Архів категорії: Віхи історії

90 років тому затвердили “харківський” правопис української мови

160409_pravopys-new

Ну, як уже пішла така гулянка з декомунізацією і деколонізацією, то варто б уже взятися і за новий український правопис. На жаль, це питання забуксувало ще з перших років Незалежності і буксує досі. Робляться лише окремі несміливі уточнення (реабілітація букви “ґ”) і вводяться якісь нові правила, але загальної реформи правопису не існує.

У квітні якраз минає 90 років з появи “Проєкту українського правопису”.

Микола Скрипник, на честь якого цей правопис назвали “скрипниківським”, писав: “Прощальні слова Ілліча були про те, щоб я свідомо перегинав і загострював у боротьбі з великодержавним російським шовінізмом українське національне питання“. І далі: “Невірно, неправдиво гадати, що треба чимсь обмежувати наше національне будівництво. Будувати національну культуру, це значить – давати нові сили, нові вартості українському народові”.

Читати далі 90 років тому затвердили “харківський” правопис української мови

Санкції для Росії: Два роки тиску на агресора

160317_sanctions

Історія санкційного впливу на російські компаніїї, а також на російських, кримських, сепаратистсько-терористичних високопосадовців

Росіяни вже підрахували: за два роки дії санкцій сума збитків, завданих лише російській фінансовій галузі, склала 250 млрд доларів. І ця цифра невпинно зростатиме. Адже ЄС і партнери, спостерігаючи за діями Москви та її зухвалою демонстрацією своєї вкрай волюнтаристської позиції, не збираються послаблювати санкційні «лещата». Ні проти російських компаній, ні проти російських, кримських, сепаратистсько-терористичних високопосадовців.

Не останню роль у беззастережному продовженні санкцій відіграла й ситуація з Надією Савченко: події у справі української бранки та її непохитна позиція продемонстрували світу зневагу Москви до засад міжнародного та національного права і відповідно продовження санкцій.
Читати далі Санкції для Росії: Два роки тиску на агресора

Володимир Горбулін: Тези до другої річниці російської агресії проти України (ч.3)

160308_war1

(закінчення)

Головною метою введених улітку 2013 року раптових і безпідставних торговельних обмежень РФ проти України, відповідної пропагандистської кампанії в ЗМІ було надання В.Януковичу та його уряду підстав для виправдання перед українським суспільством і західними партнерами майбутнього рішення про відмову від підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Ті ж цілі переслідували збройні провокації поблизу кордонів України[13].

У листопаді 2013 року демонстративні зрадницькі дії В.Януковича спровокували масові протести у Києві та інших містах України. Спочатку ці протести, швидше за все, розглядалися Кремлем не як загроза виживанню проросійського маріонеткового режиму, а як можливість підірвати потенціал спротиву України російським загарбницьким планам. Ескалація силового протистояння[14] збіглася за часом із зростаючим усвідомленням російським керівництвом реальної перспективи втрати керованості ситуацією в Україні. Очевидно, що проти Євромайдану була застосована відпрацьована у 2004-2005 роках методологія організації контрпротестних акцій у вигляді «антимайданів», яка за два роки до того використовувалась для протидії «Болотному руху» в РФ. Саме «антимайдани» надалі стали організаційною основою для сепаратистських проявів у Криму, регіонах Сходу і Півдня України.
Читати далі Володимир Горбулін: Тези до другої річниці російської агресії проти України (ч.3)

Володимир Горбулін: Тези до другої річниці російської агресії проти України (ч.2)

160128_invasion

(продовження)


Протягом усіх років незалежності України Росія із застосуванням усього наявного арсеналу підривних засобів підживлювала антиукраїнські, антизахідні та проросійські настрої серед населення Автономної Республіки Крим і Севастополя. Свідомо ігноруючи результати волевиявлення кримчан під час Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року[6], кримська влада на початку 1990-х років здійснила кілька спроб відокремлення від України (1992, 1994-1995 роки). Втім, такий сценарій не знайшов широкої підтримки населення півострова. Спровоковані Росією сепаратистські прояви були зупинені завдяки скоординованим зусиллям керівництва держави і органів сектору безпеки і оборони.

Усвідомивши відсутність активної масової підтримки сепаратистських ідей[7], Кремль зробив ставку на кримський криміналітет. Незавершеність процесу декриміналізації Криму, що розпочався у 1995 році, уможливила проникнення криміналу в державні (зокрема правоохоронні) органи, які нерідко обслуговували кримінальні угруповання. Зрештою, саме наскрізь криміналізовані кримські організації Партії регіонів і КПУ стали надійною опорою російського впливу і відіграли ключову роль під час російської агресії і наступної окупації[8].
Читати далі Володимир Горбулін: Тези до другої річниці російської агресії проти України (ч.2)

Володимир Горбулін: Тези до другої річниці російської агресії проти України

160307_V_Gorbulin

Російська культурна політика на українському напрямі була повністю інтегрована в загальну стратегію ліквідації української державності. Для ведення російської пропаганди широко використовуються не тільки засоби масової інформації, але й культурно-розважальна індустрія: кінематограф, шоу-бізнес, начебто неполітичні, «культурні» програми телебачення і радіомовлення, Інтернет тощо.

***

Українсько-російські відносини мають довгу і суперечливу історію, яка нараховує сотні років. Основним її змістом є прагнення Московії та її спадкоємців – Російської імперії, Радянського Союзу та Російської Федерації – унеможливити становлення незалежної держави Українського народу – повноправного члена європейської співдружності націй.

Набуття Україною незалежності у 1991 році у результаті розпаду СРСР від початку розглядалося і розглядається російською елітою як прикре історичне «непорозуміння», яке повинно бути якнайшвидше виправлене. За визначенням В.Путіна цей розпад – «найбільша геополітична катастрофа ХХ століття». Події 2014-2015 років довели, що така точка зору знаходить широку підтримку у всіх прошарках російського суспільства. Навіть у січні 2016 року згідно з результатами соціологічних опитувань 64 % росіян підтримують агресію проти України.
Читати далі Володимир Горбулін: Тези до другої річниці російської агресії проти України

Алчевські: погляд через роки

160124_Alchevskyi_O
Алчевський Олексій Кирилович (1835, Суми — 1901, Санкт-Петербург) — український промисловець, банкір, громадський діяч, меценат. Чоловік Христини Данилівни Алчевської, батько Григорія, Івана та Христини Алчевських.

Українець не може бути багатим, він має бути бідним, гнаним і голодним — цей стереотип живий донині. Тож і вітчизняну історію ми нерідко (навіть мимоволі) поціновуємо саме під цим ракурсом: хворий, знедолений — наш; а багач — це поляк, єврей, німець чи росіянин. Українці мають бути бідними, але чесними!

Тим часом значно складніше бути багатим, але чесним. І такі люди в історії України не поодинокі. Ба більше, йдеться про цілі їхні сім’ї, роди, династії. Зі своїми злетами та трагедіями, зумовленими як приватними обставинами, так і суспільно-історичними обставинами, які не надто голубили українську націю.

РОДИНА

Сумчанин Олексій Алчевський (1835 — 1901) розпочав свій бізнес 1860 року відкриттям у Харкові бакалійної крамниці. Згодом він заснував у Харкові Торговий, Земельний, Іпотечний банки, очолював Біржовий комітет та власний Торговий дім. У Донбасі Алчевський заснував Олексіївське гірничопромислове товариство, Донецько-Юріївське металургійне товариство та Донецько-Юріївський металургійний завод (нині — Алчевський металургійний комбінат), а також заснував місто Алчевськ. Він був одним із лідерів Харківської громади, постійно (а не час від часу, як деякі його сучасники) фінансував недільні та сільські школи, Харківську школу глухонімих, Благодійне товариство, сирітські притулки й богадільні.

Читати далі Алчевські: погляд через роки

Протест проти репресій і троє його ініціаторів

151107_cinema

4 вересня 1965 року у київському кінотеатрі «Україна» під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» відбувся чи не перший публічний протест проти політики нищення української інтелігенції. Ініціаторами акції були Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл.

4 вересня 1965 року удев’яте на вершину американського хіт-параду піднялася група The Beatles із піснею «Help!». Про цю подію розповідали у випусках новин радіостанцій і телестудій світу, її жваво обговорювали інтелектуальні кола (що це за чергова трансформація музичних уподобань?), її активно замовчували на теренах Радянського Союзу, хоча й сюди вона проривалася завдяки різним «ворожим голосам». І того ж дня в Києві сталося щось, як на ті часи, неймовірне: чи не перший публічний протест проти політичних репресій, проти політики нищення української інтелігенції.
Читати далі Протест проти репресій і троє його ініціаторів

Прикольний хлопець, але слабак, міг подумати Путін. І розперезався…

151013_nucl_crisis1

Кожне покоління американських президентів бачить себе колективним миклухо-маклаєм, намагаючись привчити росіян до демократії

Був такий відомий радянський, а пізніше російський історик, академік Георгій Арбатов, уродженець Херсона, до речі. І ось він якось зазначив одну цікаву деталь в російсько-американських відносинах. Можна навіть сказати, закономірність. Виявилося, що більшість криз у цих відносинах, що загрожували перейти у світову термоядерну війну, припадали на правління у США президентів-демократів.

І це при тому, що саме республіканці, а не демократи вважаються в Росії «яструбами». Справа в тому, говорив в одному з інтерв’ю академік, що «республіканці завжди займають більш тверду зовнішньополітичну позицію: у них менше ліберальних сентиментів, ніякого “разом до прогресу і демократії”, все прагматично і жорстко. І з таким візаві Росія (СРСР) поводиться обережніше…»
Читати далі Прикольний хлопець, але слабак, міг подумати Путін. І розперезався…

Революції на граніті – 25. Чи засвоєно уроки?

151003_revol-1990_1

Може, тому й три протестні повстання не завершені, бо все обмежувалося рамками парадигми «слава — ганьба» і не йшлося про цінності й уміння змінювати реальність

Міністерство освіти і науки зорієнтувало школи країни на відзначення 25-ї річниці масштабного студентського голодування в Києві, яке одержало назву «революція на граніті». Міносвіти зазначає, що відзначення цієї події диктується необхідністю утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, вшанування патріотизму та мужності української молоді, яка у жовтні 1990 року стала на захист прав і свобод людини та громадянина, національних інтересів українського народу. Рекомендації стосовно проведення цих заходів розміщені на сайті МОН; вони містять історичну довідку, орієнтовну тематику заходів, корисні інтернет-посилання тощо. Самі ж заходи школам рекомендовано проводити з 2 до 17 жовтня, тобто синхронно з самими подіями, про які йдеться.

Сама ідея відзначення 25-річчя цієї знакової події, унікальної не тільки для тоді ще радянських просторів, а й для обширів усього світу, не викликає сумнівів. Тим паче, що в багатьох країнах існують державні свята на честь знакових революційних подій минувшини. Скажімо, французи щороку 14 липня бучно відзначають День узяття Бастилії, яка була символом тиранії за часів Великої французької революції. Американці 4 липня з не меншим розмахом відзначають День незалежності — апофеоз їхньої антиколоніальної революції. Ну, а в поляків є Народне свято 3 травня — на честь ухвалення 1791 року під час національної революції першої в історії Речі Посполитої демократичної Конституції. Одним словом, негоже соромитися власної історії, її знакових подій на шляху утвердження свободи.

Читати далі Революції на граніті – 25. Чи засвоєно уроки?

Біля витоків ОУН

150926_uvo-oun1

Карколомна доля українського лицарського ордену

Сьогодні на абревіатуру «УВО» блискавично здатні відреагувати, мабуть, лише деякі історики й найбільш заповзяті студенти. А між тим ідеться про організацію, яка відіграла величезну роль в історії всієї України. Та чи змогла б, власне, нинішня Українська держава — за всіх своїх недоліків — бути здатною на антиавторитарну й антиколоніальну революцію, на збройний опір російській агресії, якби не ця організація та започатковані нею традиції безкомпромісної боротьби? Радше нинішня Україна нагадувала б Білорусь і мала б на чолі місцевого «бацьку»… Разом із тим однозначно оцінити все пов’язане з цією організацією неможливо — адже її методи виходили за межі, припустимі у поважному міжнародному товаристві. Утім, у ті часи методи ці — й у Європі, й за її межами — не являли собою щось виняткове. Ба більше: а чи було тодішнє міжнародне співтовариство поважним?

Ідеться про Українську військову організацію (скорочено УВО), яку було конституйовано на з’їзді українців-військовиків у Празі 30 серпня 1920 року.
Читати далі Біля витоків ОУН