Архів позначки: окупація

Польська окупація: факти проти фікцій

Польський міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський вірний собі. У Львові він розвернувся на порозі музею «Тюрма на Лонцького» і пішов геть, бо, бачте, там, крім іншого, йдеться про часи польської окупації Західної України. А повернувшись до Варшави, Ващиковський зробив заяви про те, що в Українській державі історією займаються не так і не ті.

Але політики й політикани — то окрема стаття. Не лише вони формують громадську думку — до цього не меншою мірою залучені й інтелектуали, члени експертного середовища. Тож звернімо увагу на твердження Пьотра Косьцінського, експерта, який прокоментував «Дню» ситуацію, що склалася під час поїздки міністра до Львова, і не тільки її. Читати далі Польська окупація: факти проти фікцій

Західні «партнери» України твердо налаштовані провести «вибори» в окупованому Донбасі ще цього року…

160617_false1

Провідні держави Євросоюзу висловилися проти надання Грузії безвізового режиму. Як повідомляють інформагенції, реальною причиною цього є побоювання, що грузинський криміналітет (знаний далеко за межами цієї країни) негайно скористається таким режимом і розкине свої щупальця по всій Європі. Щоправда, офіційно висувається інша версія – мовляв, ЄС ніяк не встигає модернізувати свої правила надання та скасування безвізового статусу, проте в це навряд чи вірять навіть ті, хто озвучує цю версію
Читати далі Західні «партнери» України твердо налаштовані провести «вибори» в окупованому Донбасі ще цього року…

Володимир Горбулін: Тези до другої річниці російської агресії проти України (ч.3)

160308_war1

(закінчення)

Головною метою введених улітку 2013 року раптових і безпідставних торговельних обмежень РФ проти України, відповідної пропагандистської кампанії в ЗМІ було надання В.Януковичу та його уряду підстав для виправдання перед українським суспільством і західними партнерами майбутнього рішення про відмову від підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Ті ж цілі переслідували збройні провокації поблизу кордонів України[13].

У листопаді 2013 року демонстративні зрадницькі дії В.Януковича спровокували масові протести у Києві та інших містах України. Спочатку ці протести, швидше за все, розглядалися Кремлем не як загроза виживанню проросійського маріонеткового режиму, а як можливість підірвати потенціал спротиву України російським загарбницьким планам. Ескалація силового протистояння[14] збіглася за часом із зростаючим усвідомленням російським керівництвом реальної перспективи втрати керованості ситуацією в Україні. Очевидно, що проти Євромайдану була застосована відпрацьована у 2004-2005 роках методологія організації контрпротестних акцій у вигляді «антимайданів», яка за два роки до того використовувалась для протидії «Болотному руху» в РФ. Саме «антимайдани» надалі стали організаційною основою для сепаратистських проявів у Криму, регіонах Сходу і Півдня України.
Читати далі Володимир Горбулін: Тези до другої річниці російської агресії проти України (ч.3)

Україна-Росія: неминучість відчуження

160302_rasha
На тривалий час в України залишається лише формат обмеженого, вимушеного, конфронтаційного, холодного співіснування з Росією

Під час російської агресії у відносинах Києва й Москви сформувалася безпрецедентна політико-ідеологічна реальність. Вона знайшла вираження у масиві нормативно-правових актів (звернення і постанови Верховної Ради щодо агресії РФ, відповідні укази Президента, рішення РНБО і Кабміну, нові Стратегія національної безпеки і Воєнна доктрина). У максимально загальному вигляді нинішня «ідеологічна матриця» української політики на російському напрямі виглядає наступним чином: Росія є агресор і воєнний противник, мета Кремля – руйнування української державності, агресія матиме тривалий характер, нормалізація відносин можлива за умов повернення окупованих територій, компенсації збитків від агресії, невтручання у внутрішні справи України.

Очевидно, у найближчій перспективі політика Кремля щодо України не зміниться на краще і кардинальних внутрішньополітичних змін в РФ не відбудеться (найбільш реальний варіант – наступна президентська каденція В.Путіна). Отже, виникає питання: яким чином і за якою моделлю тривалий час співіснувати з путінською Росією? Як і на яких засадах формувати відносини у політико-дипломатичній, безпековій, економічній, енергетичній, інформаційній, гуманітарній сферах? Тобто якою має бути середньострокова стратегія України на російському напрямі?
Читати далі Україна-Росія: неминучість відчуження

Чому реінтеґрація Донбасу — суїцид для України

160228_O_Motyl
Олександр МОТИЛЬ

Якщо Ви застановитесь над питанням, чому Мінський мирний процес не призводить до миру, подивіться лиш на нещодавнє інтерв’ю з Владіславом Інозємцевим, вельми шанованим російським економістом і директором московського Центру дослідження постіндустріального суспільства. Його висновок — оце несподіванка! — Владімір Путін не хоче миру. Він хоче перетворити Україну в перманентно стагнуючу залежну від Кремля державу.

Як? Змушуючи Київ реінтеґрувати в Україну нині окупований, політично отруєний, і економічно знищений Донбас, знаючи дуже добре, що цей реґіон, нині назавше скалічений за вказівкою Путіна, прирече Україну бути постійно банкрутом-маріонеткою сусідньої мафійної держави. Це було б суїцидом. Хоча багато впливових українських політиків розуміють, що Україні абсолютно безсенсовно заражати себе цим раком, влада української патріотичної риторики — “Донбас є навічно українською землею!” — в трагічний спосіб  може завершитись обтяженням країни настільки важким тягарем, що він розчавить її суверенітет та її демократію, якнайпевніше відсуне її ген далеко від Європи і світу, успішно досягнувши, натомість, того, що не зміг Віктор Янукович: перетворення України на відсталу провінцію відсталої імперіалістичної петро-держави.
Читати далі Чому реінтеґрація Донбасу — суїцид для України

Сценарій «Донбас за будь-яку ціну» є ще віроломнішим, ніж ведмежа хода «русской вєсни»

150910_dynyry

Життя з «підселенням»

Квартирне питання неабияк попсувало радянських людей: у країні тотального колективізму мати щось своє й окреме було геть не обов’язково, а часом навіть небезпечно. Навіть коли минула доба комуналок і громадяни почали отримувати щось схоже на індивідуальне житло, траплялися випадки ущільнень, чи то пак підселень.

Це коли у квартирі, де мала б жити одна сім’я, мешкає ще одна – ніби тимчасово, але бувало, що й роками. Бувало, що підселяли людей не випадкових, а «надійних» для контролю за «ненадійними». Те, що зараз намагаються називати переговорами про мирне врегулювання, мінськими домовленостями, «яким немає альтернативи», є не чим іншим, як підселенням окупованого Донбасу до решти України – з усілякими особливими статусами, привілеями тощо. Тимчасовим, але вкрай ризикованим

Кремлівські маніпулятори ніби ловлять Київ на слові: ви кажете, що Донеччина і Луганщина є частиною України, – ОК, ми не будемо цього заперечувати (набавилися зрештою в Новоросію), але ж ви розумієте, що Донбас – регіон специфічний, інакше ви не мали б там війни, отже, до нього треба прислухатись і почути його. Треба визнати, що порівняно з мантрою «Кримнаш» ця риторика має вигляд більш поміркованої і миролюбної. Такі собі обійми, у яких легко задушити Україну, не витрачаючи надмірних зусиль і ресурсів.
Читати далі Сценарій «Донбас за будь-яку ціну» є ще віроломнішим, ніж ведмежа хода «русской вєсни»

В глухому куті: Тиск з усіх сторін, Небезневинний Захід і Жодного «Плану Б»

150904_ass

Зростання напруженості внаслідок спротиву окремих політсил реформі Конституції може коштувати Києву підтримки Заходу. Утім, тиснути на Україну за умови бездіяльності Москви теж нерозумно, вважають німецькі експерти.

Парламентське голосування за президентський проект змін до української Конституції щодо децентралізації продемонструвало, наскільки далекою від безхмарності є перспектива остаточного затвердження цих змін у другому читанні. Криваві сутички під стінами Верховної Ради, внаслідок яких загинули троє бійців Нацгвардії, взаємні обвинувачення влади та ультраправих політсил у провині в трагедії та, зрештою, заява лідера Радикальної партії Олега Ляшка про вихід із владної коаліції вказують на новий рівень внутрішньополітичної напруженості у країні.

На кону – відносини Києва з Заходом

При цьому на кону стоїть чимало, адже запровадження конституційної реформи належить до зобов’язань, взятих на себе Києвом у рамках мінських домовленостей. На затвердженні реформи Основного закону України саме в президентському варіанті вже неодноразово і недвозначно наполягав Захід, зокрема і Берлін. У цьому процесі він вітав кожен крок у заданому напрямі і нагадував також і українській владі про необхідність виконання Мінська-2. При цьому акцент у заявах і коментарях із західних столиць завжди ставився саме на пункті гарантування особливого статусу контрольованим проросійськими сепаратистами районів Донбасу, нагадує в розмові з DW експертка з питань Східної Європи берлінського Фонду “Наука і політика” С’юзен Стюарт. Тобто саме того пункту президентського законопроекту, з яким радикально не погоджується не лише позапарламентська опозиція ультраправого штибу, але й низка парламентських фракцій. Окрім Радикальної партії, до них належать “Батьківщина”, а також більшість депутатів фракції партії “Самопоміч”.
Читати далі В глухому куті: Тиск з усіх сторін, Небезневинний Захід і Жодного «Плану Б»

2015_9 – 10 травня

9 травня

150509_WWII_women
День перемоги. За статистикою у радянсько-німецькій війні 1941-1945 років безпосередню участь брали понад 900 тисяч жінок. Вони були льотчицями, танкістами, кулеметницями, розвідницями, зенітчицями, снайперами, зв’язківцями, лікарями, медсестрами, санінструкторами (найчисленніша група) та ін. Жінки-воїни з честю виконували свій обов’язок в усіх родах військ. За час війни орденами й медалями були нагороджені близько 150 тисяч жінок-воїнів радянської армії, 90 жінкам (з них 49 посмертно) було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

150509_WWII_women2

Але поряд з офіційною сухою статистикою, офіційною правдою, з її патологічною схильністю до помпезно-героїчного, була правда інша – людська, болісна, непривабна. Одним із небагатьох таких відвертих свідчень про минулу війну є книга білоруської письменниці Світлани Алексієвич «У войны не женское лицо». Впродовж багатьох років вона записувала спогади жінок – учасниць війни. На жаль, про таке не розповідали на зустрічах з піонерами-комсомольцями, про таке не знімали фільмів. Країні був потрібен герой – суворий солдат-визволитель у мертвому граніті, або ж величний меморіал, куди раз на рік можна  покласти квіти й учергове протрубити на цілий світ про «великую и непобедимую», а зовсім не оповідки про муки, страх і безсилля людини перед молохом війни. За гуркотінням військових парадів і пустопорожніми лозунгами не було чути ані слів, ані сліз тих, хто пройшов війну, хто вижив. У тоталітарному суспільстві взагалі не заведено  когось «чути» й «слухати» – там або наказують, або навіюють. Фронтовики залишалися доживати віку сам на сам зі своєю пам’яттю, а символи війни, так само як і перемога в ній, ставали об’єктами фетишизму.

150509_WWII_women3

Зрештою, надмірна героїзація й міфологізація війни у поєднанні з великими й малими національними образами (класичне «за державу обидно») неодмінно призводить до катастрофи наступної війни, бо війна – це саме катастрофа, а не історична реконструкція, чи високоадреналіновий майданчик для подвигів. Книга Алексієвич – документальне свідчення того, що трагедія війни є набагато сильнішою за гордощі від того, що вона Вітчизняна.

150509_WWII_women4

І обличчя в неї – достоту не жіноче. «Это потом чествовать нас стали, через тридцать лет… Приглашать на встречи… А первое время мы таились, даже награды не носили. Мужчины носили, а женщины нет. Мужчины – победители, герои, женихи, у них была война, а на нас смотрели совсем другими глазами. Совсем другими… У нас, скажу я вам, забрали победу… Победу с нами не разделили. И было обидно… Непонятно…»; «Первая медаль «За отвагу»… Начался бой. Огонь шквальный. Солдаты залегли. Команда: «Вперед! За Родину!», а они лежат. Опять команда, опять лежат. Я сняла шапку, чтобы видели: девчонка поднялась… И они все встали, и мы пошли в бой…»; «Под Сталинградом… Тащу я двух раненых. Одного протащу – оставляю, потом – другого. И так тяну их по очереди, потому что очень тяжелые раненые, их нельзя оставлять, у обоих, как это проще объяснить, высоко отбиты ноги, они истекают кровью. Тут минута дорога, каждая минута. И вдруг, когда я подальше от боя отползла, меньше стало дыма, вдруг я обнаруживаю, что тащу одного нашего танкиста и одного немца… Я была в ужасе: там наши гибнут, а я немца спасаю. Я была в панике… Там, в дыму, не разобралась… Вижу: человек умирает, человек кричит… А-а-а… Они оба обгоревшие, черные. Одинаковые. А тут я разглядела: чужой медальон, чужие часы, все чужое. Эта форма проклятая. И что теперь? Тяну нашего раненого и думаю: «Возвращаться за немцем или нет?» Я понимала, что если я его оставлю, то он скоро умрет. От потери крови… И я поползла за ним. Я продолжала тащить их обоих… Это же Сталинград… Самые страшные бои. Самые-самые. Моя ты бриллиантовая… Не может быть одно сердце для ненависти, а второе – для любви. У человека оно одно»;

150509_WWII_women5

«Лежит на траве Аня Кабурова… Наша связистка. Она умирает – пуля попала в сердце. В это время над нами пролетает клин журавлей. Все подняли головы к небу, и она открыла глаза. Посмотрела: «Как жаль, девочки». Потом помолчала и улыбнулась нам: «Девочки, неужели я умру?». В это время бежит наш почтальон, наша Клава, она кричит: «Не умирай! Не умирай! Тебе письмо из дома…». Аня не закрывает глаза, она ждет… Наша Клава села возле нее, распечатала конверт. Письмо от мамы: «Дорогая моя, любимая доченька…» Возле меня стоит врач, он говорит: «Это – чудо. Чудо!! Она живет вопреки всем законам медицины…» Дочитали письмо… И только тогда Аня закрыла глаза…»; «Под Макеевкой, в Донбассе, меня ранило, ранило в бедро. Влез вот такой осколочек, как камушек, сидит. Чувствую – кровь, я индивидуальный пакет сложила и туда. И дальше бегаю, перевязываю. Стыдно кому сказать, ранило девчонку, да куда – в ягодицу. В попу… В шестнадцать лет это стыдно кому-нибудь сказать. Неудобно признаться. Ну, и так я бегала, перевязывала, пока не потеряла сознание от потери крови. Полные сапоги натекло…»; «Под Севском немцы атаковали нас по семь-восемь раз в день. И я еще в этот день выносила раненых с их оружием. К последнему подползла, а у него рука совсем перебита. Болтается на кусочках… На жилах… В кровище весь… Ему нужно срочно отрезать руку, чтобы перевязать. Иначе никак. А у меня нет ни ножа, ни ножниц. Сумка телепалась-телепалась на боку, и они выпали. Что делать? И я зубами грызла эту мякоть. Перегрызла, забинтовала… Бинтую, а раненый: «Скорей, сестра. Я еще повоюю». В горячке…»  (Світлана Алексієвич, «У войны не женское лицо» Документальні свідчення жінок – учасниць Великої Вітчизняної війни)
Читати далі 2015_9 – 10 травня

2014_17 – 19 вересня

17 вересня відбулося:

***
0917_M_Maksymovych
180 років тому (1834) професора Михайла Олександровича Максимовича було затверджено на посаді ректора Київського університету св. Володимира.
***

***
0917_RCA_Fifth_Symphony
80 років тому (1934) фірмою RCA Victor була випущена перша грамплатівка (5-та симфонія Бетховена) 33 і 1/3 оберту за хвилину.
***
Читати далі 2014_17 – 19 вересня

«Більшість усе-таки за окупантів…»

0805_nasharasha
Як сміє він ображати президента іншої країни, запитують вони так запекло, наче ця інша країна для них – їхня.

Пригадую, як мій старий (в усіх сенсах) німецький приятель Вальтер оповідав, що замолоду – а це в його випадку ранні 60-ті роки – буваючи десь поза кордонами Німеччини, соромився показувати, що він німець. Його досить пристойна французька дозволяла шифруватися цілком успішно. Причиною такого, сказати б, відступництва була передусім тяжка нацистська спадщина. На той час, півтора-два десятиліття по закінченні війни, пам´ять про злочини німецького режиму була ще дуже свіжою. Мешканці сусідніх країн не показували свою нехіть відверто, але вона все одно відчувалася.

Проте, крім нацизму, була ще й післявоєнна, до того ж вельми побутова причина – поведінка німецьких туристів, їхня стадність і крикливість, їхнє показне самовдоволення і масовий плаский гумор. Вальтер це ненавидів. Подорожував він завжди одинцем і дикуном, часто автостопом, ночував у наметі. А кожну групу відпочивальників, особливо якщо ті були співвітчизниками, обходив десятою дорогою. Якщо ж не щастило і доводилося, наприклад, пливти з ними певний час на одному поромі, то він ні за що не вступав у контакти і всім собою наполегливо вдавав, що не розуміє ні слова з усіх тих дурниць, які вони тут дружно і навперебій мелють.
Читати далі «Більшість усе-таки за окупантів…»