Архів позначки: культура

«Проект Енеїда» в Національному художньому музеї України

Фрагмент роботи Мирона Левицького. 1963. Папір, гуаш

У цьому році виповнюється 175 років першого повного видання «Енеїди» Івана Котляревського

Творці виставки пропонують новий погляд на феномен легендарної поеми Івана Котляревського

Епос-бурлеск, перелицьований Іваном Котляревським з «Енеїди» Вергілія з живим іскрометним гумором, пародією, героїкою та еротикою, змішуванням високого і низького, дійсності і вигадки, із соковитою народною мовою та цілим сховищем сенсів – програмний твір української літератури. На українця античне ім’я Еней діє як стартер на двигун. Зазвичай людина одразу видає – «Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак».

Читати далі «Проект Енеїда» в Національному художньому музеї України

1920-ті роки: хто боявся українізації


Газети 20-х років

Року 1917 українізація була в певному сенсі не менш актуальною, аніж нинішнього 2017. Влада почала дбати про те, щоб українською заговорило військо, службовці в установах, клопоталася розвитком преси. Тільки тоді це вважалося розбудовою держави.

А от політику коренізації/українізації раптом проголосив 1923 року радянський уряд. Для режиму це стало акцією вимушеною, адже “вкорінення” комунізму йшло на наших теренах не надто успішно.

Декретом Раднаркому УСРР від 23 липня 1923 українська впроваджувалася як мова викладання в усіх типах шкіл. Окрім освіти, нова політика найбільше стосувалася ще двох царин – державних установ та культури.
Читати далі 1920-ті роки: хто боявся українізації

Два світи – два мазохізми

160422_leo-rasha
У нашій щорічній епопеї з Євробаченням чітко й послідовно простежується загальна еволюція нової української культури. Навіть такий неофіт (і, щиро кажучи, дилетант) від поп-музики, як я, не може цього не помітити. Вже у самій назві цього пісенного конкурсу є для нас щось фатально орвеллівське — те, що нам повинні були заборонити в самому зародку.

Епоха Кучми: «Hasta la Vista» й «Дикі танці». Перша виклична з’ява Руслани в образі європеоїдної шаманки.

Період Ющенка: гурт із актуальною для того часу назвою «Ґринджоли», а також, як ви пам’ятаєте, Вєрка Сердючка з її цілком пророчим «Раша Ґудбай». Скільки отрути та жовчі вилила тоді Росія на бідолашного й, здавалося б, зовсім безпечного для неї Данилка! Але яким жирнючим маркером історії він став! Як нещадно позбавляли його ефірів та корпоративів лише за здогад, за саму тільки підозру вдаваного супротиву! Лише за те, що росіяни недочули. Або, резюмував би Фройд, що насправді хотіли дочути.
Читати далі Два світи – два мазохізми

Антоновичі: приклад жертовного служіння Україні та проекції на сьогодення

160410_V_Antonovych
ВОЛОДИМИР АНТОНОВИЧ — НЕ ЛИШЕ ВИДАТНИЙ ВЧЕНИЙ, ЗАСНОВНИК НАЦІОНАЛЬНО ОРІЄНТОВАНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ, А Й РОДОНАЧАЛЬНИК ДИНАСТІЇ УСЛАВЛЕНИХ УКРАЇНСЬКИХ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ — ДМИТРА, МАРКА ТА МИХАЙЛА АНТОНОВИЧІВ

Не так давно «День» розповів про рід Алчевських, представники двох поколінь якого зробили визначний внесок у різні сфери вітчизняної економіки, культури та політики. Сьогодні йтиметься про інший рід, без якого вже півтора століття не можна собі уявити українське життя в самій Україні та в діаспорі. Цей рід самим фактом свого існування засвідчив спадкоємність інтелектуальних, моральних і фахових традицій в українській історії, яка пройшла крізь численні трагедії та злами.

Загалом український суспільний краєвид упродовж останнього століття було стільки разів викошено і перекопано, що нормальна спадковість вважається мало не за виняток. Але такі винятки є. Серед них один із найунікальніших — родина Антоновичів, яка відігравала величезне місце і в українській науці, і ширше в українському суспільно-політичному і культурному ландшафті від середини ХІХ і до початку ХХІ століть і нові генерації якої, ймовірно, зроблять ще чимало для національної культури та дослідницької думки.
Читати далі Антоновичі: приклад жертовного служіння Україні та проекції на сьогодення

Той, хто забуває, звідки він прийшов, навряд чи знає, куди він йде

160131_eurabia

Проблема в тому, що «в той час, коли Європа хоче відступитися від історії, інші, чия кількість обчислюється сотнями мільйонів, хочуть увійти в неї».

«Ще менше, ніж в самобичування, варто впадати в амнезію, забувати про те, ким ми є, якими є наші корені і наша самобутність, які зробили нас епіцентром цивілізації, якою її знають»

Днями мій приятель, який насправді є агностиком, переслав мені відео звернення, яким Девід Камерон привітав зі святами британців. У ньому він докладно зупиняється на ролі, яку в історії, культурі, етиці та естетиці його країни відіграло християнство — з його темними плямами, але також з його світлом. І далі він робить висновок: «З огляду на все це Велика Британія приймає і вітає усі віри чи її відсутність, але при цьому вона є християнською країною і горда, що є нею».
Читати далі Той, хто забуває, звідки він прийшов, навряд чи знає, куди він йде

Євген Сверстюк і його християнська утопія

Як багато хочеться сказати про Євгена Сверстюка, який торік 1 грудня відійшов від нас у Вічність. Адже я пам’ятаю його з давніх-давен: мій батько товаришував із ним ще з часів київського Клубу творчої молоді, а потім, по поверненню Євгена Олександровича з «віддалених місць», він не раз заходив до нас. Та й особистого спілкування – формального й неформального – у нас вистачало, вже у 1990-х і 2000-х. Але зараз, як на мене, варто наголосити на одній із найважливіших сутнісних рис Сверстюка, яка підносила його над політичною злободенністю: він був глибоким мислителем і при цьому мав дар провіщення утопії не в тоталітарному, а в європейсько-демократичному сенсі цього поняття.

Взагалі, як зауважив Іван Дзюба, цей український достойник був тим, «для кого християнська віра – справа і особистої долі, і долі та культури рідного народу». При цьому посутньо християнська позиція Сверстюка не була ані демонстративно-декларативною, ані конспіративно-потайною: він «просто» (хоча насправді це було дуже непросто!) жив, діяв, писав і говорив так, як вважав за потрібне, не ставлячись із погордою до агностиків чи «іновірців» і не нав’язуючи іншим свого бачення світу та людини. Нетерпимість він виявляв лише до моральних нікчем, перекинчиків, платних та ідейних пропагандистів тоталітаризму і продажних політиканів. Усім іншим Сверстюк пропонував завітати до свого Універсуму і вдивитися – вслід за Шевченком, одним із найкращих дослідників світогляду якого він виступав, – в абриси євангельської Утопії, де «на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі».
Читати далі Євген Сверстюк і його християнська утопія

Хітлер і Ґессе

151111_Andruhovych
Разом із черговим наближенням свята, в нашому народі відомого як Гелловін, вкотре ставиш собі запитання про транскрипцію його назви українськими літерами. Як правильно цей Halloween передати по-нашому? Не сумнівайтеся, що переважна більшість українців (уточню – україномовних) наполягатиме або на версії «Хеловін», або навіть на «Хеллоуїн». І це, звичайно, не від хорошого життя. Це від росіян.

У нас із ними тепер наче сяка-така перерва у війні. Тобто в них уже інша війна, сирійська, тож нам поки що можна відволіктися від патріотичніших тем і поміркувати навколо такого дріб’язку, як орфографія.  
Читати далі Хітлер і Ґессе

Альфредас Бумблаускас: Велика російська культура – міф, створений Сталіним

timchenko mykola

Альфредас Бумблаускас – відомий історик Литви. Спеціаліст з Великого князівства Литовського та історії цивілізацій – недавно побував у Києві. Його лекції визнали потрібними і корисними для наших урядовців, які займаються питаннями євроінтеграції.

Наше з ним інтерв’ю підтвердило, що організатори не помилилися – людина він дуже цікава.   

КОСТЯНТИН ОСТРОЗЬКИЙ ЗРОБИВ ТАК, ЩО У ВІЛЬНЮСІ ПОЛОВИНА КОСТЬОЛІВ, ПОЛОВИНА – ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ
150924_K_Ostrozkyi
– Альфредасе, недавно був знаковий день – роковини смерті Костянтина Острозького. Гетьман Великого князівства Литовського. Він у нас похований у Києво-Печерській Лаврі. Прийдеш в Лавру, дивишся на Успенський, де він лежить, і думаєш: скільки він зробив для церкви. Спускаєшся вниз, а в далеких печерах – Феодосій Острозький, його дідусь. Ми були разом з Литвою більш як двісті років. І спочатку це була, загалом, взаємна любов. По-вашому, що в цих відносинах дала Литва Україні і навпаки?

– Я жартую дуже часто, що Литва дала Україні кумпіс. Знаєте, що це? Свинячий окіст. У Литовській метриці, яка була писана руською мовою, кумпівщина пишеться як «сало».

– Вибачте-вибачте, авторство на цей продукт попрошу не зачіпати навіть вас.

– Здивовані? Добре, залишимо сало. Слово «лошина» в Литовській метриці – це литовського походження – це така собі копчена ковбаса.
Читати далі Альфредас Бумблаускас: Велика російська культура – міф, створений Сталіним

Коли про «це» незручно говорити

150721_2yazychiie

Парадоксально, але після Майдану в мовному питанні виник найнебезпечніший за роки незалежності момент. Доти частина суспільства була переконана, що наша держава має стати всуціль україномовною: чи то в результаті «жорсткої українізації», чи то за допомогою методів «лагідних», але послідовних.

Друга запевняла, що проблеми із цим у нас немає, тож нехай усе лишається по-старому. Мовляв, хіба є різниця, яка мова? Головне, щоб зрозуміло, а крім того, в державі й так чимало проблем… Третя частина вважала, що слід запровадити російську як другу офіційну чи регіональну, визнавши особливий статус мови, котрою спілкується (як не постійно, то вряди-годи) переважна маса жителів у більшості великих українських міст. Офіційна влада демонструвала підтримку ідеї другої групи, крім, власне, команди Януковича. Остання ухвалила закон за проектом Колесніченка – Ківалова, підігравши смакам третьої групи громадян.
Читати далі Коли про «це» незручно говорити

Патріарх вітчизняного краєзнавства

150712_P_Tronko1

До 100-річчя від дня народження академіка Петра Тронька

12 липня 2015 року виповнюється 100 років з дня народження Героя України, видатного українського вченого, державного і громадського діяча, академіка НАН України, уродженця Слобожанщини Петра Тимофійовича Тронька.

Перелік справ, посад та “регалій” знаменитого подвижника української культури Петра Тронька зайняв би не одну сторінку… Ось найголовніші з них:

Тронько Петро Тимофійович (12 липня 1915, c. Заброди на Харківщині — 12 вересня 2011) — доктор історичних наук, професор, академік НАНУ, завідувач відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАНУ (з 1980). Голова правління Національної спілки краєзнавців України (1990—2011 рр.). Голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені О.Гончара (1996—2011). Заслужений діяч науки і техніки України, почесний громадянин Києва, віце-президент Асоціації історичних міст України. Головний редактор журналу «Краєзнавство». Голова редколегій 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР» та багатотомної науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Почесний головний редактор журналу «Пам’ятки України».

Трохи спогадів про головні дітища академіка Петра Тронька:
Читати далі Патріарх вітчизняного краєзнавства