Архів позначки: Прага

«На зламі 1920 року в багатьох країнах вже був мир, але не в Україні…»

Мапа України, яку було видано у Відні у 1919 або в 1920 році у видавництві «Крістоф Райсер та сини». Художник «Verte», автор ідеї – Г. Гасенко

У чеській столиці в рамках виставки про історію української, російської та білоруської імміграції в міжвоєнній Чехословаччині виставлена унікальна мапа України, видана майже 100 років тому, на якій зображені визвольні змагання українців та їхні зусилля, спрямовані на збереження державності в добу Української Народної Республіки. Чеські фахівці кажуть, що тодішні спроби України втримати незалежну державу не мали успіху через брак підтримки з боку провідних західних держав, і радять нині Україні не забувати про цей історичний урок.

Виставка під назвою «Досвід вигнання: Долі емігрантів з території колишньої Російської імперії в міжвоєнній Чехословаччині» працює в Літньому павільйоні «Hvězda» (Зірка), що на околиці Праги в мальовничому парку.

Павільйон «Hvězda» (Зірка), околиця Праги

Ідея виставки – показати життя емігрантів із України, Росії та Білорусі, які приїхали до Чехословаччини в міжвоєнний період після відновлення нею свої державності в 1918 році. Читати далі «На зламі 1920 року в багатьох країнах вже був мир, але не в Україні…»

2015_28 – 29 травня

28 травня

150528_dpsu
День прикордонника. Відзначається в Україні, згідно з Указом Президента від 25 травня 1992 року № 308 зі змінами від 21 травня 2003 року, щороку в цей день. Спочатку День прикордонника в нашій державі відзначали 4 листопада, в ознаменування створення 4 листопада 1991 року Українських прикордонних військ на базі Західного прикордонного округу. Проте, згодом цю дату перенесли, а ліпше сказати повернули стару радянську – 28 травня. В Україні охорона державного кордону покладена на Державну прикордонну службу України. Наразі на державному кордоні функціонує 196 пунктів пропуску, а загальна чисельність особового складу прикордонної служби становить близько 40 тис. чоловік. Загальна протяжність державного кордону складає 6992,982 км. Україна межує з Білоруссю, Молдовою, Польщею, Росією, Румунією, Словаччиною, Угорщиною.

150528_Azerb_flag
Державне свято Азербайджанської Республіки – День Республіки (1918).

150528_Armenia
День Першої республіки у Вірменії (річниця відновлення державності у 1918 році).

150528_Ethiopia
Національне свято Федеративної Демократичної Республіки Ефіопія – День встановлення миру і демократії (1991).

28 травня відбулося:

***
150528_Praha_Antonovych
90 років тому (1925) у Празі з ініціативи Українського університету засновано Музей визвольної боротьби українського народу. Директором музею було обрано професора Дмитра Антоновича.
150528_Praha_museum1
Читати далі 2015_28 – 29 травня

2015_9 – 10 травня

9 травня

150509_WWII_women
День перемоги. За статистикою у радянсько-німецькій війні 1941-1945 років безпосередню участь брали понад 900 тисяч жінок. Вони були льотчицями, танкістами, кулеметницями, розвідницями, зенітчицями, снайперами, зв’язківцями, лікарями, медсестрами, санінструкторами (найчисленніша група) та ін. Жінки-воїни з честю виконували свій обов’язок в усіх родах військ. За час війни орденами й медалями були нагороджені близько 150 тисяч жінок-воїнів радянської армії, 90 жінкам (з них 49 посмертно) було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

150509_WWII_women2

Але поряд з офіційною сухою статистикою, офіційною правдою, з її патологічною схильністю до помпезно-героїчного, була правда інша – людська, болісна, непривабна. Одним із небагатьох таких відвертих свідчень про минулу війну є книга білоруської письменниці Світлани Алексієвич «У войны не женское лицо». Впродовж багатьох років вона записувала спогади жінок – учасниць війни. На жаль, про таке не розповідали на зустрічах з піонерами-комсомольцями, про таке не знімали фільмів. Країні був потрібен герой – суворий солдат-визволитель у мертвому граніті, або ж величний меморіал, куди раз на рік можна  покласти квіти й учергове протрубити на цілий світ про «великую и непобедимую», а зовсім не оповідки про муки, страх і безсилля людини перед молохом війни. За гуркотінням військових парадів і пустопорожніми лозунгами не було чути ані слів, ані сліз тих, хто пройшов війну, хто вижив. У тоталітарному суспільстві взагалі не заведено  когось «чути» й «слухати» – там або наказують, або навіюють. Фронтовики залишалися доживати віку сам на сам зі своєю пам’яттю, а символи війни, так само як і перемога в ній, ставали об’єктами фетишизму.

150509_WWII_women3

Зрештою, надмірна героїзація й міфологізація війни у поєднанні з великими й малими національними образами (класичне «за державу обидно») неодмінно призводить до катастрофи наступної війни, бо війна – це саме катастрофа, а не історична реконструкція, чи високоадреналіновий майданчик для подвигів. Книга Алексієвич – документальне свідчення того, що трагедія війни є набагато сильнішою за гордощі від того, що вона Вітчизняна.

150509_WWII_women4

І обличчя в неї – достоту не жіноче. «Это потом чествовать нас стали, через тридцать лет… Приглашать на встречи… А первое время мы таились, даже награды не носили. Мужчины носили, а женщины нет. Мужчины – победители, герои, женихи, у них была война, а на нас смотрели совсем другими глазами. Совсем другими… У нас, скажу я вам, забрали победу… Победу с нами не разделили. И было обидно… Непонятно…»; «Первая медаль «За отвагу»… Начался бой. Огонь шквальный. Солдаты залегли. Команда: «Вперед! За Родину!», а они лежат. Опять команда, опять лежат. Я сняла шапку, чтобы видели: девчонка поднялась… И они все встали, и мы пошли в бой…»; «Под Сталинградом… Тащу я двух раненых. Одного протащу – оставляю, потом – другого. И так тяну их по очереди, потому что очень тяжелые раненые, их нельзя оставлять, у обоих, как это проще объяснить, высоко отбиты ноги, они истекают кровью. Тут минута дорога, каждая минута. И вдруг, когда я подальше от боя отползла, меньше стало дыма, вдруг я обнаруживаю, что тащу одного нашего танкиста и одного немца… Я была в ужасе: там наши гибнут, а я немца спасаю. Я была в панике… Там, в дыму, не разобралась… Вижу: человек умирает, человек кричит… А-а-а… Они оба обгоревшие, черные. Одинаковые. А тут я разглядела: чужой медальон, чужие часы, все чужое. Эта форма проклятая. И что теперь? Тяну нашего раненого и думаю: «Возвращаться за немцем или нет?» Я понимала, что если я его оставлю, то он скоро умрет. От потери крови… И я поползла за ним. Я продолжала тащить их обоих… Это же Сталинград… Самые страшные бои. Самые-самые. Моя ты бриллиантовая… Не может быть одно сердце для ненависти, а второе – для любви. У человека оно одно»;

150509_WWII_women5

«Лежит на траве Аня Кабурова… Наша связистка. Она умирает – пуля попала в сердце. В это время над нами пролетает клин журавлей. Все подняли головы к небу, и она открыла глаза. Посмотрела: «Как жаль, девочки». Потом помолчала и улыбнулась нам: «Девочки, неужели я умру?». В это время бежит наш почтальон, наша Клава, она кричит: «Не умирай! Не умирай! Тебе письмо из дома…». Аня не закрывает глаза, она ждет… Наша Клава села возле нее, распечатала конверт. Письмо от мамы: «Дорогая моя, любимая доченька…» Возле меня стоит врач, он говорит: «Это – чудо. Чудо!! Она живет вопреки всем законам медицины…» Дочитали письмо… И только тогда Аня закрыла глаза…»; «Под Макеевкой, в Донбассе, меня ранило, ранило в бедро. Влез вот такой осколочек, как камушек, сидит. Чувствую – кровь, я индивидуальный пакет сложила и туда. И дальше бегаю, перевязываю. Стыдно кому сказать, ранило девчонку, да куда – в ягодицу. В попу… В шестнадцать лет это стыдно кому-нибудь сказать. Неудобно признаться. Ну, и так я бегала, перевязывала, пока не потеряла сознание от потери крови. Полные сапоги натекло…»; «Под Севском немцы атаковали нас по семь-восемь раз в день. И я еще в этот день выносила раненых с их оружием. К последнему подползла, а у него рука совсем перебита. Болтается на кусочках… На жилах… В кровище весь… Ему нужно срочно отрезать руку, чтобы перевязать. Иначе никак. А у меня нет ни ножа, ни ножниц. Сумка телепалась-телепалась на боку, и они выпали. Что делать? И я зубами грызла эту мякоть. Перегрызла, забинтовала… Бинтую, а раненый: «Скорей, сестра. Я еще повоюю». В горячке…»  (Світлана Алексієвич, «У войны не женское лицо» Документальні свідчення жінок – учасниць Великої Вітчизняної війни)
Читати далі 2015_9 – 10 травня

2015_5 – 6 травня

5 травня

150505_Kyrgyz
День Конституції Киргизької Республіки (1993).

День пам’яті жертв расизму і нацизму в Австрії. Відзначається з 1998 року в день визволення в 1945 році в’язнів нацистського концтабору Маутхаузен.

Національний день визволення від гітлерівської окупації в Нідерландах. 70 років тому (1945) був підписаний акт про капітуляцію угрупування німецьких військ на території Нідерландів.

150505_Kodomo_no_Hi
Загальнонаціональне свято в Японії – День хлопчиків. Цього дня над дахами японських будинків злітають різнокольорові повітряні змії у формі коропів. Ця риба, що пливе проти течії, символізує завзятість, стійкість та інші якості чоловічого характеру.
Читати далі 2015_5 – 6 травня

Ольґерд-Іполіт Бочковський: «Нація — це воля бути нацією»

150313_O-I_Bochkovskyi
Українець, бо європеєць

Життєвий і творчий шлях Ольгерда Бочковського

Західні науковці не раз «позичали» в українських колег ідеї для розбудови своїх теорій: фізик Вільгельм Конрад Рентген — в Івана Пулюя, економіст Джон Мейнард Кейнс — у Михайла Туган-Барановського, а антрополог Ентоні Сміт, філософ Ернст Ґеллнер, історик Мирослав Грох і політолог Бенедикт Андерсон — в Ольгерда-Іполіта Бочковського.

У ЦЕНТРІ УКРАЇНИ

Ольґерд-Іполіт Бочковський (01.03.1885—09.11.1939) народився на залізничній станції Долинській (сьогодні — у складі міста Долинська на півдні Кіровоградської області). Його батько, службовець Харківсько-Миколаївської залізниці Аполлон Бочковський мав польське коріння, а мати Анна походила з литовського роду Раєцьких. Батьки охрестили Ольґерда-Іполіта і його молодшого брата Тадеуша у костьолі та виховали у польській культурі, і Тадеуш у зрілому віці навіть став ксьондзом.

За кілька років Аполлона Бочковського перевели по службі спочатку до Катеринослава (нині Дніпропетровськ), а потім до Єлисаветграда (нині Кіровоград). Брати Бочковські навчалися в Єлисаветградському земському реальному училищі, учнями якого в різний час були Микола Садовський (Микола Тобілевич) і його брат Панас Саксаганський (Панас Тобілевич), Кароль Шимановський, Євген Чикаленко, Густав Нейгауз, Гнат Юра, Юрій Яновський та Євген Маланюк. В училищі Ольґерд-Іполіт виявив особливі здібності до французької та німецької мов, натомість дорослим він вільно володів загалом двома десятками мов, у тому числі грузинською, есперанто, каталанською, кельтською, польською та чеською.
Читати далі Ольґерд-Іполіт Бочковський: «Нація — це воля бути нацією»

«…і обхопивши голову руками, він раз від разу вигукував: «Моя лампа! Моя лампа!…»

150202_I_Puliuy_1
«…Нема більшого гонору для інтеліґентного чоловіка, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому кращу долю.»
Іван Пулюй

2 лютого 2015 року виповнюється 170 років від дня народження знаменитого фізика і електротехніка, винахідника X-променiв, перекладача Біблії та Псалтиря, відомого громадсько-політичного діяча, вченого і патріота України – Івана Пулюя.

***
Окрім відкриттів у науці, найважливіше з яких — Х-промені, що їх знаємо як рентгенівські, уродженець Тернопільщини Іван Пулюй був одним із головним проектантів електростанцій у Європі, ініціював запровадження трамвая у Празі, удосконалив лампи розжарювання Едісона, завдяки яким вони стали служити набагато довше, був радником при імператорському дворі у Відні.
Читати далі «…і обхопивши голову руками, він раз від разу вигукував: «Моя лампа! Моя лампа!…»