Архів категорії: Культура

Марія Приймаченко. 2. Ой, чий то кінь зі скрипкою

Завершуємо розповідь, у рамках проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”, до 110-річчя від дня народження художниці Марії Приймаченко

Прийшла Перемога, а з нею розпука: вдова Марія Приймаченко (Примаченко) із малим сином Федором жила у батьків і про фантастичних звірів не дбала. Насамперед слід було позбутися болю – фізичного, а особливо – душевного. Антивоєнними картинами вона, певен, лікувалася – незграбно, наскільки мала сил. Відгомін страждань із років воєнного лихоліття й досі блукає в тих роботах, де замість квітів – “Солдатські могилки”, “Загроза війни”, “Будь проклята війна, замість квіток ростуть бомби”, “Зорі дарю жінкам, що залишились одні. Пусть вони не забувають годи молодиє, що їх покрала війна. Будь проклята вона”, “Квіти – Перемозі. Засвітило сонце заплаканим матерям, які побачили своїх синів”, “Букет нашій армії” та інших.

Що згорьована вдова мала вдіяти, аби вона, а за нею й ціла родина, звелася на ноги? Довоєнні успіхи молодої колгоспної художниці із сонячно-радісної України Марусі Приймаченко зблякнули, а вона, залишаючись у селі, опинилася повністю поза сучасним художнім життям: ні виставок, ні замовлень, ні рядка в газеті. Читати далі Марія Приймаченко. 2. Ой, чий то кінь зі скрипкою

Марія Приймаченко. 1. Якби Ной умів малювати

До 110-річчя від дня народження художниці Марії Приймаченко, у рамках мультимедійного проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”

У навколишньому світі було незатишно, тож до сільської жінки почала приходити у снах та із благанням в очах зазирати у паперові шибки всіляка звірина. Власними незграбними та наївними картинами Марія Приймаченко (Примаченко) приручала всіх, хто шукав добра та ласки, любові та розуміння: левів, тигрів, ведмедів, биків, мавп, птахів, квіти й дерева. Усі Божі створіння потребують, аби від них не відмахнулися, а бодай вислухали. Читати далі Марія Приймаченко. 1. Якби Ной умів малювати

Мурашко. II. На каруселі, додому

Завершуємо розповідь про художника Олександра Мурашка в рамках мультимедійного циклового проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”

Після мистецького тріумфу в Мюнхені багато що Олександр Мурашко міг собі дозволити. У 1909 р. Київське художнє училище, підпорядковане Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв, запросило митця очолити одну з майстерень живопису. На жаль, у тому навчальному закладі й досі плекали казенні програми давно померлого класицизму, і навіть така енергійна особистість, як Олександр Олександрович, не розтермосила училище від мертвого сну. Наприкінці третього року викладання знаний маляр залишив солодку посаду, як суцільно вільний художник. Читати далі Мурашко. II. На каруселі, додому

«Бандура прислужилася українській нації більше, ніж шабля», — були переконані учні Гната Хоткевича

80 років тому, 8 жовтня 1938-го, за вироком “особой тройки” НКВД розстріляли Гната Хоткевича

Ловко грає, аби ще й очі вийняти, то був би знатний кобзар“, — казали сліпі співці, почувши гру на бандурі молодого Гната Хоткевича.

Він народився у Харкові, в родині кухаря та наймички. Родина купця Михайлова, у якого служили батьки, щоліта виїздила в село Деркачі під Харковом. Брали й Гната. Там сліпий “дядько Павло із Деркачів” став його першим учителем гри на бандурі. Хоткевич-молодший блискуче закінчує реальне училище і вступає до Харківського технологічного інституту. Його дипломний проект був, як він сам казав, “непоганий: 4-циліндровий паротяг власної системи; не знаю, як поставити його на рельси — чи пішов би, але на папері виглядав імпозантно”. За участь у студентських виступах 1899-го його на рік відраховують з інституту. Тоді він “бандуру під руку й — у Київ, до Лисенка“. Читати далі «Бандура прислужилася українській нації більше, ніж шабля», — були переконані учні Гната Хоткевича

Мурашко. I. На кониках, по вічності

Картина “Карусель”, 1906 р.

Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”

Часом ми, наче ото малі діти, бавимося на кониках, а карусель гасає нами по Вічності. Не звертаючи уваги на безсмертя, ми ошатно вбираємося, чепуримося та веселою ватагою рушаємо на атракціони, вважаючи, що то – дозвільні пустощі, а у нас в житті ще буде час на великі справи… Він був іншим, бо ніколи не гаяв час, наче знав іншої каруселі нема і будь якої миті вона може спинитися. Читати далі Мурашко. I. На кониках, по вічності

День відкритих дверей у музеї Кошиця

Олександр Кошиць після виступу у Мексиці

Олександр Кошиць – видатний культурний дипломат та головний світовий промоутер «Щедрика»

В київському музеї Олександра Кошиця відбувся День відкритих дверей. Олександр Кошиць – персона надзвичайно вагома для світової культури та історії української культури і політики. Це видатний композитор, хоровий диригент, а також державний діяч. Сто років тому він очолював музичний відділ Міністерства освіти УНР, яке потім переформатувалося в Головне Управління мистецтв (аналог нинішнього Міністерства культури). Олександр Кошиць став засновником і головним диригентом Української республіканської капели, яка з тріумфом гастролювала впродовж п’яти з половиною років в 17 країнах світу (десятьох країнах Європи і сімох Північної і Південної Америк). Читати далі День відкритих дверей у музеї Кошиця

Дмитро ДОРОШЕНКО: СВЯТО ВІДКРИТТЯ ПАМ’ЯТНИКА І. КОТЛЯРЕВСЬКОМУ В ПОЛТАВІ ВЛІТКУ 1903 РОКУ

115 років тому, 12 вересня 1903 року (за н.ст.), в Полтаві відкрили перший пам’ятник Іванові Котляревському

У кінці літа 1903 року сталася подія, певною мірою переломна для українського руху в Росії: це було урочисте відкриття у Полтаві пам’ятника батькові нової української літератури Івану Котляревському. Ця подія несподівано для усіх обернулася на величаву національну маніфестацію, зробилася справжнім „святом української інтелігенції”, як влучно назвав його Сергій Єфремов, подаючи звіт зі свята на сторінках „Киевской старини”, одинокого в тих часах українського органу в Росії. Читати далі Дмитро ДОРОШЕНКО: СВЯТО ВІДКРИТТЯ ПАМ’ЯТНИКА І. КОТЛЯРЕВСЬКОМУ В ПОЛТАВІ ВЛІТКУ 1903 РОКУ

Пірат чи не пірат?

Пригадуєте?

«Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибутку,
Чуже віддав в печать;
Без сорома, без Бога бувши,
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився промишлять.»

Так ми дивимося на пірата-«мацапуру», описаного Іваном Котляревським, як на псевдонім Максима Парпури, замість пошани до історичної особи. Читати далі Пірат чи не пірат?

«Енеїда» Котляревського: туга за втраченою Україною

Фрагмент портрета Енея з мультфільму “Енеїда”, що вийшов 1991 року. Робота над фільмом тривала три роки. Його замовили студії “Укранімафільм” у 1988 році. Його визнали найкращою екранізацією “Енеїди”.

Уже 220 років українці щиро сміються над пригодами Енея, троянця в козацьких шароварах і жупані, “парубка моторного”, що змушений був покинути сплюндрований ворогами рідний край і шукати нової вітчизни. А в підтексті поеми зашифровано цілий пласт нашої історії. Читати далі «Енеїда» Котляревського: туга за втраченою Україною

«Енеїда» Котляревського: витоки національного відродження

Іван Котляревський. Портрет роботи художника Григорія Коваленка

220 років тому побачило світ перше видання “Енеїди” Івана Котляревського. З висоти нашого часу подія сприймається як свідчення початку нової доби: зародження нової української літератури і українського національного відродження.

Слід одразу зазначити, що Котляревський був зовсім не першим автором, який взяв за основу героїчну поему Публія Вергілія Марона. Наприклад, 1791 року з’явилася “Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку” за авторством Миколи Осипова, пізніше продовжена Олександром Котельницьким. Через три роки – твір вихованця Києво-Могилянської академії Опанаса ЛобисевичаВергилиевы пастухи, в малороссийский кобеняк переодетые”. На жаль, ця поема не збереглася. Проте літературознавці вважають Опанаса Лобисевича прямим попередником Івана Котляревського. Читати далі «Енеїда» Котляревського: витоки національного відродження