Архів категорії: Постаті

Бандера та Пiлсудський: подвійний портрет в інтер’єрі сьогодення

160714_Bandera-Pilsudski

Дивна річ: у Польщі, де наразі вся повнота влади належить націоналістичній (якщо точніше, то поміркованій консервативно-націоналістичній) партії «Право і справедливість» (ПіС), розгорнулася масштабна кампанія проти українських націоналістів, а передусім — проти ОУН й особисто Степана Бандери, якого нещадно таврують як «терориста». Дійшло до намірів оголосити Волинську трагедію «геноцидом, учиненим проти поляків українськими націоналістами» й конкретно УПА.

Винесімо за дужки проблему «геноциду на Волині» — зазначимо тільки, що Рафаель Лемкін, автор і самого терміну, і відповідної теоретичної концепції, і міжнародних правових норм щодо геноциду, ніде й ніколи не називав криваві події на Волині геноцидом. Натомість «класичним випадком геноциду» він вважав Голодомор і пов’язані з ним винищення інтелігенції, знищення УАПЦ та руйнацію здобутків українізації. Лемкін визначав геноцид наступним чином: «Взагалі кажучи, геноцид не обов’язково означає негайне знищення нації, крім випадків, коли здійснюються масові вбивства всіх членів нації. Він, скоріше, означає скоординований план різних дій, спрямованих на знищення суттєвих основ життя національних груп, з метою їхнього знищення. Метою такого плану буде розпад політичних і соціальних інститутів, культури, мови, національних почуттів, релігії та економічного існування національних груп, а також знищення особистої безпеки, свободи, здоров’я, гідності та навіть життя осіб, що належать до таких груп».

Читати далі Бандера та Пiлсудський: подвійний портрет в інтер’єрі сьогодення

Євген Коновалець і наша доба

Сьогодні Україна відзначає 125 річницю з дня народження Євгена Коновальця – одного з найвизначніших борців за незалежність України.

Пропонована стаття побачила світ 5 років тому, але українські реалії за цей час змінилися мало:

Євген Коновалець і наша доба

Минає 120 років від дня народження Євгена Коновальця, котрий відійшов маючи лише 47 років. Історія вчить, що легше вмирати, легше приносити себе в жертву, легше закликати до жертви й посвяти, ніж будувати державне життя народу.

160614_E_Konovalets1
Лідер ОУН із сином Юрком. Фото з архіву Святослава Липовецького

Наскільки б критично ми не розглядали події, пов’язані з ОУН, що відбувалися після 1940 р., постать Євгена Коновальця, поруч з Симоном Петлюрою, увійшла в нашу історію, дійсність, боротьбу, прямо у кров нашої політичної думки й революційної дії, як неповторна.
Читати далі Євген Коновалець і наша доба

Український прапор над Києвом 1 травня 1966 року

160503_1966-05-01_1
Більшість борців із радянським режимом і досі залишаються «кримінальними злочинцями»

Рівно півстоліття тому, у ніч проти 1 травня 1966 року, над будівлею Київського інституту народного господарства (сьогодні це Київський національний економічний університет) двоє молодих хлопців вивісили жовто-блакитний прапор. Червоний – радянський – зірвали, а національний український підняли. Вчинили цей подвиг 26-річний Віктор Кукса та 28-річний Георгій Москаленко. Обоє – київські робітники, а Георгій – ще й студент-вечірник того самого інституту народного господарства. Задум хлопців був такий: будівля інституту розташована на Брест-Литовському проспекті (зараз – проспект Перемоги) якраз навпроти заводу «Більшовик». Рано-вранці на проспекті формуватимуться першотравневі колони робітників заводу, щоб потім пройтися Хрещатиком. Ось вони і мали б побачити замість червоного жовто-блакитний прапор.
160503_1966-05-01_2

Читати далі Український прапор над Києвом 1 травня 1966 року

Антоновичі: приклад жертовного служіння Україні та проекції на сьогодення

160410_V_Antonovych
ВОЛОДИМИР АНТОНОВИЧ — НЕ ЛИШЕ ВИДАТНИЙ ВЧЕНИЙ, ЗАСНОВНИК НАЦІОНАЛЬНО ОРІЄНТОВАНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ, А Й РОДОНАЧАЛЬНИК ДИНАСТІЇ УСЛАВЛЕНИХ УКРАЇНСЬКИХ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ — ДМИТРА, МАРКА ТА МИХАЙЛА АНТОНОВИЧІВ

Не так давно «День» розповів про рід Алчевських, представники двох поколінь якого зробили визначний внесок у різні сфери вітчизняної економіки, культури та політики. Сьогодні йтиметься про інший рід, без якого вже півтора століття не можна собі уявити українське життя в самій Україні та в діаспорі. Цей рід самим фактом свого існування засвідчив спадкоємність інтелектуальних, моральних і фахових традицій в українській історії, яка пройшла крізь численні трагедії та злами.

Загалом український суспільний краєвид упродовж останнього століття було стільки разів викошено і перекопано, що нормальна спадковість вважається мало не за виняток. Але такі винятки є. Серед них один із найунікальніших — родина Антоновичів, яка відігравала величезне місце і в українській науці, і ширше в українському суспільно-політичному і культурному ландшафті від середини ХІХ і до початку ХХІ століть і нові генерації якої, ймовірно, зроблять ще чимало для національної культури та дослідницької думки.
Читати далі Антоновичі: приклад жертовного служіння Україні та проекції на сьогодення

«Добридень, – я світу сказав». Таїна величі Павла Тичини

160127_P_Tychyna_1
Сьогодні 125 років від дня народження українського поетичного Генія Павла Тичини

***
Перед тим, як стати до розмислів про Павла Григоровича, скористаюсь визначенням російського письменника Пришвіна, котрий доводив, що є поети, талановитіші од свого розуму, а є мудріші за свій талант. Якщо йти за цією «формулою», то, скажімо, в Росії до першого крила можна б віднести Сергія Єсеніна, а до мудрішого за свій талант Валерія Брюсова. Відповідно в Україні таку пару могли б скласти Володимир Сосюра – Микола Бажан.

Застерігши щодо приблизності будь-яких «формул» стосовно поезії, все ж згодьмося, що ця «приблизність» наближається таки до справдешності.

П. Тичину однак не втиснеш в жодні рамки. До нього, як до інших – хоч і талановитих та неперехідних – не надається застосувати згадану «схему», позаяк Павло Григорович, – не просто піднебесний поет, а виняткове явище, котре, як сонце, сприймаєш з усіма його протуберанцями, плямами і завихреннями. Відтак, приймемо Тичину за сонячною короною і світлом, котре і через 120-ліття по його народженню світить і гріє, і дивує.

Читати далі «Добридень, – я світу сказав». Таїна величі Павла Тичини

Алчевські: погляд через роки

160124_Alchevskyi_O
Алчевський Олексій Кирилович (1835, Суми — 1901, Санкт-Петербург) — український промисловець, банкір, громадський діяч, меценат. Чоловік Христини Данилівни Алчевської, батько Григорія, Івана та Христини Алчевських.

Українець не може бути багатим, він має бути бідним, гнаним і голодним — цей стереотип живий донині. Тож і вітчизняну історію ми нерідко (навіть мимоволі) поціновуємо саме під цим ракурсом: хворий, знедолений — наш; а багач — це поляк, єврей, німець чи росіянин. Українці мають бути бідними, але чесними!

Тим часом значно складніше бути багатим, але чесним. І такі люди в історії України не поодинокі. Ба більше, йдеться про цілі їхні сім’ї, роди, династії. Зі своїми злетами та трагедіями, зумовленими як приватними обставинами, так і суспільно-історичними обставинами, які не надто голубили українську націю.

РОДИНА

Сумчанин Олексій Алчевський (1835 — 1901) розпочав свій бізнес 1860 року відкриттям у Харкові бакалійної крамниці. Згодом він заснував у Харкові Торговий, Земельний, Іпотечний банки, очолював Біржовий комітет та власний Торговий дім. У Донбасі Алчевський заснував Олексіївське гірничопромислове товариство, Донецько-Юріївське металургійне товариство та Донецько-Юріївський металургійний завод (нині — Алчевський металургійний комбінат), а також заснував місто Алчевськ. Він був одним із лідерів Харківської громади, постійно (а не час від часу, як деякі його сучасники) фінансував недільні та сільські школи, Харківську школу глухонімих, Благодійне товариство, сирітські притулки й богадільні.

Читати далі Алчевські: погляд через роки

Євген Сверстюк і його християнська утопія

Як багато хочеться сказати про Євгена Сверстюка, який торік 1 грудня відійшов від нас у Вічність. Адже я пам’ятаю його з давніх-давен: мій батько товаришував із ним ще з часів київського Клубу творчої молоді, а потім, по поверненню Євгена Олександровича з «віддалених місць», він не раз заходив до нас. Та й особистого спілкування – формального й неформального – у нас вистачало, вже у 1990-х і 2000-х. Але зараз, як на мене, варто наголосити на одній із найважливіших сутнісних рис Сверстюка, яка підносила його над політичною злободенністю: він був глибоким мислителем і при цьому мав дар провіщення утопії не в тоталітарному, а в європейсько-демократичному сенсі цього поняття.

Взагалі, як зауважив Іван Дзюба, цей український достойник був тим, «для кого християнська віра – справа і особистої долі, і долі та культури рідного народу». При цьому посутньо християнська позиція Сверстюка не була ані демонстративно-декларативною, ані конспіративно-потайною: він «просто» (хоча насправді це було дуже непросто!) жив, діяв, писав і говорив так, як вважав за потрібне, не ставлячись із погордою до агностиків чи «іновірців» і не нав’язуючи іншим свого бачення світу та людини. Нетерпимість він виявляв лише до моральних нікчем, перекинчиків, платних та ідейних пропагандистів тоталітаризму і продажних політиканів. Усім іншим Сверстюк пропонував завітати до свого Універсуму і вдивитися – вслід за Шевченком, одним із найкращих дослідників світогляду якого він виступав, – в абриси євангельської Утопії, де «на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі».
Читати далі Євген Сверстюк і його християнська утопія

Протест проти репресій і троє його ініціаторів

151107_cinema

4 вересня 1965 року у київському кінотеатрі «Україна» під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» відбувся чи не перший публічний протест проти політики нищення української інтелігенції. Ініціаторами акції були Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл.

4 вересня 1965 року удев’яте на вершину американського хіт-параду піднялася група The Beatles із піснею «Help!». Про цю подію розповідали у випусках новин радіостанцій і телестудій світу, її жваво обговорювали інтелектуальні кола (що це за чергова трансформація музичних уподобань?), її активно замовчували на теренах Радянського Союзу, хоча й сюди вона проривалася завдяки різним «ворожим голосам». І того ж дня в Києві сталося щось, як на ті часи, неймовірне: чи не перший публічний протест проти політичних репресій, проти політики нищення української інтелігенції.
Читати далі Протест проти репресій і троє його ініціаторів

«Тіні» треба дивитися вперше, коли хочеш, років у 14, потім у 20 і обов’язково – після сорока

150905_tini1
Іван Миколайчук у фільмі “Тіні забутих предків”

4 вересня виповнюється 50 років із дня презентації фільму «Тіні забутих предків». Відреставрована стрічка буде показана у всіх великих містах України. Фільм демонструватимуть на великих екранах просто неба.

Ювілеї культурних подій і великих битв існують тільки для однієї мети. Щоб згадати те, що справді було важливим. Напередодні 50-річчя першого показу фільму “Тіні забутих предків” я включила ютуб, щоб переглянути окремі сцени фільму, який дивилася досить давно, і… пропала. Повірте, у цей світ Параджанова-Миколайчука-Кадочникової та самої Гуцульщини, що заворожує, варто потрапляти частіше.
Читати далі «Тіні» треба дивитися вперше, коли хочеш, років у 14, потім у 20 і обов’язково – після сорока

Загибель Василя Стуса: до 30-х роковин

150903_V_Stus1

Уночі з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері «учреждения ВС-389/36» у селі Кучино Чусовського району Пермської області загинув поет і правозахисник Василь Стус.

Я в той час перебував у 20-й камері цієї «установи», тому вважаю своїм громадянським і людським обов’язком свідчити про обставини й причини його загибелі.

Насамперед, що це за сором’язлива назва така – «установа ВС-389/36»?

Радянська влада взагалі соромилася деяких термінів, тому, наприклад, називала своїх противників не політичними в’язнями, а «ворогами народу», «особливо небезпечними державними злочинцями», «жалкими отщепенцами». У тюремному побуті мого часу «гражданин осуждённый» мусив звертатися до наглядача «гражданин контролёр».

Історія цього останнього заповідника ГУЛАГу коротка. Від 1 березня 1980 до 8 грудня 1987 року через нього перейшло всього 56 в’язнів. Пересічно їх тут утримували одночасно до 30 осіб. Ця «установа» скоро стала відомою в світі як «табір смерти», бо 8 її в’язнів загинули, у тому числі члени Української Гельсінкської групи Олекса Тихий (27.01. 1927 – 5.05. 1984), Юрій Литвин (26.11. 1934 – 5.09. 1984), Валерій Марченко (16.09. 1947 – 7.10. 1984), Василь Стус (7.01. 1938 – 4.09. 1985). Власне, тільки Стус загинув безпосередньо в Кучино, а перші троє – по тюремних лікарнях.
Читати далі Загибель Василя Стуса: до 30-х роковин