Архів позначки: влада

Відзначення 75-річчя УПА. Післямова

Не знаю, чи звернули ви увагу на те, що святкування 75-річчя Української Повстанської Армії відбулося вельми нестандартно. З одного боку, державні інституції зробили вигляд, наче цього ювілею немає і не проводили пишних урочистих заходів. З другого боку, Президент Порошенко виступив зі зверненням до українського народу з нагоди річниці створення УПА. Але не було військових парадів і маршів, які мали б з цієї нагоди слушний характер. Водночас у Києві й інших містах відбулися марші Слави Героїв, приурочені до 75-річчя УПА. І так далі, і таке інше…

Переконаний, багатьох така відверто двоїста картина свята розчарувала, а то й обурила. Мовляв, влада мусила провести святкування 75-річчя УПА на найвищому рівні, влаштувавши грандіозні урочистості! Проте… Читати далі Відзначення 75-річчя УПА. Післямова

Українська мова і захисники «русского мира». Усе ще попереду…

Усі, кому не ліньки, критикують законопроекти про мову, подані на розгляд Верховної Ради. Що ж, їхні конкретні положення можна і треба критикувати й уточнювати. Проте більшість критичних атак має на меті зовсім інше: не допустити витіснення російської імперської культури з українських обширів. А мова тут – лише супутня нагода виступити на захист «русского мира».

Із тими, хто явно чи неявно підтримував і підтримує Путіна, все зрозуміло. Але цими персонами атаки не обмежуються. Скажімо, один досить відомий публіцист і заповзятий критик Путіна, який зве себе марксистом і претендує на роль ледь не провідного лівого теоретика України, договорився до того, що порівняв пропоновані законопроектами заходи з «новим Валуєвським циркуляром» і став на захист начебто «проєвропейського» закону Ківалова-Колесніченка (він же «закон КК»). Тобто Путін – це погано, а от путінізм і «русский мир» (утіленням яких і став ухвалений з порушеннями Конституції і регламенту «закон КК») – це добре.
Читати далі Українська мова і захисники «русского мира». Усе ще попереду…

Кілька міркувань про українське Слово

На початку було Слово. Ця теза Святого Письма справедлива щодо найрізноманітніших сфер людського буття впродовж усієї історії. Згадаймо, що вільні античні греки вважали мешканців сусідніх деспотичних держав варварами не тому, що у них не було розвиненої матеріальної культури. Ні, просто піддані деспотичних правителів не мали можливості вільно висловлювати й обстоювати свої думки, і тому підпорядковувалися примхам самодержців.

Розпад варварської тоталітарної деспотії, знаної як Радянський Союз, також почався зі слова. З книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, з глушених-переглушених західних «радіоголосів», з ліричної поезії, де йшлося не про Леніна й партію, а про нормальні людські почуття. І, як це не парадоксально, з радянської Конституції. Записавши до неї красиві слова про демократію, аби мати пристойний вигляд на міжнародній арені, тоталітарна влада потрапила у пастку. Кілька десятиліть людей садовили за ґрати лише за те, що вони вимагали дотримання конституційних норм. Як наслідок, урешті-решт радянська система стала виглядати варварською в очах не тільки дисидентів і міжнародної спільноти, а й в очах більшості населення і навіть частини партноменклатури. І ця система впала під тиском не лише матеріальних труднощів, а і Слова. Бо мусила впасти.
Читати далі Кілька міркувань про українське Слово

«…А це – передвиборчий популізм, зупинка усіх реформ. На виході країна отримає ще більше популістів в парламенті, що аж ніяк…»

160318_kvartet

Мабуть, важко сьогодні знайти настільки непопулярну в Україні посадову особу, як чинний Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк. З часу парламентських виборів 2014 року, коли рейтинг “Народного Фронту” був найвищим в Україні, за два роки очільник цієї політсили отримав антирейтинг довіри з показником -70% (дані соціологічного опитування, проведеного групою «Рейтинг» у листопаді 2015 р). Сьогодні в політикумі відкрито підтримувати прем’єрство Яценюка наважуються хіба його однопартійці. І то лише з почуття солідарності та політичного самозбереження.

Чому уряд потрібно змінювати?

16 лютого відбулась перша спроба зміни на посаді Прем’єр-міністра України. Вона, як це і прийнято в Україні, супроводжувалась інтригами, ситуативними змовами, а опісля – гучними звинуваченнями та грюканням дверима. Звинувативши колег по коаліції «Європейська Україна» в «олігархічній змові», з об’єднання вийшла фракція ВО “Батьківщина”, за нею – “Самопоміч”. Попри те, що фракція “Радикальної партії Ляшка” офіційно заявила про вихід з коаліції, однак заяв в апарат ВРУ не подала. Отже, формально коаліція продовжує існувати, хоча й перебуває на межі розвалу. А зважаючи на потребу стабільного консолідованого голосування мінімум у 226 голосів за урядові та президентські ініціативи, надзвичайно гострою є потреба залучення додаткових голосів. Робити це постійно у ручному режимі є надто дорого та виснажливо. Натомість залучення фракцій до коаліції можливе лише через переформатування уряду. Якщо ж нічого не змінювати, то фактичний саботаж чинним урядом реформ, незадоволення суспільства та тиск Заходу зроблять такі зміни вимушеними і радикальними.
Читати далі «…А це – передвиборчий популізм, зупинка усіх реформ. На виході країна отримає ще більше популістів в парламенті, що аж ніяк…»

Переконання, що американці все про нас знають і все розуміють – міф

151216_J_Biden01

Віце-президент США відмовився проводити в Україні Майдан-3

Віце-президент США Джозеф Байден приїжджав в Україну. Він зустрічався з Президентом, головою уряду й групою молодих політиків і громадських діячів, а також 35 хвилин говорив з трибуни Верховної Ради. Потім поїхав додому. Візит, про надзвичайну важливість якого говорила мало не вся Україна, завершився.

Видимих, очевидних, негайних результатів візиту нема. А чого, власне, ми хотіли? («Ми» – це українці, які дуже хочуть справжніх реформ в Україні і водночас сподіваються, що США (Захід) змусить українську владу ті реформи провести.)
Читати далі Переконання, що американці все про нас знають і все розуміють – міф

Коментар: З Польщі може подути зустрічний вітер

151028_Beata1

Владу у Польщі перебирає націонал-консервативна партія “Право і Справедливість”. Це може обернутися далекосяжними наслідками для ЄС, вважає Бартош Дудек.

Це вражаюча перемога націонал-консервативної партії Ярослава Качинського “Право і Справедливість” (ПіС) на чолі з лідером виборчого списку Беатою Шидло. Ліберальній Громадянській платформі (ГП), яка була при владі останні вісім років, на чолі з прем’єркою Євою Копач доведеться вдовольнитися другим місцем. Якщо підтвердяться дані екзит-полів, то Польща вперше з моменту відновлення незалежності чверть століття тому матиме однопартійний уряд.

При цьому виборці дали гарбуза урядові, за якого країна впевнено пройшла крізь фінансову кризу і змогла продемонструвати солідне економічне зростання. Причин тому багато. Більшість мешканців сірих містечок і сіл у польській провінції, вочевидь, надто мало відчули це чудове економічне зростання на собі. До того ж перехід засновника ГП і багаторічного прем’єра Дональда Туска на роботу до Брюсселя залишив партію без її найсильнішого бійця і блискучого політика.
Читати далі Коментар: З Польщі може подути зустрічний вітер

Про тінь режиму Януковича

151018_ptn-yank

«Країни, в яких перехід влади відбувся не конституційним шляхом, а шляхом державного перевороту, не можуть бути нормальними членами міжнародної спільноти, – заявив днями глава російського МЗС Сергій Лавров в інтерв’ю телебаченню Венесуели. – Такі способи зміни влади неприйнятні». Лавров додав, що Росія запропонує ООН ухвалити декларацію, яка би стверджувала цей принцип у світовій політиці.

Можна було б тільки аплодувати такій позиції Росії (глава МЗС за посадою представляє позицію держави, а не свою власну думку), якби не деякі «але». І надзвичайно суттєві.

Про палку дружбу Росії з різноманітними надзвичайно конституційними та демократичними режимами у Білорусі, Сирії чи тій самій Венесуелі, гадаю, зайвий раз нагадувати не треба. Так само, як і про не меншу дружбу з усіма створеними зусиллями Кремля «незалежними» Абхазіями-Придністров’ями. А от про плідну співпрацю РФ із антиконституційним режимом Віктора Януковича в Україні нагадати варто.
Читати далі Про тінь режиму Януковича

Чи потрібні Україні публічні інтелектуали?

150605_rozum1
Новоєвропейська цивілізація зуміла істотно випередити всі інші цивілізаційні «материки» у розвитку саме тому, що оптимальним чином задіяла колосальний ресурс, який являє собою розумність, раціональність

Попри всі зміни на українській політичній арені, для більшості владних політичних сил, а тим паче для нинішньої так званої опозиції всі ці люди — щось на кшталт неминучого лиха, яке слід мінімізувати — шляхом залякування, блокування діяльності, витіснення з країни, а часом навіть з використанням «методів фізичного впливу».

Найхитріші політики, втім, вважають, що ці люди є чимось на кшталт суспільних ліків: гірких, але вкрай потрібних у критичних ситуаціях, і тому час від часу надають їм якісь трибуни, спілкуються з ними, а потім, коли найхитрішим ввижається, наче ситуація нормалізувалася, наче все в порядку, безцеремонно відсовують назад, до їхнього гетто. Читати далі Чи потрібні Україні публічні інтелектуали?

Життя — як пісня, що не відбринить

150522_V_Ivasiuk1

Лише через 36 років після велелюдного похорону Володимира Івасюка завіса таємниці навколо його загибелі починає відкриватися. Можливо, відповіді на багато питань є в щойно розсекречених архівах КДБ

Так збіглося в історії України. 22 травня 1861 року тіло Тараса Шевченка на конях, а далі — на руках перевозили із Санкт-Петербурга до Канева. 22 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка на руках несли встеленими квітами вулицями Львова до Личаківського кладовища.

150522_V_Ivasiuk_Lviv1979_1

І та, й інша процесії стали актом непокори, протестом проти прокрустового свавілля державного апарату, який нищить усе, що не вкладається в рамки офіційної благонадійності. Бо обидва вони, і Шевченко, й Івасюк, самі того не підозрюючи, відкрили світові глибінь української душі — один у поезії, другий у музиці.
Читати далі Життя — як пісня, що не відбринить

Царство пустоты

1026_rasha
Политики и экономисты, предрекающие крах путинской России, всякий раз представляют себе это событие как некий российский Майдан, который заставит власти уйти. Но это весьма странная попытка экстраполировать украинский опыт на российскую почву. Особенности “цветных революций” на постсоветском пространстве состояли в том, что протестующие всякий раз апеллировали к легитимным органам власти. Даже Майдан 2013-2014 года, имевший, казалось бы, все признаки настоящей революции, завершился в парламенте – да-да, том самом парламенте, который был избран при благополучно сбежавшем президенте.

Майдан – это вообще не революция, это инструмент диалога общества и власти в тот момент, когда власть не хочет слышать общество. Но для того, чтобы такой диалог состоялся, необходимо доверие к властным институтам.

Путин добился того, чего не смог добиться даже благополучно разрушивший Российскую империю государь Николай II – полной утраты доверия ко всем ветвям власти. Похоже, первый заместитель главы президентской администрации Вячеслав Володин это и имеет в виду, когда говорит, что если не будет Путина – не будет России.
Читати далі Царство пустоты