Архів позначки: Слобожанщина

Харків український (до 100-річчя Української Національної Революції)

Про Харків часів Громадянської війни здебільшого згадують як про цілком червоне місто, щонайменше – білогвардійське. Харків був місцем виникнення Червоного козацтва, столицею Донецько-Криворізької Радянської Республіки. Він радо вітав прихід Добровольчої армії генерала Денікіна. Все це, звісно, було. Проте були й інші приклади, які свідчать про прихильність значної частини населення Слобожанщини саме до української справи

Мазепинське училище

Чугуївське військове училище вважалося в Росії рекордсменом за кількістю Георгіївських кавалерів серед своїх випускників. Менш відомий інший бік цього навчального закладу – офіцери царської армії називали його «розсадником мазепинства». Серед викладачів училища було чимало патріотів України, які, попри опір керівництва, виховували у курсантів-українців національну свідомість. Про це писав герой бою під Крутами капітан Гончаренко: «Хочу підкреслити заслуги ґенерала Астафієва, що зумів ширити ще задовго до революції національну свідомість серед нас («малограмотних» українців). На це у російськім війську до революції було дуже мало відважних одиниць серед вищої військової ґенераліції». Читати далі Харків український (до 100-річчя Української Національної Революції)

Не ридать, а здобувати. Як гуртувалися українці навесні 1917-го на Харківщині


Харків, березень 1917-го: на майдані біля церкви революція іде…

29 (16) квітня 1917 року у Харкові відбувся Перший український з’їзд Слобожанщини

Відкриття заходу вийшло надзвичайно зворушливим. Коли під склепінням великої університетської аудиторії залунав “Заповіт”, у всіх присутніх сльози з очей полилися. “Плакав старий, плакав молодший, плакав солдат, плакала дівчина. Бо не можна було не плакати – серце розривалося“, – повідомляв з першої сторінки харківський тижневик “Рідне слово“. Хоча сльози ті були геть не головною новиною…

Коли б місцеві українці лише плакали, до з’їзду справа б не дійшла. Насправді ж організаційна робота почалася відразу після отримання звістки про повалення самодержавства. Перша пореволюційна маніфестація під жовто-блакитними прапорами, що проходила 16(3) березня 1917 року на Соборному майдані, завершилася зборами у приміщенні 3-го Харківського товариства взаємного кредиту.
Читати далі Не ридать, а здобувати. Як гуртувалися українці навесні 1917-го на Харківщині

Патріарх вітчизняного краєзнавства

150712_P_Tronko1

До 100-річчя від дня народження академіка Петра Тронька

12 липня 2015 року виповнюється 100 років з дня народження Героя України, видатного українського вченого, державного і громадського діяча, академіка НАН України, уродженця Слобожанщини Петра Тимофійовича Тронька.

Перелік справ, посад та “регалій” знаменитого подвижника української культури Петра Тронька зайняв би не одну сторінку… Ось найголовніші з них:

Тронько Петро Тимофійович (12 липня 1915, c. Заброди на Харківщині — 12 вересня 2011) — доктор історичних наук, професор, академік НАНУ, завідувач відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАНУ (з 1980). Голова правління Національної спілки краєзнавців України (1990—2011 рр.). Голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені О.Гончара (1996—2011). Заслужений діяч науки і техніки України, почесний громадянин Києва, віце-президент Асоціації історичних міст України. Головний редактор журналу «Краєзнавство». Голова редколегій 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР» та багатотомної науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Почесний головний редактор журналу «Пам’ятки України».

Трохи спогадів про головні дітища академіка Петра Тронька:
Читати далі Патріарх вітчизняного краєзнавства

Споконвічні обрії поета

150611_A_Taran1
До 75-річчя від дня народження Анатолія Тарана

***
Дивлюсь і вірю в далину.
Нащадки будуть розумніші –
вони самі себе збагнуть,
а не мої простенькі вірші.
Буятиме нове життя.
Нові канони і закони.
Та вічні будуть в почуттях
благословення і прокльони.
І, може, дійде вірш і мій
в годину щастя, в хвилю лиха,
і в українця поміж вій
блисне сльоза чи усміх тихий.

Анатолій Таран
***

5 червня відомому українському поету, уродженцю Миропілля на Слобожанщині, Анатолію Васильовичу Тарану виповнилося б лише 75… На згадку про талановитого сина Слобожанщини, пропонуємо передмову Петра Осадчука до останньої (вже посмертної) збірки поезій Анатолія Тарана «Бродячий дощ», яка побачила світ у видавництві «Дніпро» у вже доволі далекому 1995 році. Це розповідь про справжнього Поета, який залишив нам у своїх віршах книгу свого життя:
Читати далі Споконвічні обрії поета

2015_13 – 15 травня

13 травня відбулося:

***
150513_ONU_2
150 років тому (1865) на базі Рішельєвського ліцею був заснований Імператорський Новоросійський університет – нині Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова – один з найстаріших університетів України, поряд з Київським, Харківським і Львівським університетами. Історія університету пов’язана зі всесвітньо відомими видатними вченими: І.І. Мечниковим – імунологом та мікробіологом, лауреатом Нобелівської премії; фізіологом І.М. Сєченовим – засновником вітчизняної фізіології, першим президентом АН України; мікробіологом Д.К. Заболотним, ботаніком В.І. Липським та багатьма іншими. Троє із шести президентів Академії наук України працювали професорами ОНУ: академіки Д.К. Заболотний, В.І. Липський, О.О. Богомолець.

150513_ONU_coin

Зараз в ОНУ працюють 5 лауреатів державних премій, 15 заслужених працівників освіти та діячів науки і техніки. На базі факультетів університету в різні часи були створені такі навчальні заклади як Одеський державний медичний університет, Одеський державний економічний університет, Одеська національна юридична академія. Наразі навчальний процес в університеті забезпечують 4 інститути, 10 факультетів, 102 кафедри, магістратура. Університет здійснює підготовку фахівців за 20 напрямками та 41 спеціальністю. Загальна чисельність студентів становить близько 14,5 тис. чоловік.
***
Читати далі 2015_13 – 15 травня

2015_11 – 12 травня

11 травня відбулося:

***
150511_Byzantinischer_Mosaizist
1685 років тому (330) на європейському березі протоки Босфор імператором Константином був заснований Константинополь (Візантій) – столиця Візантійської імперії (у середньовічних російських текстах – Царград).
150511_Byzantinischer
150511_Konstantynopol_overal_look
150511_Konstantynopol
20 травня 1453 року після тривалої облоги місто було завойоване турками і стало столицею Османської імперії, отримавши назву Стамбул.
150511_Konstantynopol_arab
***
Читати далі 2015_11 – 12 травня

2015_9 – 10 травня

9 травня

150509_WWII_women
День перемоги. За статистикою у радянсько-німецькій війні 1941-1945 років безпосередню участь брали понад 900 тисяч жінок. Вони були льотчицями, танкістами, кулеметницями, розвідницями, зенітчицями, снайперами, зв’язківцями, лікарями, медсестрами, санінструкторами (найчисленніша група) та ін. Жінки-воїни з честю виконували свій обов’язок в усіх родах військ. За час війни орденами й медалями були нагороджені близько 150 тисяч жінок-воїнів радянської армії, 90 жінкам (з них 49 посмертно) було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

150509_WWII_women2

Але поряд з офіційною сухою статистикою, офіційною правдою, з її патологічною схильністю до помпезно-героїчного, була правда інша – людська, болісна, непривабна. Одним із небагатьох таких відвертих свідчень про минулу війну є книга білоруської письменниці Світлани Алексієвич «У войны не женское лицо». Впродовж багатьох років вона записувала спогади жінок – учасниць війни. На жаль, про таке не розповідали на зустрічах з піонерами-комсомольцями, про таке не знімали фільмів. Країні був потрібен герой – суворий солдат-визволитель у мертвому граніті, або ж величний меморіал, куди раз на рік можна  покласти квіти й учергове протрубити на цілий світ про «великую и непобедимую», а зовсім не оповідки про муки, страх і безсилля людини перед молохом війни. За гуркотінням військових парадів і пустопорожніми лозунгами не було чути ані слів, ані сліз тих, хто пройшов війну, хто вижив. У тоталітарному суспільстві взагалі не заведено  когось «чути» й «слухати» – там або наказують, або навіюють. Фронтовики залишалися доживати віку сам на сам зі своєю пам’яттю, а символи війни, так само як і перемога в ній, ставали об’єктами фетишизму.

150509_WWII_women3

Зрештою, надмірна героїзація й міфологізація війни у поєднанні з великими й малими національними образами (класичне «за державу обидно») неодмінно призводить до катастрофи наступної війни, бо війна – це саме катастрофа, а не історична реконструкція, чи високоадреналіновий майданчик для подвигів. Книга Алексієвич – документальне свідчення того, що трагедія війни є набагато сильнішою за гордощі від того, що вона Вітчизняна.

150509_WWII_women4

І обличчя в неї – достоту не жіноче. «Это потом чествовать нас стали, через тридцать лет… Приглашать на встречи… А первое время мы таились, даже награды не носили. Мужчины носили, а женщины нет. Мужчины – победители, герои, женихи, у них была война, а на нас смотрели совсем другими глазами. Совсем другими… У нас, скажу я вам, забрали победу… Победу с нами не разделили. И было обидно… Непонятно…»; «Первая медаль «За отвагу»… Начался бой. Огонь шквальный. Солдаты залегли. Команда: «Вперед! За Родину!», а они лежат. Опять команда, опять лежат. Я сняла шапку, чтобы видели: девчонка поднялась… И они все встали, и мы пошли в бой…»; «Под Сталинградом… Тащу я двух раненых. Одного протащу – оставляю, потом – другого. И так тяну их по очереди, потому что очень тяжелые раненые, их нельзя оставлять, у обоих, как это проще объяснить, высоко отбиты ноги, они истекают кровью. Тут минута дорога, каждая минута. И вдруг, когда я подальше от боя отползла, меньше стало дыма, вдруг я обнаруживаю, что тащу одного нашего танкиста и одного немца… Я была в ужасе: там наши гибнут, а я немца спасаю. Я была в панике… Там, в дыму, не разобралась… Вижу: человек умирает, человек кричит… А-а-а… Они оба обгоревшие, черные. Одинаковые. А тут я разглядела: чужой медальон, чужие часы, все чужое. Эта форма проклятая. И что теперь? Тяну нашего раненого и думаю: «Возвращаться за немцем или нет?» Я понимала, что если я его оставлю, то он скоро умрет. От потери крови… И я поползла за ним. Я продолжала тащить их обоих… Это же Сталинград… Самые страшные бои. Самые-самые. Моя ты бриллиантовая… Не может быть одно сердце для ненависти, а второе – для любви. У человека оно одно»;

150509_WWII_women5

«Лежит на траве Аня Кабурова… Наша связистка. Она умирает – пуля попала в сердце. В это время над нами пролетает клин журавлей. Все подняли головы к небу, и она открыла глаза. Посмотрела: «Как жаль, девочки». Потом помолчала и улыбнулась нам: «Девочки, неужели я умру?». В это время бежит наш почтальон, наша Клава, она кричит: «Не умирай! Не умирай! Тебе письмо из дома…». Аня не закрывает глаза, она ждет… Наша Клава села возле нее, распечатала конверт. Письмо от мамы: «Дорогая моя, любимая доченька…» Возле меня стоит врач, он говорит: «Это – чудо. Чудо!! Она живет вопреки всем законам медицины…» Дочитали письмо… И только тогда Аня закрыла глаза…»; «Под Макеевкой, в Донбассе, меня ранило, ранило в бедро. Влез вот такой осколочек, как камушек, сидит. Чувствую – кровь, я индивидуальный пакет сложила и туда. И дальше бегаю, перевязываю. Стыдно кому сказать, ранило девчонку, да куда – в ягодицу. В попу… В шестнадцать лет это стыдно кому-нибудь сказать. Неудобно признаться. Ну, и так я бегала, перевязывала, пока не потеряла сознание от потери крови. Полные сапоги натекло…»; «Под Севском немцы атаковали нас по семь-восемь раз в день. И я еще в этот день выносила раненых с их оружием. К последнему подползла, а у него рука совсем перебита. Болтается на кусочках… На жилах… В кровище весь… Ему нужно срочно отрезать руку, чтобы перевязать. Иначе никак. А у меня нет ни ножа, ни ножниц. Сумка телепалась-телепалась на боку, и они выпали. Что делать? И я зубами грызла эту мякоть. Перегрызла, забинтовала… Бинтую, а раненый: «Скорей, сестра. Я еще повоюю». В горячке…»  (Світлана Алексієвич, «У войны не женское лицо» Документальні свідчення жінок – учасниць Великої Вітчизняної війни)
Читати далі 2015_9 – 10 травня

2015_29 – 30 квітня

29 квітня відбулося:

***
150429_Makivka1

100 років тому (1915) розпочались жорстокі бої між Легіоном Українських Січових Стрільців і російськими військами на горі Маківці (гора Сколівськіх Бескидів у Карпатах, висота 958 м). Після захоплення восени 1914 року Галичини, російська армія генерала М. Іванова розгорнула наступ через Карпати з метою прориву в Угорщину.

150429_Makivka2

Легіон УСС, що займав оборону на Маківці, входив до складу 129 та 130-ої бригад австрійської армії. Штурм російськими підрозділами позицій січових стрільців розпочався в ніч з 28 на 29 квітня 1915 року. Протягом чотирьох днів на схилах Маківки тривали запеклі бої, внаслідок яких російські війська були відкинуті за річку Головчанку. Бій на Маківці був першим успіхом Українських Січових Стрільців. Полеглих вояків поховали на південних схилах гори. Їхні могили стали місцем щорічного вшанування всіх полеглих за незалежність України.
150429_Makivka3
***
Читати далі 2015_29 – 30 квітня

2015_20 – 21 січня

20 січня відбулося:

***
85 років тому (1930) на Гаазькій конференції був заснований Банк міжнародних розрахунків (БМР) – міжнародний фінансовий інститут, який є розрахунково-кліринговим центром для центральних банків ряду країн Європи і деяких приватних компаній. Членами БМР є центральні банки 29 країн. Місцезнаходження – Базель (Швейцарія).
***

***
55 років тому (1960) в СРСР на озброєння була прийнята міжконтинентальна балістична ракета Р-7 конструкції С.П. Корольова.
***

***
150120_UT_1965
50 років тому (1965) в ефір вийшло УТ – перший загальнореспубліканський телеканал. Першу програму підготувала Харківська студія телебачення.
***
Читати далі 2015_20 – 21 січня

2015_8 – 9 січня

8 січня відбулося:

***
150108_Tuhan-Baranovsky
150 років від дня народження Михайла Івановича Туган-Барановського (1865–1919), російського економіста, історика. Родом з Харківщини, випускник Харківського університету.
***

***
150108_O_Imshenetsky2
110 років від дня народження Олександра Олександровича Імшенецького (1905-1992), українського мікробіолога, академіка АН СРСР, директора Інституту мікробіології АН СРСР (1949-1985).
***
Читати далі 2015_8 – 9 січня