Архів позначки: русифікація

Кілька міркувань про українське Слово

На початку було Слово. Ця теза Святого Письма справедлива щодо найрізноманітніших сфер людського буття впродовж усієї історії. Згадаймо, що вільні античні греки вважали мешканців сусідніх деспотичних держав варварами не тому, що у них не було розвиненої матеріальної культури. Ні, просто піддані деспотичних правителів не мали можливості вільно висловлювати й обстоювати свої думки, і тому підпорядковувалися примхам самодержців.

Розпад варварської тоталітарної деспотії, знаної як Радянський Союз, також почався зі слова. З книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, з глушених-переглушених західних «радіоголосів», з ліричної поезії, де йшлося не про Леніна й партію, а про нормальні людські почуття. І, як це не парадоксально, з радянської Конституції. Записавши до неї красиві слова про демократію, аби мати пристойний вигляд на міжнародній арені, тоталітарна влада потрапила у пастку. Кілька десятиліть людей садовили за ґрати лише за те, що вони вимагали дотримання конституційних норм. Як наслідок, урешті-решт радянська система стала виглядати варварською в очах не тільки дисидентів і міжнародної спільноти, а й в очах більшості населення і навіть частини партноменклатури. І ця система впала під тиском не лише матеріальних труднощів, а і Слова. Бо мусила впасти.
Читати далі Кілька міркувань про українське Слово

Валерій Марченко. Скарали на смерть за протидію русифікації

161124_v_marchenko1

Він відкрито виступав проти русифікації, писав про Голодомор і висміював соціалістичний реалізм у літературі. Киянин-журналіст, схожий на французького актора Бельмондо, перекладач-філософ, учасник Української Гельсінської групи – це все про Валерія Марченка. Його з хворими нирками, за «нахабність», як сказав один зі слідчих, ув’язнили у табір суворого режиму на Уралі. Фактично прирікши на смерть.

Свій 26-й день народження київський журналіст і перекладач Валерій Марченко відзначив у камері під час слідства. Це був вересень 1973-го. Заарештували його ще влітку, а засудили в грудні на 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2 років заслання. Чому? Не бачив сенсу в радянській літературі 70-х, де прославлялась «комуністична ортодоксія», не праця вільної людини, як-от описував Робінзона Крузо Даніель Дефо, а «рабський труд уярмленого бидла на зграю політиканів, які погрузли в пияцтві і розпусті».
Читати далі Валерій Марченко. Скарали на смерть за протидію русифікації

«…с твердой установкой: да будет демократия, но не за счет украинства»

160610_ukr-is-you

Бывает, что даже под огнем человек не вполне отдает себе отчет в том, что идет война. Находясь бок о бок в гуще событий, люди описывают их так, словно пребывают на разных планетах. Отсюда и разница программ, хотя встречаются среди них и универсальные. Одна интеллектуалка из Донецка настаивает, например, что только христианская любовь враждующих сторон друг к другу может решить дело угодным Богу образом. Кто бы сомневался… Эта, самая конструктивная из всех возможных, программа удобна, кроме прочего, тем, что можно особо не вникать, что где происходит, кто чего хочет, чего опасается.

Русскоязычные жители Украины, между тем, говорят украиноязычным: “Оставьте нашу русскость при нас. Не надо пытаться украинизировать нас. Или, что то же самое, не думайте и не мыслите о политике дерусификации. Не проводите ее никак – ни грубо, ни мягко. Да, мы знаем и признаем: русификация была. Она длилась более трехсот лет. Она была разной: и мягкой, и вплоть до расстрелов, и хитрой, и бесхитростной. Что было, то было. Мы – продукт этой политики. Но нас не родишь обратно. Обращайтесь с нами не так, как обращались русские, когда мы еще были украинцами. Будьте по отношению к нам европейцами!
Читати далі «…с твердой установкой: да будет демократия, но не за счет украинства»

«…тоді є шанс, що русифіковані реґіони колись і справді стануть двомовними…»

160501_2lang_1

У своєму крайньому на Збручі тексті (http://zbruc.eu/node/50648) Юрій Винничук слушно повертається до мовного питання в Україні, акцентуючи увагу на тому, що після Майдану російська «здобула певні моральні преференції, з якими кожен україномовний змушений миритися». Загалом погоджуючись із цією тезою, не можу не висловити сумнів щодо оптимізму автора, якому віриться, що молоді покоління з порозумінням «справляться значно успішніше». Можливо, але лише за умови, що то буде понимание, а не порозуміння.

Бо після Майдану й початку російської аґресії ціла країна почала активно спростовувати міфи російської пропаґанди про так звані утиски російськомовних, хунту й фашистів. Все б нічого, але на шляху до переконання себе й усього світу в тому, що ми не етнічна, а політична нація, яка може собі дати раду з внутрішньою різноманітністю й двомовністю, нам намагаються нав’язати існуючий стан речей як «нормальний», «демократичний» чи «європейський». І коли україномовна людина просто каже, що мовна ситуація в Україні хвора і що наша мова в багатьох сферах — під реальною загрозою, її блискавично оголошують провокатором, який зазіхає на «єдність» країни. Російськомовні патріоти не гребують моральними маніпуляціями, розповідаючи про двомовність Майдану, російську в прифронтових окопах чи журнал Шевченка. Теза проста: якщо хочемо миру в країні — треба якомога хутчіш визнати, що ніякої мовної проблеми немає. Читати далі «…тоді є шанс, що русифіковані реґіони колись і справді стануть двомовними…»

Мода на Мову: Русифікація в Білорусі згортається?

160204_smak_movy1

Білоруси зрозуміли – їхня країна будь-якої миті може бути де-факто відторгнута. Як Крим

Ще зовсім недавно в ЮНЕСКО були стурбовані тим, що білоруська мова поринає в забуття. Але ситуація змінилася. Місцеві патріоти завзято взялися за відродження білоруської. І, схоже, держава готова допомогти.

УРОК УКРАЇНИ

Останнім часом у Білорусі намітилася сприятлива тенденція, пов’язана з відродженням білоруської мови. Місцева молодь називає таке явище «модою на мову». Звичайно, прогулюючись міськими вулицями, як і раніше, чуєш російську мову, що приносить комфорт тутешнім численним туристам-росіянам. Але дедалі частіше стало чути «тутэйшы» білоруську. Чиновники називають її мовою титульної нації.
160204_smak_movy2

Читати далі Мода на Мову: Русифікація в Білорусі згортається?

Гримаси руху «какаяразніца»

151021_neadekvat_stb

«Русский мир» на телебаченні України

Вкрай неадекватна реакція двох із трьох членів журі шоу «Танцюють всі!» на те, що Наталя Білозьорова з Мінська спілкувалася з членами журі білоруською, є закономірним результатом усіх процесів «змістовної русифікації», що відбувалися на СТБ.

Я ніколи не був прихильником телешоу «Танцюють всі!». Хоча б тому, що мені ріже око феноменальна безграмотність усієї команди телеканалу СТБ. Українською мовою назва шоу має писатися так: «Танцюють усі!»,  — інших варіантів немає й бути не може. Проте вже вісім сезонів ця безграмотна назва фігурує в телепрограмі та вбивається в підсвідомість мільйонів глядачів. Так, справді, безграмотності в мас-медіа України й без того вистачає, навіть коли йдеться про тексти чи виступи фахових літераторів, але щоб у двох словах назви телешоу містилася груба помилка — це вже занадто…
Читати далі Гримаси руху «какаяразніца»

Ну, а потім прийшов Кучма…

150724_1_tv-temn
Iз історії «хвороби»: «кучмізм» та українське телебачення

Олександр Ткаченко на зустрічі з Літньою школою журналістики «Дня» («Про криву телецінностей», «День» №№125-126 від 17-18 липня ц.р.) із об’єктивних причин майже не торкався деяких вимірів новітньої історії телебачення України, пов’язаних із політикою. Адже в його нинішній іпостасі генерального директора «1+1 media» деякі речі доводиться залишати, як то кажуть, «за кадром». От тільки картина розвитку телебачення за останні чверть століття виходить неповною.
Читати далі Ну, а потім прийшов Кучма…

Коли про «це» незручно говорити

150721_2yazychiie

Парадоксально, але після Майдану в мовному питанні виник найнебезпечніший за роки незалежності момент. Доти частина суспільства була переконана, що наша держава має стати всуціль україномовною: чи то в результаті «жорсткої українізації», чи то за допомогою методів «лагідних», але послідовних.

Друга запевняла, що проблеми із цим у нас немає, тож нехай усе лишається по-старому. Мовляв, хіба є різниця, яка мова? Головне, щоб зрозуміло, а крім того, в державі й так чимало проблем… Третя частина вважала, що слід запровадити російську як другу офіційну чи регіональну, визнавши особливий статус мови, котрою спілкується (як не постійно, то вряди-годи) переважна маса жителів у більшості великих українських міст. Офіційна влада демонструвала підтримку ідеї другої групи, крім, власне, команди Януковича. Остання ухвалила закон за проектом Колесніченка – Ківалова, підігравши смакам третьої групи громадян.
Читати далі Коли про «це» незручно говорити

Чому серед нас так багато національно нестійких?

150502_malorosy

Чому так часто служимо чужинцям, іноді лютим ворогам України? Чому не створили своєї стійкої керівної верстви, української еліти? Насамперед – через чужоземний тиск, недобрих сусідів. Щойно хтось у нас піднімався вище, якщо був національно стійкий, то його знищували, а крихких душею купляли, або вони й самі запродувалися. Лягала під косою трава, а отаву накривав сніг. І так – повсякчас. Від напівлегендарного Байди Вишневецького, який мурував Хортицю, перший праобраз Запорозької Січі, до Вишневецького Яреми, який власноруч вибуравлював свердлом очі тим, хто вважав себе українцем, хто боровся за українську свободу.
Читати далі Чому серед нас так багато національно нестійких?

Тисяча років несумісності

0625_Miller

Торік київське видавництво Laurus випустило книжку московського історика Алєксєя Міллера «Украинский вопрос в Российской империи» — наукову розвідку про російсько-українські взаємини у ХІХ столітті, написану в Росії уперше після 1917-го року. Автор — фахівець з імперських історій, що викладав цю дисципліну в університетах Москви, Варшави, Будапешта, Манчестера та у Києво-Могилянській академії. Його студія «Імперія Романових і націоналізм» перекладена у Великій Британії, а нині рецензована українська книжка вже готується до друку в Америці.

Отже, А.Міллєр належить до справжніх науковців, не інфікованих пропагандою. У передмові він згадує обговорення короткого російського видання цієї праці (2000): «Из всех суждений об этой книге мне особенно дорого одно замечание, которое Ярослав Дмитриевич Исаевич высказал в свое время на обсуждении «Украинского вопроса…» во Львове. Он, кажется, имел в виду меня упрекнуть, когда сказал, что при чтении этой книги «не понятно, на чьей стороне автор». Но для меня это была самая ценная похвала моей работе». Максимальне дистанціювання від власних ідеологічних оцінок історичного фактажу є, безумовно, головною принадою книжки для просунутого читача. Але її можна чесно рекомендувати й масовій авдиторії: попри глибоку аналітику, це ще й широка оповідь, очищена від псевдоакадемічної термінології. «Как рассказать эту историю?.. Насколько подходят для этого те слова, которыми мы привыкли сегодня пользоваться?», — починає А.Міллєр свою дослідницьку повість. Це як писала Наталя Яковенко: «Добре продумайте першу фразу — а раптом читач полюбить вас з першого погляду» (Наталя Яковенко. Вступ до історії. — К.: Критика, 2007). Міллєрів «Украинский вопрос…» заслуговує на таке.
Читати далі Тисяча років несумісності