Архів позначки: визволення

2015_5 – 7 липня

5 липня

OLYMPUS DIGITAL CAMERA
День Військово-Морських Сил Збройних Сил України. Відзначається згідно з Указом Президента України № 331/2015 від 12 червня 2015 року. Уперше День ВМС України був святково відзначений у Севастополі 1 серпня 1997 року. Підставою став Указ Президента України Леоніда Кучми № 708 від 17 серпня 1996 року, в якому зазначалося: «Враховуючи значення Військово-Морських Сил як невід’ємної частини Збройних Сил України у захисті незалежності, територіальної цілісності України, постановляю: Установити в Україні свято – День Військово-Морських Сил, яке відзначати щорічно 1 серпня». Святкування дня ВМС стало всенародним оглядом бойової готовності українського флоту і визначенням його авторитету як у Севастополі, так і в Україні в цілому. Крім того, воно засвідчило перемогу не лише військових моряків, а всього українського народу у виснажливій боротьбі за флот, за право України бути морською державою. Згодом, згідно з Указом Президента Віктора Ющенка (№ 259/2006 від 24 березня 2006 року) День Військово-морських Сил Збройних Сил України відзначався щорічно в першу неділю липня. З 2012 року, за президентства Януковича святкування перенесли на останню неділю липня (поєднавши зі святкуванням дня ВМФ Росії). І ось, цьогоріч ми знову відзначаємо День Військово-Морських Сил Збройних Сил України в першу неділю липня. Нині, у зв’язку з російською окупацією Криму, штаб ВМС України знаходиться в Одесі.
Читати далі 2015_5 – 7 липня

2015_9 – 10 травня

9 травня

150509_WWII_women
День перемоги. За статистикою у радянсько-німецькій війні 1941-1945 років безпосередню участь брали понад 900 тисяч жінок. Вони були льотчицями, танкістами, кулеметницями, розвідницями, зенітчицями, снайперами, зв’язківцями, лікарями, медсестрами, санінструкторами (найчисленніша група) та ін. Жінки-воїни з честю виконували свій обов’язок в усіх родах військ. За час війни орденами й медалями були нагороджені близько 150 тисяч жінок-воїнів радянської армії, 90 жінкам (з них 49 посмертно) було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

150509_WWII_women2

Але поряд з офіційною сухою статистикою, офіційною правдою, з її патологічною схильністю до помпезно-героїчного, була правда інша – людська, болісна, непривабна. Одним із небагатьох таких відвертих свідчень про минулу війну є книга білоруської письменниці Світлани Алексієвич «У войны не женское лицо». Впродовж багатьох років вона записувала спогади жінок – учасниць війни. На жаль, про таке не розповідали на зустрічах з піонерами-комсомольцями, про таке не знімали фільмів. Країні був потрібен герой – суворий солдат-визволитель у мертвому граніті, або ж величний меморіал, куди раз на рік можна  покласти квіти й учергове протрубити на цілий світ про «великую и непобедимую», а зовсім не оповідки про муки, страх і безсилля людини перед молохом війни. За гуркотінням військових парадів і пустопорожніми лозунгами не було чути ані слів, ані сліз тих, хто пройшов війну, хто вижив. У тоталітарному суспільстві взагалі не заведено  когось «чути» й «слухати» – там або наказують, або навіюють. Фронтовики залишалися доживати віку сам на сам зі своєю пам’яттю, а символи війни, так само як і перемога в ній, ставали об’єктами фетишизму.

150509_WWII_women3

Зрештою, надмірна героїзація й міфологізація війни у поєднанні з великими й малими національними образами (класичне «за державу обидно») неодмінно призводить до катастрофи наступної війни, бо війна – це саме катастрофа, а не історична реконструкція, чи високоадреналіновий майданчик для подвигів. Книга Алексієвич – документальне свідчення того, що трагедія війни є набагато сильнішою за гордощі від того, що вона Вітчизняна.

150509_WWII_women4

І обличчя в неї – достоту не жіноче. «Это потом чествовать нас стали, через тридцать лет… Приглашать на встречи… А первое время мы таились, даже награды не носили. Мужчины носили, а женщины нет. Мужчины – победители, герои, женихи, у них была война, а на нас смотрели совсем другими глазами. Совсем другими… У нас, скажу я вам, забрали победу… Победу с нами не разделили. И было обидно… Непонятно…»; «Первая медаль «За отвагу»… Начался бой. Огонь шквальный. Солдаты залегли. Команда: «Вперед! За Родину!», а они лежат. Опять команда, опять лежат. Я сняла шапку, чтобы видели: девчонка поднялась… И они все встали, и мы пошли в бой…»; «Под Сталинградом… Тащу я двух раненых. Одного протащу – оставляю, потом – другого. И так тяну их по очереди, потому что очень тяжелые раненые, их нельзя оставлять, у обоих, как это проще объяснить, высоко отбиты ноги, они истекают кровью. Тут минута дорога, каждая минута. И вдруг, когда я подальше от боя отползла, меньше стало дыма, вдруг я обнаруживаю, что тащу одного нашего танкиста и одного немца… Я была в ужасе: там наши гибнут, а я немца спасаю. Я была в панике… Там, в дыму, не разобралась… Вижу: человек умирает, человек кричит… А-а-а… Они оба обгоревшие, черные. Одинаковые. А тут я разглядела: чужой медальон, чужие часы, все чужое. Эта форма проклятая. И что теперь? Тяну нашего раненого и думаю: «Возвращаться за немцем или нет?» Я понимала, что если я его оставлю, то он скоро умрет. От потери крови… И я поползла за ним. Я продолжала тащить их обоих… Это же Сталинград… Самые страшные бои. Самые-самые. Моя ты бриллиантовая… Не может быть одно сердце для ненависти, а второе – для любви. У человека оно одно»;

150509_WWII_women5

«Лежит на траве Аня Кабурова… Наша связистка. Она умирает – пуля попала в сердце. В это время над нами пролетает клин журавлей. Все подняли головы к небу, и она открыла глаза. Посмотрела: «Как жаль, девочки». Потом помолчала и улыбнулась нам: «Девочки, неужели я умру?». В это время бежит наш почтальон, наша Клава, она кричит: «Не умирай! Не умирай! Тебе письмо из дома…». Аня не закрывает глаза, она ждет… Наша Клава села возле нее, распечатала конверт. Письмо от мамы: «Дорогая моя, любимая доченька…» Возле меня стоит врач, он говорит: «Это – чудо. Чудо!! Она живет вопреки всем законам медицины…» Дочитали письмо… И только тогда Аня закрыла глаза…»; «Под Макеевкой, в Донбассе, меня ранило, ранило в бедро. Влез вот такой осколочек, как камушек, сидит. Чувствую – кровь, я индивидуальный пакет сложила и туда. И дальше бегаю, перевязываю. Стыдно кому сказать, ранило девчонку, да куда – в ягодицу. В попу… В шестнадцать лет это стыдно кому-нибудь сказать. Неудобно признаться. Ну, и так я бегала, перевязывала, пока не потеряла сознание от потери крови. Полные сапоги натекло…»; «Под Севском немцы атаковали нас по семь-восемь раз в день. И я еще в этот день выносила раненых с их оружием. К последнему подползла, а у него рука совсем перебита. Болтается на кусочках… На жилах… В кровище весь… Ему нужно срочно отрезать руку, чтобы перевязать. Иначе никак. А у меня нет ни ножа, ни ножниц. Сумка телепалась-телепалась на боку, и они выпали. Что делать? И я зубами грызла эту мякоть. Перегрызла, забинтовала… Бинтую, а раненый: «Скорей, сестра. Я еще повоюю». В горячке…»  (Світлана Алексієвич, «У войны не женское лицо» Документальні свідчення жінок – учасниць Великої Вітчизняної війни)
Читати далі 2015_9 – 10 травня

2015_27 – 28 квітня

27 квітня

150427_s_afrika-freedom-day
Національне свято Південно-Африканської Республіки – День Свободи. 27 квітня 1994 року після ліквідації режиму апартеїду в Південній Африці вперше відбулись загальні демократичні вибори.

150427_Sierra-Leone_flag
Національне свято Республіки Сьєрра-Леоне – День Незалежності (1961).
150427_sierra_leone_emblem

Читати далі 2015_27 – 28 квітня

2015_25 – 26 квітня

25 квітня відбулося:

***
150425_sov-pol_war1920p
95 років тому (1920) наступом польських військ на Київ розпочалась Радянсько-польська війна 1920 року.
150425_sov-pol_war1920p2

150425_sov-pol_war1920s

***
Читати далі 2015_25 – 26 квітня