Архів категорії: Хто ми і звідки ми

Леонід УШКАЛОВ “МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ: ЩО ТАКЕ УКРАЇНА” (І)

160426_1_Ukraine_map_XVII
(клікабельно)

Михайла Драгоманова (1841–1895) поціновували по-різному і за його життя, і згодом. Хтось, як-от Сергій Степняк-Кравчинський, Єгор Лазарев та Фелікс Волховський, бачив у ньому одного з «найбільших політичних мислителів» свого часу[1]. Хтось міг пристати на думку Микити Шаповала, який стверджував, що Драгоманова цілком справедливо вважають «батьком модерного визвольного руху та творцем визвольної програми українського народу або коротше – ідеологом нової України»[2]. А хтось поділяв присуд Дмитра Донцова, згідно з яким Драгоманов є символом ХІХ століття – цього «найбільш антигероїчного віку нашої історії»[3]. Нехай там як, але навіть діаметрально протилежні оцінки ідей Драгоманова незаперечно свідчать про одне: його роль в українській традиції двох останніх століть важко переоцінити. А ще, як на мене, вони свідчать про те, що наші оцінки Драгоманова ще й досі навряд чи можуть претендувати бодай на якусь остаточність. І головна причина цього – неможливість дотримання засади, про яку говорив колись Юліан Охримович: «Історик Драгоманова мусить держатися одного важного правила: брати під увагу всі його твори, не минати ніже титли, ніже коми…»[4]. Але ж ці твори досі так і не зібрано, не видано, не прокоментовано. Важко навіть сказати, скільки їх є взагалі. Так, у 1906 році Михайло Павлик стверджував, що «всіх творів Драгоманова, з перепискою, буде на 60 великих томів!»[5]. Може, це й перебільшення, бо Павлик мав схильність до всіляких гіпербол[6]. Пізніше, у 1920-х роках, Всеукраїнська академія наук планувала видати твори Драгоманова у 25-и томах, а вже на початку 1970-х Петро Одарченко писав, що коли б зібрати докупи всі праці Драгоманова, то «вони склали б понад 30 великих томів»[7]. Скільки ж їх є насправді?..
Читати далі Леонід УШКАЛОВ “МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ: ЩО ТАКЕ УКРАЇНА” (І)

90 років тому затвердили “харківський” правопис української мови

160409_pravopys-new

Ну, як уже пішла така гулянка з декомунізацією і деколонізацією, то варто б уже взятися і за новий український правопис. На жаль, це питання забуксувало ще з перших років Незалежності і буксує досі. Робляться лише окремі несміливі уточнення (реабілітація букви “ґ”) і вводяться якісь нові правила, але загальної реформи правопису не існує.

У квітні якраз минає 90 років з появи “Проєкту українського правопису”.

Микола Скрипник, на честь якого цей правопис назвали “скрипниківським”, писав: “Прощальні слова Ілліча були про те, щоб я свідомо перегинав і загострював у боротьбі з великодержавним російським шовінізмом українське національне питання“. І далі: “Невірно, неправдиво гадати, що треба чимсь обмежувати наше національне будівництво. Будувати національну культуру, це значить – давати нові сили, нові вартості українському народові”.

Читати далі 90 років тому затвердили “харківський” правопис української мови

Той, хто забуває, звідки він прийшов, навряд чи знає, куди він йде

160131_eurabia

Проблема в тому, що «в той час, коли Європа хоче відступитися від історії, інші, чия кількість обчислюється сотнями мільйонів, хочуть увійти в неї».

«Ще менше, ніж в самобичування, варто впадати в амнезію, забувати про те, ким ми є, якими є наші корені і наша самобутність, які зробили нас епіцентром цивілізації, якою її знають»

Днями мій приятель, який насправді є агностиком, переслав мені відео звернення, яким Девід Камерон привітав зі святами британців. У ньому він докладно зупиняється на ролі, яку в історії, культурі, етиці та естетиці його країни відіграло християнство — з його темними плямами, але також з його світлом. І далі він робить висновок: «З огляду на все це Велика Британія приймає і вітає усі віри чи її відсутність, але при цьому вона є християнською країною і горда, що є нею».
Читати далі Той, хто забуває, звідки він прийшов, навряд чи знає, куди він йде

Альфредас Бумблаускас: Велика російська культура – міф, створений Сталіним

timchenko mykola

Альфредас Бумблаускас – відомий історик Литви. Спеціаліст з Великого князівства Литовського та історії цивілізацій – недавно побував у Києві. Його лекції визнали потрібними і корисними для наших урядовців, які займаються питаннями євроінтеграції.

Наше з ним інтерв’ю підтвердило, що організатори не помилилися – людина він дуже цікава.   

КОСТЯНТИН ОСТРОЗЬКИЙ ЗРОБИВ ТАК, ЩО У ВІЛЬНЮСІ ПОЛОВИНА КОСТЬОЛІВ, ПОЛОВИНА – ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ
150924_K_Ostrozkyi
– Альфредасе, недавно був знаковий день – роковини смерті Костянтина Острозького. Гетьман Великого князівства Литовського. Він у нас похований у Києво-Печерській Лаврі. Прийдеш в Лавру, дивишся на Успенський, де він лежить, і думаєш: скільки він зробив для церкви. Спускаєшся вниз, а в далеких печерах – Феодосій Острозький, його дідусь. Ми були разом з Литвою більш як двісті років. І спочатку це була, загалом, взаємна любов. По-вашому, що в цих відносинах дала Литва Україні і навпаки?

– Я жартую дуже часто, що Литва дала Україні кумпіс. Знаєте, що це? Свинячий окіст. У Литовській метриці, яка була писана руською мовою, кумпівщина пишеться як «сало».

– Вибачте-вибачте, авторство на цей продукт попрошу не зачіпати навіть вас.

– Здивовані? Добре, залишимо сало. Слово «лошина» в Литовській метриці – це литовського походження – це така собі копчена ковбаса.
Читати далі Альфредас Бумблаускас: Велика російська культура – міф, створений Сталіним

Карта «Слов’янські землі» Павла Шафарика (1842)

13 травня виповнилося 220 років від дня народження Павела Йозефа Шафарика (1795–1861), чеського філолога, історика-славіста, автора ідеї слов’янської єдності

150516_Pavel_Josef_Šafařík
Павел Йозеф Шафарик (1795-1861) – видатний словацький та чеський мовознавець, етнограф, просвітник. У 1842 році він видав книжку “Слов’янський народопис”, яка заклала основи слов’янської етнографії і користувалася великим успіхом – витримала три видання.

Ще популярнішою стала етнографічна карта з цього видання – “Слов’янські землі”. З різними доповненнями етнографічна карта Шафарика перевидавалася у західноєвропейських довідкових та навчальних виданнях – спочатку німецькомовних, а згодом французьких та інших. Зокрема, точно за Шафариком показані слов’яни на етнографічній карті Європи у німецькому навчальному атласі Бергауза у 1847 році. Аналогічно виглядають ареали проживання народів і на французькій “Етнографічній карті Росії” (1852).

Читати далі Карта «Слов’янські землі» Павла Шафарика (1842)

Ольґерд-Іполіт Бочковський: «Нація — це воля бути нацією»

150313_O-I_Bochkovskyi
Українець, бо європеєць

Життєвий і творчий шлях Ольгерда Бочковського

Західні науковці не раз «позичали» в українських колег ідеї для розбудови своїх теорій: фізик Вільгельм Конрад Рентген — в Івана Пулюя, економіст Джон Мейнард Кейнс — у Михайла Туган-Барановського, а антрополог Ентоні Сміт, філософ Ернст Ґеллнер, історик Мирослав Грох і політолог Бенедикт Андерсон — в Ольгерда-Іполіта Бочковського.

У ЦЕНТРІ УКРАЇНИ

Ольґерд-Іполіт Бочковський (01.03.1885—09.11.1939) народився на залізничній станції Долинській (сьогодні — у складі міста Долинська на півдні Кіровоградської області). Його батько, службовець Харківсько-Миколаївської залізниці Аполлон Бочковський мав польське коріння, а мати Анна походила з литовського роду Раєцьких. Батьки охрестили Ольґерда-Іполіта і його молодшого брата Тадеуша у костьолі та виховали у польській культурі, і Тадеуш у зрілому віці навіть став ксьондзом.

За кілька років Аполлона Бочковського перевели по службі спочатку до Катеринослава (нині Дніпропетровськ), а потім до Єлисаветграда (нині Кіровоград). Брати Бочковські навчалися в Єлисаветградському земському реальному училищі, учнями якого в різний час були Микола Садовський (Микола Тобілевич) і його брат Панас Саксаганський (Панас Тобілевич), Кароль Шимановський, Євген Чикаленко, Густав Нейгауз, Гнат Юра, Юрій Яновський та Євген Маланюк. В училищі Ольґерд-Іполіт виявив особливі здібності до французької та німецької мов, натомість дорослим він вільно володів загалом двома десятками мов, у тому числі грузинською, есперанто, каталанською, кельтською, польською та чеською.
Читати далі Ольґерд-Іполіт Бочковський: «Нація — це воля бути нацією»

Tertium non datur (ч.4). Бути людиною якогось роду можна тільки перебираючи на себе особисту відповідальність…

1205_vata2
(закінчення, початок див. http://schozavtra.in.ua/2014/12/01/tertium-non-datur-hto-ne-maje-snahy-vypysaty-vlasnu-istoriyu-vyvchatyme-chuzhu-ch-1/ ; http://schozavtra.in.ua/2014/12/02/tertium-non-datur-ch-2-pomirna-polietnichnist-naselennya-ukrajiny-sche-ne-oznachaje-scho-70-mayut-prytmom-zneprytomnity-vtratyty-natsionalnu-pam-yat/ ; http://schozavtra.in.ua/2014/12/04/tertium-non-datur-ch-3-natsiokulturna-identychnist-je-skladnykom-sformovanoji-lyudskoji-osobystosti-yak-takoji-ba-bilshe-neodminnym-chynnykom-formuvannya-ostannoji/)

***

Тепер нам слід узяти до уваги, що особистість як така виникає і означується здійсненням особистісного вибору (див. Ч. Тейлор. «Джерела себе» та «Етика автентичності»), в тому числі й стосовно власного походження, культурної приналежності, родинного й патріотичного спадку, обов’язку тощо. Щойно ми це визнаємо, як стає очевидним, що без зазнаного й осмисленого досвіду націокультурної самоідентифікації особистості не може бути: в цьому випадку завжди йтиметься про недоформований маргінес соціального полотна.

Ми би порівняли цей стан недоформованості з газоподібним станом матерії, з якої ще не виринула планетарна твердь. У нашому українському випадку цей «недонароджений» (за Василем Стусом) стан (який, однак, не є безтурботним станом лялечки – благісним станом душевного сну, а власне видовою морфологічною незавершеністю), ми означимо запозиченим словосполученням «какаяразніца».

Какаяразніца – це вельми цікава психоемоційна недуга, ну хоч би тому, що, як ми показали вище, її радісно вітає і культивує частина вітчизняних так званих інтелектуалів; її послідовно і цілеспрямовано упоширюють на українських теренах ідеологи і практики «руссскаго мира», охоче інфікуючи нею і себе, проте з одним фундаментальним ферментним додатком: «какаяразницавсемирусскіє». І чеченець – какаяразніца, і бурят – какаяразніца, і татарин – какаяразніца; і московит – какаяразніцавсемирусскіє.
Читати далі Tertium non datur (ч.4). Бути людиною якогось роду можна тільки перебираючи на себе особисту відповідальність…

Tertium non datur (ч.3). Націокультурна ідентичність є складником сформованої людської особистості як такої, ба більше – неодмінним чинником формування останньої…

1204_ukr-is-you

(продовження, початок див. http://schozavtra.in.ua/2014/12/01/tertium-non-datur-hto-ne-maje-snahy-vypysaty-vlasnu-istoriyu-vyvchatyme-chuzhu-ch-1/ ; http://schozavtra.in.ua/2014/12/02/tertium-non-datur-ch-2-pomirna-polietnichnist-naselennya-ukrajiny-sche-ne-oznachaje-scho-70-mayut-prytmom-zneprytomnity-vtratyty-natsionalnu-pam-yat/)

***
Вище ми заторкнули деякі суспільно-історичні виміри націокультурної ідентичності, і факти незаперечно свідчать, що її вага в усталенні геополітичної системи світу є величезною або й просто кажучи – вирішальною. Проте наскільки ця вкоріненість є справді необхідною для довільно визначеної окремої особистості? Може, М.Рябчук має рацію, апологетизуючи стан націокультурної індиферентності як блаженну свободу від прив’язаності й можливість найкомфортнішого уміщення себе у світі? Бо ж «рибка шукає, де глибше, а людина – де ліпше»?

Однак виявляється, що націокультурна ідентичність є складником сформованої людської особистості як такої, ба більше – неодмінним чинником формування останньої. У найзагальнішому сенсі етнокультурна або етнічна ідентичність це – «переживання своєї тотожності з однією етнічною групою і відокремлення від інших» (Шпет Г.Г. Введение в этническую психологию / Г.Г.Шпет. – СПб.: Издательский дом «П.Э.Т.», Алетейя, 1996. – с.103).
Читати далі Tertium non datur (ч.3). Націокультурна ідентичність є складником сформованої людської особистості як такої, ба більше – неодмінним чинником формування останньої…

Tertium non datur (ч.2). Помірна поліетнічність населення України ще не означає, що 70% мають притьмом знепритомніти, втратити національну пам’ять…

1202_patria-kovbasa

(продовження, початок див. http://schozavtra.in.ua/2014/12/01/tertium-non-datur-hto-ne-maje-snahy-vypysaty-vlasnu-istoriyu-vyvchatyme-chuzhu-ch-1/ )

***
Але повернімося до концепту космополітизму і збагнімо, що він так само, як патріотизм (і здебільшого саме як антонім й антитеза останнього), широко і різнояко представлений у світовій літературі та європейському мистецтві. Задовго до Сталіна представлений! Почати б з образу вічного блукальця й безпритульника Агасфера (польською мовою він так і зветься – Tulacz, – безпритульний, той, хто позбавлений свого). Цей образ став фольклорним у європейській літературі, описати його в цих полемічних міркуваннях – годі. Натомість варто згадати, з якої першопричини все почалося, чому Христос прокляв Агасфера на вічне валандання світом: не соромтеся, панове, – кажіть, ви ж знаєте!

А першопричина – в духовній глухоті й душевній черствості, байдужості. Не допоміг цей підпарканний «осмислювач глобальних проблем» одному конкретному страждальцю, – Христові, котрий на мить пристав, несучи свого хреста Дорогою Скорботи на Голготу: «йди собі далі», – кинув він мученикові замість слова співчуття. «Іди і ти», – відказав Агасферові Христос, прирікши його на вічну безпритульність. Вічна безпритульність – неминуча складова хваленого вами, панове, концепту космополітизму, концепту, який у світовій літературі розростається вельми різними і далеко не завжди привабливими образами і смислами.
Читати далі Tertium non datur (ч.2). Помірна поліетнічність населення України ще не означає, що 70% мають притьмом знепритомніти, втратити національну пам’ять…

Tertium non datur: хто не має снаги виписати власну історію, вивчатиме чужу (ч.1)

1201_vata1
«ЛітАкцент» свідомий того, що обсяг статті Володимира Моренця виходить за межі прийнятних для сайту стандартів. Проте з неймовірної поваги до професора НаУКМА, як і до інших авторів сайту, ми радо оприлюднюємо його полемічний монолог, спричинений, зокрема, бесідою за назвою «Національні рамки не є достатні для адекватного розуміння світу. Український журналіст, публіцист та перекладач про патріотизм, космополітизм та печерний націоналізм», що відбулася між Миколою Рябчуком та Тарасом Чубаєм і Андрієм Бондарем на програмі ТВІ 27 серпня 2013 року. Зацікавлених у дискусії на запропоновану тему просимо поєднуватися.

СРСР розвалився і зник у мороці минувшини. Поряд з іншими новими європейськими державами на карті світу виникла незалежна Україна, яка здавалося б, саме на етапі свого геополітичного утвердження украй потребує власної етнокультурної кодифікації, – вирізнення і постулювання власної самості, бо ж як усім іншим її розпізнати, якщо її власна гуманітарна думка соромиться її презентувати світові? Але, – парадокс! – саме в останні десятиліття, в часи незалежності українська гуманітаристика, похапливо інтегруючись у світовий інтелектуальний контекст, досягла просто надзвичайних успіхів у протилежному: у радісному поборенні власної етнокультурної, національної самості.
Читати далі Tertium non datur: хто не має снаги виписати власну історію, вивчатиме чужу (ч.1)