Архів позначки: література

Пірат чи не пірат?

Пригадуєте?

«Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибутку,
Чуже віддав в печать;
Без сорома, без Бога бувши,
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився промишлять.»

Так ми дивимося на пірата-«мацапуру», описаного Іваном Котляревським, як на псевдонім Максима Парпури, замість пошани до історичної особи. Читати далі Пірат чи не пірат?

«Енеїда» Котляревського: туга за втраченою Україною

Фрагмент портрета Енея з мультфільму “Енеїда”, що вийшов 1991 року. Робота над фільмом тривала три роки. Його замовили студії “Укранімафільм” у 1988 році. Його визнали найкращою екранізацією “Енеїди”.

Уже 220 років українці щиро сміються над пригодами Енея, троянця в козацьких шароварах і жупані, “парубка моторного”, що змушений був покинути сплюндрований ворогами рідний край і шукати нової вітчизни. А в підтексті поеми зашифровано цілий пласт нашої історії. Читати далі «Енеїда» Котляревського: туга за втраченою Україною

«Енеїда» Котляревського: витоки національного відродження

Іван Котляревський. Портрет роботи художника Григорія Коваленка

220 років тому побачило світ перше видання “Енеїди” Івана Котляревського. З висоти нашого часу подія сприймається як свідчення початку нової доби: зародження нової української літератури і українського національного відродження.

Слід одразу зазначити, що Котляревський був зовсім не першим автором, який взяв за основу героїчну поему Публія Вергілія Марона. Наприклад, 1791 року з’явилася “Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку” за авторством Миколи Осипова, пізніше продовжена Олександром Котельницьким. Через три роки – твір вихованця Києво-Могилянської академії Опанаса ЛобисевичаВергилиевы пастухи, в малороссийский кобеняк переодетые”. На жаль, ця поема не збереглася. Проте літературознавці вважають Опанаса Лобисевича прямим попередником Івана Котляревського. Читати далі «Енеїда» Котляревського: витоки національного відродження

«Енеїді» Івана Котляревського – 220 років!

2018-й – ювілейний рік для такого знакового твору української літератури, як «Енеїда» Івана Котляревського (1769-1838). Рівно 220 років назад було опубліковано перші три частини поеми. Ця подія є символом народження нової української літератури. Ще до офіційної публікації «Енеїда» була надзвичайно популярною серед народу, швидко поширювалася у рукописах.

Іван Котляревський

Читати далі «Енеїді» Івана Котляревського – 220 років!

1920-ті роки: хто боявся українізації


Газети 20-х років

Року 1917 українізація була в певному сенсі не менш актуальною, аніж нинішнього 2017. Влада почала дбати про те, щоб українською заговорило військо, службовці в установах, клопоталася розвитком преси. Тільки тоді це вважалося розбудовою держави.

А от політику коренізації/українізації раптом проголосив 1923 року радянський уряд. Для режиму це стало акцією вимушеною, адже “вкорінення” комунізму йшло на наших теренах не надто успішно.

Декретом Раднаркому УСРР від 23 липня 1923 українська впроваджувалася як мова викладання в усіх типах шкіл. Окрім освіти, нова політика найбільше стосувалася ще двох царин – державних установ та культури.
Читати далі 1920-ті роки: хто боявся українізації

«Українське диво»

150502_litrv

Трохи позитиву від письменника-спостерігача

У сьогоднішній, справді нелегкий час, коли країна і народ проходять через випробування війною і кризою, чи не кожна жива людська душа прагне хоча б краплі позитиву, надії, звичайних добрих, приємних вражень та вістей. І часом таки знаходить їх у повсякденному житті.

Мандруючи останнім часом рідним краєм, із подивом спостерігаєш, як швидко змінюється молоде покоління — студенти і школярі; як вони дорослішають, доростають до зрілих поглядів і вчинків, до серйозних орієнтирів та серйозної (і зрілої ж) культури. І під акомпанемент плачів-нарікань про бездіяльність державних, офіційних культурницьких інституцій раптом зауважуєш, що цікаві, змістовні культурні події таки відбуваються, й то дедалі частіше та інтенсивніше. А що найприємніше — відбувається це не в Києві чи інших мегаполісах, яким ніби давно призначено бути осередками культурного життя, а в містах невеликих, віддалених від людних, гамірних шляхів та перехресть.
150502_litrv1 Читати далі «Українське диво»

«А тут усе відбувається дуже швидко і в неправильному напрямку…»

150306_ukrlit

В Росії знищують останній острівець «українського світу»

Єдина в Росії бібліотека української літератури з 1 березня перетворюється на звичайну районну. Що буде з книжками і людьми, які збирали їх десятиліттями, – невідомо.

На тлі воєнного конфлікту на Донбасі і мітингів “Антимайдану” у російській столиці важко повірити в те, що в Москві на Трифонівській вулиці до цих пір працює українська бібліотека, в якій зберігається безліч старовинних і сучасних книжок українською мовою. Раз на місяць поціновувачі українських пісень збираються за чашкою чаю, співають і слухають старі платівки, які ставлять на програвач “Концертный-3” радянського виробництва. На засідання клубу “Пісенні вечорниці” приходять в основному літні люди, причому не лише етнічні українці. “У нашому клубі між росіянами і українцями немає ворожнечі”, – підкреслює заступник директора бібліотеки Віталій Крикуненко.
Читати далі «А тут усе відбувається дуже швидко і в неправильному напрямку…»

БРАК ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КОНТРНАСТУПУ

150128_magazine1
Українські «товсті» журнали. У контексті «гібридної війни»

Якими б не були зміни в інформаційних потоках, якими б новими носіями інформації не користувалася молодь і люди середнього віку, які би зміни у світосприйнятті не відбувалися, суспільна потреба в читанні та публічному обговоренні серйозних текстів завжди існуватиме. Йдеться і про наукові (особливо про соціогуманітаристику), і про науково-популярні, і про публіцистичні, і про найрізноманітніші художні тексти. Крім книжок (паперових та електронних), найоптимальнішим, напрацьованим упродовж століть засобом акумуляції та поширення таких текстів є «товсті» журнали. Як достатньо універсальні, так і спеціалізовані, більшою чи меншою мірами. Майже всі ці журнали в останні два десятиліття почали робити свої Інтернет-версії, які можуть бути більш розлогими, ніж паперові, а можуть точно їх відтворювати.

Так чи інакше, формат «товстого» журналу не щез і не щезне у світі ще щонайменше кілька десятків років, хоча число їхніх читачів у деяких країнах відчутно зменшилося, а в деяких (Китай, Індія, Південна Корея) зросло. А от на пострадянських теренах ситуація з цими журналами — у порівнянні з тим, що було ще 20—25 років тому — сьогодні з різних причин майже катастрофічна. І чи не передусім це стосується (якщо брати до уваги європейську частину екс-СРСР) України. Ба більше: сьогодні українська ситуація з цими журналами відчутно гірша, ніж навіть у кризові 1990-ті.
Читати далі БРАК ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КОНТРНАСТУПУ

2014_11 – 13 грудня

11 грудня відбулося:

***
1211_Symyrenko_Platon
155 років тому (1859) відомий український підприємець-цукрозаводчик і меценат Платон Федорович Симиренко повідомив Шевченка, що послав листи до свого представника у Москві С.Д. Пурлевського, у яких просив того вислати поетові 1100 карбованців на видання «Кобзаря». Книжка побачила світ у січні 1860 року. На титульній сторінці «Кобзаря» 1860 зазначено: «Коштом Платона Семеренка» (за що, до речі, Платон Семеренко дуже образився на Тараса Григоровича). Вперше «Кобзар» було видано у 1840 році у Петербурзі і до нього ввійшло лише вісім творів.
1211_kobzar-shevchenko
***

***
95 років тому (1919) до Полтави вступили частини Червоної армії.
***

***
90 років тому (1924) делегація представників української автокефальної церкви (митрополит України і архімандрит Київський В. Липківський, заступник голови Всеукраїнської церковної ради Хомичевський, проповідник-професор Чеховський, архієпископ Волинський Орлик і архієпископ Чернігівський Павловський) передала до НКВС УСРР петицію від імені церкви про відсутність її зв’язків з петлюрівською еміграцією й підтримку радянської влади. Петиція містила клопотання про затвердження статуту УАПЦ і підпорядкування їй усіх православних церковних об’єднань, що існували в Україні.
***
Читати далі 2014_11 – 13 грудня

Оксана Забужко: Про поневолений розум України і непочутий голос Донбасу

0710_Holoborodko_1
Василь Голобородько

***
(Відкритий лист до Українського ПЕН-Центру)

Шановний пане Президенте*, шановні колеґи,

скандальний заклик від ПЕН-центру Словенії «просити Росію вреґулювати український конфлікт», якщо розглядати його «в пакеті» з іншими численними сьогоднішніми актами пропутінського тиску на Україну з «західного фронту», незаперечно потверджує: попри очевидний провал сценарію «поділу України», Кремль зовсім не збирається капітулювати, і «проект Новоросія», наразі зірваний ціною непомірних жертв і страждань українського народу, всього лиш тимчасово «відкладається», до кращих для Кремля часів. Які, можна не сумніватись, не забаряться, якщо українці не почнуть врешті переходити до кроків «на випередження».

У зв’язку з чим хочу внести на ваш розгляд пропозицію, яка давно назріла і «висить у повітрі», – а нині, на мій погляд, могла б стати з нашого боку саме таким кроком.
Читати далі Оксана Забужко: Про поневолений розум України і непочутий голос Донбасу