Архів позначки: Бельгія

Міхаель Мозер: «Дві державні мови в Україні — це крок не до Швейцарії чи Фінляндії, а до Білорусі»

160721_M_Moser

Міхаель Мозер: «Дві державні мови в Україні — це крок не до Швейцарії чи Фінляндії, а до Білорусі»

Мовознавець Міхаель Мозер, як й інші зарубіжні україністи, деякі історики, письменники та політики, належить до «адвокатів» нашої країни у світі, завдяки яким її голос стає більш чутним та переконливим. Україніст, дослідник історії української мови та сучасної соціолінгвістичної ситуації.

Незадовго до Революції гідності в Німеччині вийшла друком його книжка «Language Policy and Discourse of Languages in Ukraine under President Viktor Yanukovych» («Мовна політика й мовний дискурс в Україні за президентства Віктора Януковича», Штутгарт, 2013). Він написав чимало праць про суржик та мову Галичини. Зараз у Канаді готується до друку нова книжка статей дослідника, назву якої можна перекласти як «Нові причинки до історії української мови» («New Contributions to the History of the Ukrainian Language»). На ту саму тему Міхаель Мозер прочитав лекцію в столичній Книгарні «Є». Опісля Тиждень поспілкувався з професором, аби з’ясувати, про що йтиметься в «Нових причинках». Ми поцікавилися, чому він вважає цінними для нашої мови запозичення з польської XVII–XIX століть і як варто ставитися до суржику, не обійшли увагою і наболіле питання російської мови як другої державної.
Читати далі Міхаель Мозер: «Дві державні мови в Україні — це крок не до Швейцарії чи Фінляндії, а до Білорусі»

2015_9 – 10 травня

9 травня

150509_WWII_women
День перемоги. За статистикою у радянсько-німецькій війні 1941-1945 років безпосередню участь брали понад 900 тисяч жінок. Вони були льотчицями, танкістами, кулеметницями, розвідницями, зенітчицями, снайперами, зв’язківцями, лікарями, медсестрами, санінструкторами (найчисленніша група) та ін. Жінки-воїни з честю виконували свій обов’язок в усіх родах військ. За час війни орденами й медалями були нагороджені близько 150 тисяч жінок-воїнів радянської армії, 90 жінкам (з них 49 посмертно) було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

150509_WWII_women2

Але поряд з офіційною сухою статистикою, офіційною правдою, з її патологічною схильністю до помпезно-героїчного, була правда інша – людська, болісна, непривабна. Одним із небагатьох таких відвертих свідчень про минулу війну є книга білоруської письменниці Світлани Алексієвич «У войны не женское лицо». Впродовж багатьох років вона записувала спогади жінок – учасниць війни. На жаль, про таке не розповідали на зустрічах з піонерами-комсомольцями, про таке не знімали фільмів. Країні був потрібен герой – суворий солдат-визволитель у мертвому граніті, або ж величний меморіал, куди раз на рік можна  покласти квіти й учергове протрубити на цілий світ про «великую и непобедимую», а зовсім не оповідки про муки, страх і безсилля людини перед молохом війни. За гуркотінням військових парадів і пустопорожніми лозунгами не було чути ані слів, ані сліз тих, хто пройшов війну, хто вижив. У тоталітарному суспільстві взагалі не заведено  когось «чути» й «слухати» – там або наказують, або навіюють. Фронтовики залишалися доживати віку сам на сам зі своєю пам’яттю, а символи війни, так само як і перемога в ній, ставали об’єктами фетишизму.

150509_WWII_women3

Зрештою, надмірна героїзація й міфологізація війни у поєднанні з великими й малими національними образами (класичне «за державу обидно») неодмінно призводить до катастрофи наступної війни, бо війна – це саме катастрофа, а не історична реконструкція, чи високоадреналіновий майданчик для подвигів. Книга Алексієвич – документальне свідчення того, що трагедія війни є набагато сильнішою за гордощі від того, що вона Вітчизняна.

150509_WWII_women4

І обличчя в неї – достоту не жіноче. «Это потом чествовать нас стали, через тридцать лет… Приглашать на встречи… А первое время мы таились, даже награды не носили. Мужчины носили, а женщины нет. Мужчины – победители, герои, женихи, у них была война, а на нас смотрели совсем другими глазами. Совсем другими… У нас, скажу я вам, забрали победу… Победу с нами не разделили. И было обидно… Непонятно…»; «Первая медаль «За отвагу»… Начался бой. Огонь шквальный. Солдаты залегли. Команда: «Вперед! За Родину!», а они лежат. Опять команда, опять лежат. Я сняла шапку, чтобы видели: девчонка поднялась… И они все встали, и мы пошли в бой…»; «Под Сталинградом… Тащу я двух раненых. Одного протащу – оставляю, потом – другого. И так тяну их по очереди, потому что очень тяжелые раненые, их нельзя оставлять, у обоих, как это проще объяснить, высоко отбиты ноги, они истекают кровью. Тут минута дорога, каждая минута. И вдруг, когда я подальше от боя отползла, меньше стало дыма, вдруг я обнаруживаю, что тащу одного нашего танкиста и одного немца… Я была в ужасе: там наши гибнут, а я немца спасаю. Я была в панике… Там, в дыму, не разобралась… Вижу: человек умирает, человек кричит… А-а-а… Они оба обгоревшие, черные. Одинаковые. А тут я разглядела: чужой медальон, чужие часы, все чужое. Эта форма проклятая. И что теперь? Тяну нашего раненого и думаю: «Возвращаться за немцем или нет?» Я понимала, что если я его оставлю, то он скоро умрет. От потери крови… И я поползла за ним. Я продолжала тащить их обоих… Это же Сталинград… Самые страшные бои. Самые-самые. Моя ты бриллиантовая… Не может быть одно сердце для ненависти, а второе – для любви. У человека оно одно»;

150509_WWII_women5

«Лежит на траве Аня Кабурова… Наша связистка. Она умирает – пуля попала в сердце. В это время над нами пролетает клин журавлей. Все подняли головы к небу, и она открыла глаза. Посмотрела: «Как жаль, девочки». Потом помолчала и улыбнулась нам: «Девочки, неужели я умру?». В это время бежит наш почтальон, наша Клава, она кричит: «Не умирай! Не умирай! Тебе письмо из дома…». Аня не закрывает глаза, она ждет… Наша Клава села возле нее, распечатала конверт. Письмо от мамы: «Дорогая моя, любимая доченька…» Возле меня стоит врач, он говорит: «Это – чудо. Чудо!! Она живет вопреки всем законам медицины…» Дочитали письмо… И только тогда Аня закрыла глаза…»; «Под Макеевкой, в Донбассе, меня ранило, ранило в бедро. Влез вот такой осколочек, как камушек, сидит. Чувствую – кровь, я индивидуальный пакет сложила и туда. И дальше бегаю, перевязываю. Стыдно кому сказать, ранило девчонку, да куда – в ягодицу. В попу… В шестнадцать лет это стыдно кому-нибудь сказать. Неудобно признаться. Ну, и так я бегала, перевязывала, пока не потеряла сознание от потери крови. Полные сапоги натекло…»; «Под Севском немцы атаковали нас по семь-восемь раз в день. И я еще в этот день выносила раненых с их оружием. К последнему подползла, а у него рука совсем перебита. Болтается на кусочках… На жилах… В кровище весь… Ему нужно срочно отрезать руку, чтобы перевязать. Иначе никак. А у меня нет ни ножа, ни ножниц. Сумка телепалась-телепалась на боку, и они выпали. Что делать? И я зубами грызла эту мякоть. Перегрызла, забинтовала… Бинтую, а раненый: «Скорей, сестра. Я еще повоюю». В горячке…»  (Світлана Алексієвич, «У войны не женское лицо» Документальні свідчення жінок – учасниць Великої Вітчизняної війни)
Читати далі 2015_9 – 10 травня

2015_22 квітня

22 квітня

150422_EarthDay
Всесвітній день Матері-Землі. Проголошений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 22 квітня 2009 року.

22 квітня відбулося:

***
150422_Pedro_Alvares_Cabral
515 років тому (1500) португальський мореплавець Педро Алваріш Кабрал відкрив Бразилію. Нову землю Кабрал назвав «островом Вєра-Круш» (Істинного хреста). Неподалік від берега виднілася «висока, кругла гора, а на південь – інші, нижчі гори і рівнина, вкрита велетенськими деревами». День був пасхальний, і Кабрал назвав високу гору Паскуал («Пасхальна», 536 м). 1 травня Кабрал послав до Лісабона на малому кораблі капітана Гашпара Лемуша зі звітом Мануелю І про хід експедиції та відкриття «острова Вєра-Круш». До звіту він додав декількох велетенських папуг. Ці екзотичні птахи справили надзвичайне враження і на самого короля і на весь його почет, а  за «островом» на довгі десятиліття закріпилась назва «країна папуг».
150422_Nau_de_Pedro_Alvares_Cabral
150422_Cabral_voyage_1500
***
Читати далі 2015_22 квітня