леніна (була така психопатологічна тенденція, накинута митцям партійними чиновниками) – мисткиня створила 100 картин. До свого ж 75-ліття (1982) видала на-гора 75.

Цікавим залишається питання про стосунки всесвітньо відомої художниці й влади. Так, упродовж її життя не раз змінювалися кольори на прапорі нашої Батьківщини, та попри все це не змінювалася Марія Оксентіївна. Повсякчас залишалася вона природженим глибоким філософом із гарним почуттям гумору, а в природі таких творців – не плентатися за традицією.

Кіносценарист та режисер-документаліст Олександр Рожен пригадував показову історію, яка мала місце і свідчила про позачасовий, патріархально-біблійний спосіб життя родини Приймаченків:

Дуже добре ставився і до Марії Оксентіївни, і до її творчості Леонід Кучма. Тож у 1994 р. другий президент України, розчулений після якоїсь сімейної виставки Примаченко (її син й онуки теж малювали), подарував родині з Болотні машину. Ну, і нехай, що “Запорожець 968М”. Адже вони завжди потребували, хоч Федір і мав візок із коником, бо не один рік працював сільським ковалем. Як поціновувач гужового транспорту, подарованому коневі в зуби не дивився, а мовчки прийняв.

А потім? Колеса та деталі машини син Марії Приймаченко задарма роздав сусідам, а кузов поставив на цеглини на подвір’ї та зберігав у ньому… кінську збрую. Так і заіржавів “Запорожець 968М” під виданими державними номерами. Причім, це не була демонстрація зневаги чи щось там подібне; просто машина Приймаченкам пасувала, як корові сідло. Шановним гостям іноді наочно пояснювалося:

Ось, товариші, оця машина – подарунок від президента України.

Химерна була ота родина, один із онуків української майстрині обожнював… американський бойовик “Термінатор”. Тож поруч із Богородицею та фотографіями Юрія Роста в їхній хаті на стіні висів плакат з Арнольдом Шварценеґґером.

* * *

Ніколи вона не сиділа склавши руки, і, тим паче, не спочивала на лаврах. Хоча у 1970 р. М.О.Приймаченко отримала звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, а в 1998 р. офіційно стала народною художницею України.

Попри хатні справи родина Приймаченків взагалі й Марія Овксентіївна зокрема завжди плідно працювали: її пензлю, стверджують мистецтвознавці, належать мінімум 1000 картин. У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва в Києві нині зберігається, подейкують, понад 650 полотен українки, ще понад 200 тішать око в залах інших музеїв України та СНД, і не менше 200 перебувають у приватних колекціях. Отож, куди пішли гроші за більш як тисячу придбаних картин?

Як куди? За українською сільською традицією, усе вкладалось у будівництво нової хати. Подейкують, усе життя мати з сином будувалися, тоді як всі ці десятиліття самі тіснилися в найзвичайнішому цегляному будинку під сірим шифером. Усередині вражала майже пуританська, ледь вмебльована обстановка; що й казати, навіть піч була у них… не розфарбована. Стіни прикрашали хіба що фотографії фотографа й журналіста Юрія Роста та образи під рушниками. Уявляєте, навіть у сусідів хати стояли більш ошатні! Наприклад, поруч жила ще одна народна майстриня – баба Параска, так в її хаті і піч оздоблена, і сам будинок, і на стінах квадратного сантиметра без вишивок не знайти.

Побут їх із сином Федором, з яким у матері склались по-справжньому теплі та ніжні стосунки, ніколи не загризав. Вони цінували Творця у всіх його проявах, рахуючи й спілкування із собі подібними. Марія Оксентіївна й Федір, самі люди з почуттям гумору, обожнювали, коли до них приїздив людина-свято Сергій Параджанов або інший актор та режисер – Володимир Савельєв.

Їхні теплі компанії фонтанували дотепами та чудернацькими ідеями, а життя просто вирувало. Особливо після чарки Федір Приймаченко любив покомизуватися. Від матері він перейняв уміння малювати, також став відомим художником. Усе життя Федір Васильович прожив у рідному селі, багато років працював у Болотні то ковалем, то лісником, мав славу гарного селекціонера. І в його випадку гени брали своє. Коли чоловік приїздив возом до лісу, то завжди годував тамтешніх тварин. І чекала на нього звірина, ніби в казці свого героя, і ступали до нього олені та лосі, зайці та ховрахи без страху, а птахи – так ті обсідали руки та плечі. Повсякчас Федір Васильович Приймаченко мріяв про часи, коли нарешті по всьому світу заборонять рушниці й полювання на братів наших менших.

Здавалося, слід у слід він ступає по життю за талановитою матінкою-Природою. Тож, природно, творчість і біологічної матері, Марії Оксентіївни, стала для сина взірцем. Сімейну традицію – створювати казкових звірів – Ф.В.Приймаченко, як перший учень майстрині та її найближчий друг, гідно продовжив. Його пензлю належить ряд яскравих і самобутніх картин: “Морський рак”, “Танцює лебедиха”, а також оригінальний цикл робіт “Людина на землі”.


Керамічна скульптура Крокодил

* * *

Тим часом літа давалися взнаки. Задавнена хвороба Марії Приймаченко прогресувала. Літня жінка ледь пересувалася, а ночами виснажувало безсоння. Змалку, кажуть, Марія Оксентіївна володіла даром далекобачення, й оті передчуття з близького прийдешнього відтворювала у власних картинах. Однієї ночі прокинулася вона з важким серцем, а через тиждень, 26 квітня 1986 р., менш ніж за 50 кілометрів від Болотні вибухнула Чорнобильська АЕС.

Атомну електростанцію розумники поставили недалеко від Болотні. Тож коли бахнув реактор, заграви Приймаченки побачили на власні очі. Повз їхню вулицю мчали пожежні машини, сунула військова техніка, рухалися колони автобусів із евакуйованими з Зони мешканцями. Коли запропонували і їм виїжджати, Марія Оксентіївна сумно усміхнулася та, підбадьорюючи, мовила до сина:

– Нехай собі їдуть. А ми тут із тобою тим часом стільки картин намалюємо!

І з Федором вони залишилися. Як і решта селян, які люблять батьківщину і без рідної землі життя свого не уявляють. Сумно про це говорити, але тоді всі жителі зони отримували по 500-600 карбованців компенсації, і села Київщини на тих дармових грошах спилися. Ледь не щодня, зокрема, до них у Болотню приїздили з пропагандистськими лекціями доброзичливі чиновники – то з району, то з області. Одна партійна товаришка з Іванкова нудно й довго уповідала про заходи радіаційної безпеки, правила особистої гігієни, аж поки не бовкнула:

– А знаєте, що відтепер в Болотні на ноги рекомендовано надягати целофанові пакети, повсякчас здійснювати дезінфекцію.

Мовчки вислухала гостю М.О.Приймаченко, а у відповідь написала… корову – живу, не стилізовану, на ратиці, роги і хвіст якої були начеплені… целофанові пакети. Тим часом божа тваринка мирно випасалась на лузі з радіоактивною травою. Та й самі нечисленні мешканці Болотні Іванківського району того року вперто харчувалися власною городиною. Так почалася вражаюча “чорнобильська” серія, що буквально розлетілася по всьому світу. Тим часом з усіх боків – родичі, близькі, друзі, колеги – вмовляли Марію покинути тридцятикілометрову Зону, але художниця так і не полишила рідну хату, хоча геть замкнулась у собі та продовжила малювати фантастичних звірів. Вісім останніх років життя Марія Овксентіївна була прикута до ліжка.

* * *


Одна з останніх світлин

Ось як змалював Марію Оксентіївну в останні роки її життя в книзі “Добрий лев Марії Примаченко” (1990) публіцист і літературний критик Григорій Семенович Островський (1929-2007):

Красива вона м’якою і чистою особистістю, сяючими очима. А її мова рясніє неправильностями – що вдієш: малограмотна селянка. Проте у тих реченнях, ні-ні, та й промайне справжній аристократизм. Дивно, але не стільки в роботах, скільки в житті вона завжди цуралася симетрії.

Отож не лише я сушу собі голову над загадкою великої українки. Утім, можливо, відповідь лежить на поверхні. За однією з легенд, всесвітньо відома художниця ніколи в житті не бачила реального лева. Утім, це не заважало народній майстрині малювати фантастичні твори. З іншого боку, на території України леви ніколи й не мешкали, хоча у фольклорі їх повно. Внутрішнє бачення потужніше за зовнішній зір, внутрішні світи часто народжує інтуїція, а не правда. Тому й досі її наївні картини залишаються реальнішими за мазню більшості академічних митців.

Справжньої ціни своїм шедеврам авторка не знала. Власні картини художниця зберігала вдома – під іконою Богоматері, вони були наївно перекладені пожовклими газетами, а від стороннього людського ока накриті зеленою українською хусткою. Напередодні смерті вона щиро зізналася:

Я там опинюся, де живуть мої звірі і цвітуть мої квіти, – і останнє її передбачення також справдилося.


Квіти-очі

* * *

Краса для жінки перетворюється на проблему у двох випадках: коли її нема та коли, крім краси, не існує нічого іншого.

Той синдром чоловіки дивним чином визначають так:

– Така вже її жіноча доля.

Якщо правильно стають зорі, люди можуть вибачити вам розум, хист, вдачу, але красу вам не подарують, ні за яких обставин. Більшості Краса лізтиме в очі та лякатиме. Із красою люди не знають, що вдіяти, бо в гармонії юрба безпорадна.

Ми навпомацки опановуємо власні емоції, рухаємося, кожен – окремо, кожен – особисто, наївно намагаючись приборкати те, що з глибин зринуло в наших серцях. Для людства перше покоління чуттєвого примітивізму затягнулося на десятки тисячоліть.

Певне, саме це й відчувала яскрава народна художниця, представниця українського примітивізму Марія Оксентіївна Приймаченко. На 89-му році життя вона померла 18 серпня 1997 р., ні, не в київській Феофанії, а у власній, так і не добудованій хаті. Мала на те серйозні причини: Краса крізь охорону не прослизне.

За мною не плачте, – наказувала вона рідним та близьким, – на тому світі я не пропаду. У мене і там буде робота, в обіймах птахів, казкових звірів, неймовірної краси квітів, треба тільки взяти з собою красиві фарби та папір. Вас я ніколи не забуду, і всім людям навіки заповідаю любов. Така Любов ще прийде на землю. Живіть із миром…

* * *

В останню хвилину, коли близькі стиха прощалися з Марією Оксентіївною, 45-річний син Федір (Федір Васильович) підсунув мамі до лівиці, ближче – до серця, олівець і шкільний зошит; щоб не забула… Мисткиня все робила правицею, а останнім часом малювала саме лівою рукою. Схоже, у такий спосіб вона підсвідомо відділяла тонку роботу від хатньої.

Як пригадувала генеральний директорка Національного музею українського народного декоративного мистецтва (НМУНДМ) Адріана Феодосіївна Вялець:

Коли ми приїхали до неї на похорон, то звернули увагу, що дуже багато ластівок пообсідало дроти. Хата і двір, дерева на подвір’ї та сусідські садки – все довкола вкрили ластівки.

Поховали Марію Оксентіївну Приймаченко на сирому кутку Болотнянского кладовища. Місце їй обрали зовсім не там, де вона хотіла. Над могилою височіє мармуровий пам’ятник із зображенням одного з її уявних птахів. А довкола – луки, порослі калиною, верболозом, вільхою та висохла річка Болотнянка, що давно перетворилася на струмок, а ще – бита, з вибоїнами дорога. Хоча прирученим потворам і птахам байдуже.

* * *

Годі сперечатися на пусту тему: як правильно писати її прізвище – Приймаченко чи Примаченко. По-перше, жодна з версій недоречна, бо запису про народження Марії Приймаченко в церковній книзі місцевої єпархії так і знайшли.

По-друге, по смерті художниці, на могилі рідні поставили простий хрест з іменем покійної – Марія Примаченко.

Згодом на тому ж місці звели мармуровий пам’ятник із зображенням однієї з її дивовижних пташин, під якою викарбували прізвище – Марія Приймаченко.

І це – по-третє.

А по-четверте, ще 2010 р. рішенням Вищого адміністративного суду України було встановлено, що правильне написання прізвища, згідно з пенсійним посвідченням, свідоцтвом про смерть, свідоцтвом про право на спадщину за законом на спадкове майно – Примаченко.

Хоча доти, починаючи з 1994 р., в усіх офіційних рішеннях, у тому числі – указах Президента України – прізвище майстрині визначалось, як Приймаченко. Це – по п’яте.

Жінка взагалі – непередбачувана й незрозуміла, а що тоді говорити про геніальну художницю? Вона може кохати вас із таким почуттям, ніби ніколи від вас не піде. Проте настає один день, і вона усміхнено йде – так, ніби зовсім вас не любила.

Врешті-решт, опинилася Марія там, де живуть її улюблені звірі, ростуть її чарівні квіти. Коли, попрощавшись, люди залишили сільський цвинтар, на могилу до заступниці зусюдибіч похнюплено причвалали всі: тигри з поцяткованою квіточками шкірою, чорновусі леви, слони у сталінських картузах, одуд на чотирьох лапах, а жаби – так ті до ранку сумно грали на золотих трубах.

Про синіх биків, рожевих коней та чотириголових птахів годі й казати.

* * *

Усю загадану Богом роботу на цьому світі вона не встигла переробити.

Марія Оксентіївна працювала до самої смерті, останні роки – лежачи.

Ті довгі місяці народна майстриня навіть не підводилася з ліжка, а останні два роки і не говорила. Аби не відволікатися на пустопорожні балачки?

Як пригадував відомий журналіст і фотограф Юрій Михайлович Рост (1939), зі статті якого, опублікованій наприкінці 1960-х рр. в “Комсомольской правде”, почалися всесоюзна і світова слава народної художниці, свого часу майстриня з поліської Болотні йому переповіла віщий сон:

Одного разу потрапила я в рай, а навколо все цвіте, і по квітучому лузі ходять гуски та качки. Стоїть велика і світла колгоспна їдальня. І там усіляка їжа – безкоштовно. А я весь час працюю, малюю. І в понеділок, і в четвер, і в неділю.

У раю працюють всі сім днів, – каже мені Бог.

А я йому на те:

Та я навіть на землі в суботу та неділю не працювала! Не подобається мені в такому раю. – І – повернулася додому, у свою Болотню, на Київщину.

Бо роботи мала аж під зав’язку – на городі, біля землі, та на веранді, де вона зазвичай і малювала. Невимушено ворушилися її натруджені руки з досить довгими бруднуватими нігтями. Ніхто нікому не обіцяв, що створювати світи, одомашнювати диких звірів, робити людянішими потвор, привидів і монстрів, а потім заселяти ними власну хату – справа з легких.

Пам’ятаєте, у повісті “Маленький принц” (“Le Petit Prince”; 1943) Антуана Сент-Екзюпері (1900-1944) ліричний герой так мило стверджує:

Ми відповідальні за тих, кого приручили…

Це зворушливо, коли йдеться про тендітну квітку чи вірного друга. А коли ми взяли та нащось приручили Зло, монстрів, потвор, жахіття? Це вже пригодницьке фентезі “Там, де живуть потвори” (“Where The Wild Things Are”; 2009) геніального кінорежисера Спайка Джонса. Шкода, що Марія Оксентіївна Приймаченко не подивиться ту дивну картину, в якій хлопчина на ім’я Макс тікає з дому, потрапляє на острів, де живуть страхіття, і… з часом починає з ними товаришувати. Та в сільської художниці життя виявилося не менш захопливим кінофільмом.

* * *

Минуло майже десять років по смерті Марії Оксентіївни, в Україні вже царював третій Президент, а обіцяного владою музею М.О.Приймаченко як не було – так і не було. Чому дивуватися, що знову, у хату, під ікону Богоматері, де наївно під пожовклими газетами зберігалися реліквії, ступили потвори. 22 червня 2006 р. о п’ятій ранку, невідомі влізли в хату Приймаченків у селі Болотня Іванківського району Київщини. Як на зле, заслужений художник України Федір Васильович Приймаченко лежав у стаціонарі з інсультом. 66-річному митцю довелося лікуватися після… несподіваного візиту тодішнього Президента України Віктора Ющенка.

Отож злодії вдерлися до Приймаченків у хату, збили з ніг дружину Ф.В.Приймаченка – Катерину, вдарили по голові їхнього сина Івана й замкнули переляканих господарів у прибудованій коморі. Несамовито грабіжники шукали “ющенківські мільйони”, які родині, начебто, відвалив новоявлений гетьман. Коли валізи доларів не знайшлися, крадії винесли роботи Марії Овксентіївни, що зберігалися для майбутнього музею художниці. Якщо матеріальна втрата склала тоді щонайменше $500 тис., то як обрахувати загальні збитки культурної спадщини України? Є інформація, що зловмисники працювали на замовлення… приватного колекціонера.

Згідно міліцейського протоколу, було викрадено 77 картин, хоча інші джерела називають число в кілька сотень. Лише дещо з поцуплених оригіналів слідчим вдалося повернути. Попри те, що Марія Приймаченко – улюблена художниця українських президентів, а страхова вартість кожної з робіт складала до $10 тис., 7 серпня 2008 р. заслужений художник України Федір Васильович Приймаченко помер у матеріальній скруті.

* * *

Із незмінним успіхом сьогодні її твори експонуються на виставках у Парижі, Монреалі, Варшаві, Софії, Празі, Пекіні. Талант визнав світ. Та, подейкують, це їй було байдуже, бо за 88 років життя роботи Марії Приймаченко брали участь у 80 колективних і персональних виставках у 25 країнах, про що сама майстриня інколи дізнавалася з газет… Світова слава якось крокувала паралельно до її буття.

…Казки як мусять закінчуватися? Щасливо; тож і заграємо так.

Нехай бо ж і в нас усе гараздиться:

Журяться рябушки:
А вже скоро зима,
А в нас хати нема
Обізвався зайчик –
А я зими не боюся,
У снігу сховаюся.

Чого вона так і не встигла в житті? Марія Оксентіївна мріяла зібрати митців і розмалювати будинки в містах:

– Що за дива ми б витворили – цвів би не лише садами Київ. Будинки б сміялися до людей…

Олександр Рудяченко. Київ

Джерело:
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2610321-maria-prijmacenko-2-oj-cij-to-kin-zi-skripkou.html
Марія Приймаченко. 2. Ой, чий то кінь зі скрипкою
31.12.2018 10:00

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.