Архів позначки: дисидент

Валерій Марченко. Скарали на смерть за протидію русифікації

161124_v_marchenko1

Він відкрито виступав проти русифікації, писав про Голодомор і висміював соціалістичний реалізм у літературі. Киянин-журналіст, схожий на французького актора Бельмондо, перекладач-філософ, учасник Української Гельсінської групи – це все про Валерія Марченка. Його з хворими нирками, за «нахабність», як сказав один зі слідчих, ув’язнили у табір суворого режиму на Уралі. Фактично прирікши на смерть.

Свій 26-й день народження київський журналіст і перекладач Валерій Марченко відзначив у камері під час слідства. Це був вересень 1973-го. Заарештували його ще влітку, а засудили в грудні на 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2 років заслання. Чому? Не бачив сенсу в радянській літературі 70-х, де прославлялась «комуністична ортодоксія», не праця вільної людини, як-от описував Робінзона Крузо Даніель Дефо, а «рабський труд уярмленого бидла на зграю політиканів, які погрузли в пияцтві і розпусті».
Читати далі Валерій Марченко. Скарали на смерть за протидію русифікації

Генерал Григоренко, який розповів Рейгану про «імперію зла»

161116_p_hryhorenko1
Генерал-майор Червоної армії, який командував дивізією на фронтах Другої світової війни, належить до тієї когорти людей, хто рухав історію, для кого Людина була у центрі Всесвіту. А це за радянської дійсності могло вартувати не лише посад і привілеїв, а й і свободи, і життя.

Петро Григоренко народився на півдні України у селі Борисівка Запорізької області, навчався у Харкові і Москві, закінчив Військово-технічну академію та Академію генерального штабу СРСР.

Григоренко пройшов шлях від командира дивізії, генерала Червоної армії, викладача Військової академії імені Фрунзе й засновника кафедри військової кібернетики – до в’язня радянської каральної психіатрії, якого примусово вигнали з СРСР.
Читати далі Генерал Григоренко, який розповів Рейгану про «імперію зла»

Євросоюз: неоднозначний діагноз Буковського

160630_V_Bukovskiy

Знаного дисидента брежнєвської доби Володимира Буковського читачам «Дня», думаю, особливо представляти не треба. Активна участь в організації правозахисного руху в СРСР, неодноразові арешти, близько 12 років сумарного «стажу» за ґратами – в тюрмах, таборах (де разом із в’язнем сумління Семеном Глузманом він написав «Посібник із психіатрії для інакодумців») і «спецпсихушках» (в одній із них його примусово «лікували» разом із нескореним генералом Петром Григоренком). Наприкінці 1976 року Буковського обміняли на лідера компартії Чилі Луїса Корвалана; після висилки з СРСР Буковський оселився у Великій Британії, закінчив Кембриджський та Стенфордський університет з фаху «нейрофізіологія», працював за спеціальністю, писав книги й займався громадською діяльністю.

Буковський зарекомендував себе як проникливий дослідник соціально-політичних процесів не лише в СРСР і сучасній Росії, а й на Заході. І ще одне: він ніколи не боявся йти проти течії, проти стереотипів, і найчастіше у своєму протистоянні з ними мав рацію. А тому у ці дні варто було би згадати деякі його інвективи на адресу Євросоюзу, висловлені ще у 2001 році у виступі перед британськими депутатами й політичними активістами.
Читати далі Євросоюз: неоднозначний діагноз Буковського

Загибель Василя Стуса: до 30-х роковин

150903_V_Stus1

Уночі з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері «учреждения ВС-389/36» у селі Кучино Чусовського району Пермської області загинув поет і правозахисник Василь Стус.

Я в той час перебував у 20-й камері цієї «установи», тому вважаю своїм громадянським і людським обов’язком свідчити про обставини й причини його загибелі.

Насамперед, що це за сором’язлива назва така – «установа ВС-389/36»?

Радянська влада взагалі соромилася деяких термінів, тому, наприклад, називала своїх противників не політичними в’язнями, а «ворогами народу», «особливо небезпечними державними злочинцями», «жалкими отщепенцами». У тюремному побуті мого часу «гражданин осуждённый» мусив звертатися до наглядача «гражданин контролёр».

Історія цього останнього заповідника ГУЛАГу коротка. Від 1 березня 1980 до 8 грудня 1987 року через нього перейшло всього 56 в’язнів. Пересічно їх тут утримували одночасно до 30 осіб. Ця «установа» скоро стала відомою в світі як «табір смерти», бо 8 її в’язнів загинули, у тому числі члени Української Гельсінкської групи Олекса Тихий (27.01. 1927 – 5.05. 1984), Юрій Литвин (26.11. 1934 – 5.09. 1984), Валерій Марченко (16.09. 1947 – 7.10. 1984), Василь Стус (7.01. 1938 – 4.09. 1985). Власне, тільки Стус загинув безпосередньо в Кучино, а перші троє – по тюремних лікарнях.
Читати далі Загибель Василя Стуса: до 30-х роковин

Недооцінений Леонід Плющ

150710_L_Pliushch
Багато років у телевізійному просторі відтворюється деформована картина, у якій не знаходиться місця національним інтелектуалам

Дисидентові Леоніду Плющу свого часу, можна сказати, пощастило. Ще у студентські роки він уважно прочитав твори Карла Маркса (а тоді, у другій половині 1950-х і на початку 1960-х, опубліковано було чимало того зі спадщини бородатого філософа, економіста і соціолога, що у сталінські часи перебувало під негласною забороною) — і відкрив, що радянська дійсність радикально не стикувалася з більшістю тез марксистського вчення. З нею корелював хіба що «Маніфест комуністичної партії» з його тоталітарними ідеями та висловлені в ті ж роки ідеї Марксового alter ego Фрідріха Енгельса щодо «контрреволюційних націй», яким, мовляв, «належить загинути у бурі світової революції». А от те, що в державах із загальним виборчим правом, за Марксом, революції не потрібні, й те, що в «Капіталі» немає ані слова про комунізм, радянським людям не говорилося (у «Капіталі» йдеться про «суспільство асоційованих виробників», де власність на засоби виробництва є водночас й індивідуальною, і спільною, тобто про щось на кшталт світової мережі продуктивних кооперативів).
Читати далі Недооцінений Леонід Плющ

Вільна людина і вільне слово. Про Сергія Набоку і не лише про нього

150701_S_Naboka

Час біжить невблаганно – й от уже серед нових поколінь журналістів мало хто знає, що вільна безцензурна преса з’явилася в часи перебудови не з ласки компартії, яка 12 червня 1990 року законом «Про друк й інші засоби масової інформації» скасувала цензуру в СРСР, а раніше, завдяки зусиллям людей, які ніколи не були комуністами і яких варто знати поіменно. Але чи то така нині якість журналістської освіти, чи то багатьом молодим видається, що в минулому були тільки морок і туман… Цього я не знаю. Проте добре знаю й пам’ятаю інше: одним із тих, хто не словом, а ділом стверджував у часи перебудови й перші роки незалежності вільні мас-медіа, був Сергій Набока, якому би 26 квітня виповнилося рівно 60. Але за трагічним збігом обставин він пішов від нас у тому ж віці, що і Тарас Шевченко та Василь Стус…

Дисидент і «відсидент» з числа молодшого покоління борців із радянською системою (за статтею 187-1 КК УРСР засуджений до трьох років позбавлення волі, з 1981 по 1984 роки перебував у кримінальному таборі №78 на Хмельниччині), журналіст за освітою і покликанням Сергій Набока у 1987 році став одним із організаторів і лідерів Українського культурологічного клубу у Києві. У столиці вони були першими – «Спадщина» і «Зелений світ» з’явилися наступного року, тоді ж у Львові постала Українська Гельсінська спілка, до складу якої невдовзі увійшов й УКК. Тоді ж Набока поставив перед однодумцями, серед яких було чимало дисидентів, питання про випуск незалежної газети. Як часто-густо траплялося (і трапляється зараз), його ініціатива була одностайно підтримана всіма тодішніми демократами… але тільки на словах. Зрештою, Набока плюнув на мітингових завсідників і сам разом із дружиною Інною за добуті ним самим же кошти зайнявся створенням першої масової вільної від цензури (у Києві такого не було з 1920-го року!) газети – писав, редагував, їздив у Прибалтику, де друкував цю газету, названу «Голосом відродження», і сам же возив її в Україну.
Читати далі Вільна людина і вільне слово. Про Сергія Набоку і не лише про нього

Козацька Матір (до 110-річчя від дня народження Оксани Яківни Мешко)

150130_O_Meshko

Минає 110 років від народження Оксани Яківни Мешко – українки, родина якої пройшла горнило нищення українського народу в ХХ столітті. Від самозахисту, від оборони сина вона перейшла до правозахисної діяльности в Українській Гельсінкській Групі, брала на себе вищу відповідальність за долю нації. У поважному віці вдруге пережила всі труднощі ув’язнення і заслання, але й удостоїлася в Бога радості відродження України.

Народилася Оксана Мешко 30 січня 1905 року в селі Старі Санжари на Полтавщині в багатодітній родині малоземельних селян із козаків, які ніколи не були кріпаками, а тому зберегли козацький дух.

Сорокарічний батько Оксани без будь-якої особистої вини перед більшовицькою владою в 1920 році разом з іншими заложниками був розстріляний за невиконання волостю продподатку. Хата конфіскована. Убитий 17-річний брат Євген, активіст «Просвіти». Сестра Віра і брат Іван розбрелися по світу.
Читати далі Козацька Матір (до 110-річчя від дня народження Оксани Яківни Мешко)

Пам’яті Валерія Марченка

1009_Marchenko
Валерій з матір’ю у Саралжині, Казахстан. 1979

7 жовтня минуло 30 років з дня смерті Валерія Веніаміновича Марченка (1947–1984), українського журналіста, літературознавця, публіциста, перекладача, правозахисника. …«Особливо небезпечний рецидивіст», смертельно хворий письменник отримав навесні 1984-го від суду десять років таборів особливого режиму і п’ять років заслання. Помер 7 жовтня 1984 року, не витримавши 55-денного етапу до Пермі.

«…Не фанатик, не революціонер, не екстреміст,
він був такий, як і всі. Лише кращий.»
Семен Глузман

«…вчив не боятися отим типовим липким страхом, який відбирав у радянських людей їхні розум, совість і честь.»
Мирослав Маринович

http://osvita.khpg.org/index.php?id=946569215
П’ЯТЬ ПОРТРЕТІВ ВАЛЕРІЯ МАРЧЕНКА

Шістнадцятого вересня цього року (написано у 1997 році – Прим.ред.) минуло 50 років від дня народження Валерія Марченка, а 7-го жовтня минає 13 років із дня його смерті. Однак ті, кого смерть забрала з життя передчасно, мають одну перевагу над живими – вони не старіють. Через те фраза “Валерію Марченку виповнилося б тепер 50 років” звучить фантастично. Ми ж то добре знаємо, що Часові не під силу змінити найменшу рисочку на його молодому обличчі, яке поглядає на нас із його світлин. І все ж 50-літній ювілей – це добра нагода знову згадати про Валерія. Адже, на відміну від нього, ми старіємо, а в контексті ювілею це означає, що ми – забуваємо. На жаль…
Читати далі Пам’яті Валерія Марченка