Архів позначки: інерція

Ватна втома. Як не потрапити на вулицю вбивць Майдану

151005_schodali1

Нам доведеться пройти і через це. Через реінкарнацію Кернеса. Через оплески Добкіну, який забажав мати вулицю імені «Беркута» – убивць Майдану. І, може так статися, через радість від поразки «поганого хлопця» Філатова і перемоги «хорошого хлопця» Вілкула. І витерпіти опік у нашій зраненій душі від тріумфу Ківалова, який запроторив до в’язниці лідера автомайдану.

Доведеться пройти через те кепське відчуття, коли «всі – погані, і нехай вони вирішують без мене, я в цьому паноптикумі участі не беру».

Суть великих випробувань в тому, що по-справжньому починаються вони тоді, коли смугу перешкод начебто пройдено, і ти вже – чемпіон. Не вогонь, не вода, не мідні труби випробовують нас на міцність, а відчуття безсилля від перемоги, що постійно вислизає. Від безпорадності лідерів і втоми героїв. Від спустошеності післявоєнним миром, який ти зовсім не таким уявляв.

151005_schodali2

Нам нікому крикнути: прийди і допоможи! Самим доведеться шукати менше зло, вибирати між героями і законом. Мучитися в моральних суперечках про війну, яка аморальна за своєю природою. І спостерігати, як у пробиті в обороні країни проломи суне потік біженців, що повертаються. Не тих, що покинули будинки в Донецьку, а тих, що, злякавшись революції, залишили високі пости в Києві. Вони повертаються, облаштовуються у партійних списках і кадрових резервах, обманюють детектори брехні і вдало воюють з люстрацією.
Читати далі Ватна втома. Як не потрапити на вулицю вбивць Майдану

Оксана Забужко: Великдень під час війни – кілька уроків

150414_true_victory

“Це – про війну. І про ту, яка другий рік точиться на нашій землі. І про ту, яка майже два тисячоліття точиться під небом християнства”, – Оксана Забужко, спеціально для DW.

У Києві неприємність: зачинилось арт-кафе “Руський Клуб КультРа”. Кажуть, через проблеми з орендою. Страх прикро, бо місце було атмосферичне, “пригріте”-облюбоване інтеліґентною публікою (там-таки була й книгарня, і перше, що бачив відвідувач при вході – це загорнутих у пушисті ліжники й коци дівчаток і хлопчиків з носами, встромленими в книжку над паруючим керамічним горнятком), а головне – це був єдиний на весь історичний “город Володимира” заклад в українському етнічному стилі і з “високою” національною кухнею, тобто такий, куди можна було запросити чужинців, аби навіч продемонструвати їм, що “Україна не Росія”. Зі стрімко множеними нині по центру Києва вульгарно-крикливими вивісками “Вареничная Катюша” та “всякими-разними”, “понаєхавшими” з окупованих територій, “Сплетнями” робити це буде значно складніше. Культурне обличчя столиці, м’яко кажучи, сильно перекосилось. Але зараз я не про це.
Читати далі Оксана Забужко: Великдень під час війни – кілька уроків