Архів позначки: смерть

Чи є світло в кінці тунелю? Соціологія від песиміста і соціологія від оптиміста

Суспільство стало однорідним, але намітилися інші лінії поділу

В Україні три роки йде війна. Війна, яку можна уявити, як серію різних гравюр. Це і село, що стоїть на колінах і зустрічає на під’їзді труну з солдатом. Нещодавно такі труни отримали вісім родин. І дипломатичні битви, мобілізація, паралельні фронти, і тут же ресторани, фестивалі, концерти, не завжди благодійні. Як суспільство приймає війну? Адже соцмережі дуже часто – просто ілюзія в порівнянні з тим, що відбувається в чорному ящику під назвою «народ».

Такої форми матеріал, можна сказати, набув випадково. Я прийшла на інтерв’ю до заступника директора Інституту соціології НАН Євгена Головахи, але через кілька хвилин до нього в кабінет зазирнула керівник центру «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна. І я вирішила поставити питання одночасно двом соціологам. Тим більше, що найпомітніші вітчизняні представники цієї науки дещо відрізнялися в оцінках того, що відбувається. Читати далі Чи є світло в кінці тунелю? Соціологія від песиміста і соціологія від оптиміста

«Бернарде Шоу, ласкаво просимо у пекло!»

151004_B_Shaw1
До 82-х роковин відвідання Бернардом Шоу СРСР

До листопадових днів вшанування пам’яті жертв Голодомору 2014 р. в центрі Запоріжжя по вул. Дзержинського (колишня вул. Рози Люксембург, 7) відкрили пам’ятну дошку, на якій вказується, що поряд із цим будинком стояв будинок немовляти, в якому впродовж півтора року — з травня 1932 по листопад 1933 р. — померло майже 800 дітей віком від двох тижнів до трьох років. Дошка була відкрита завдяки старанням демократичної громадськості міста, вчених, зокрема депутата обласної ради, доктора історичних наук, професора, завідувача кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету Ф. Г. Турченка. До розмови про ті страшні події запрошую також директора Запорізького краєзнавчого музею, доктора історичних наук Г. І. Шаповалова, а також доцента кафедри дитячих хвороб факультету післядипломної освіти Запорізького державного медичного університету, кандидата медичних наук Ю. В. Котлову.

З. П.: — Шановний Федоре Григоровичу, коли і як вам вдалося виявити ці матеріали?

Ф. Т.: — Документи про цю трагедію виявив у місцевому архіві  краєзнавець Андрій Пеньок. Було це в 2007 р. Він скопіював акти смерті за цією адресою з травня 1932 по листопад 1933 р.  Саме тоді готувалася  «Національна Книга пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні. Запорізька область». Дані про трагедію в місцевому сиротинці він передав мені як керівнику науково-редакційної групи цього видання. Імена цих дітей внесено до Книги пам’яті. Звичайно, померло значно більше. При ретельнішому дослідженні цифра точно встановлених жертв піднялася до 788. Але й це не всі. Просто відповідні документи збереглися лише за вказані півтора року. Вмирали і до травня 1932 р., і після листопада 1933 р.

З. П.: — Як трапилося так, що в цьому будинку немовляти за півтора року померло стільки дітей — щодня майже по дві дитини? Яким за розмірами був цей будинок?
Читати далі «Бернарде Шоу, ласкаво просимо у пекло!»

Загибель Василя Стуса: до 30-х роковин

150903_V_Stus1

Уночі з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері «учреждения ВС-389/36» у селі Кучино Чусовського району Пермської області загинув поет і правозахисник Василь Стус.

Я в той час перебував у 20-й камері цієї «установи», тому вважаю своїм громадянським і людським обов’язком свідчити про обставини й причини його загибелі.

Насамперед, що це за сором’язлива назва така – «установа ВС-389/36»?

Радянська влада взагалі соромилася деяких термінів, тому, наприклад, називала своїх противників не політичними в’язнями, а «ворогами народу», «особливо небезпечними державними злочинцями», «жалкими отщепенцами». У тюремному побуті мого часу «гражданин осуждённый» мусив звертатися до наглядача «гражданин контролёр».

Історія цього останнього заповідника ГУЛАГу коротка. Від 1 березня 1980 до 8 грудня 1987 року через нього перейшло всього 56 в’язнів. Пересічно їх тут утримували одночасно до 30 осіб. Ця «установа» скоро стала відомою в світі як «табір смерти», бо 8 її в’язнів загинули, у тому числі члени Української Гельсінкської групи Олекса Тихий (27.01. 1927 – 5.05. 1984), Юрій Литвин (26.11. 1934 – 5.09. 1984), Валерій Марченко (16.09. 1947 – 7.10. 1984), Василь Стус (7.01. 1938 – 4.09. 1985). Власне, тільки Стус загинув безпосередньо в Кучино, а перші троє – по тюремних лікарнях.
Читати далі Загибель Василя Стуса: до 30-х роковин